Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 9)
— Енді! — гукнув я з дверей, навпомацки встромляючи ногу в лівий черевик. Він зупинився, повернувся в мій бік і помахав. Енді вирішив зачекати на мене, тож я перевальцем побрів до нього по снігу. Повітря тут було достатньо розріджене, щоб я засапався, поки дійшов. Моє дихання клубочилося в повітрі між нами, затуманюючи Енді окуляри. — Що відбувається?
— Якийсь бідака. — Він показав на пагорб і рушив далі.
Я розтулив був рота, щоб запитати, чи це хтось із наших, але Енді мав радше зацікавлений вигляд, ніж наляканий, тож я не став допитуватися. Поквапився за ним, радіючи, що вчора випадково зателефонував Софії та знаю точно, що вона повернулася додому без пригод. Після настання темряви в цих горах можна було легко замерзнути, навіть такої спокійної ночі, як минула. Я здригнувся. Це була б жахлива смерть.
У снігу горілиць лежав мертвий чоловік, із почорнілими обмороженими щоками. Він був повністю одягнений — чорна лижна куртка, чорні рукавиці, черевики, — тож я бачив лише його обличчя, і на якусь мить у свідомості спалахнула картинка з іншим темним згустком посеред білої галявини. Я відкинув цей спомин і зіп’явся, зазираючи через плече чоловікові, який стояв переді мною. Довкола тіла зібралося кілька десятків роззяв — бажання стати свідком якоїсь драми викурило людей з готельних номерів, мов ос.
Коп там був лише один — чоловік мого віку, може, трохи молодший, у шапці-вушанці та куртці з хутряним коміром. Він намагався не підпускати людей до тіла, але, якщо по правді, здавався якимось розгубленим, наче не розумів, що робить. Енді вже покинув мене й приєднався до Евонни, яка випередила нас, попри те що цього не було в її порядку денному. Схоже, усі мовчки вирішили, що десяти метрів достатньо для збереження місця події, тож на цій відстані саме по собі сформувалося півколо. За ніч припорошило лише трохи, тож у снігу збереглися три пари слідів.
Усі три пари підіймалися схилом, але вниз спустилася лише одна. Ці останні сліди були нерівномірні, розмазані, а іноді їх супроводжували трохи менші отвори: я вирішив, що людина, яка знайшла тіло, побігла сповістити про це, але, охоплена панікою, часом падала в снігу, підставляючи руку. Друга пара слідів була чітка, рівномірна. Я подумав, що їх залишив коп, який тепер стояв біля тіла.
Третя пара слідів підіймалася вгору схилом, як і всі інші, але потім на снігу відбилося щось дивне: людина ходила туди-сюди, вгору-вниз, тупцялася в межах кількох квадратних метрів. Здавалось, вона опинилася в невидимій коробці та щоразу, коли намагалася вийти, натикалася на стіни. Ці сліди уривалися там, де лежало тіло. Униз вони не спускалися.
Люди біля мене бурмотіли одне до одного, фотографували й знімали відео на телефони. Та ніхто не здавався наляканим чи засмученим. Не було ніяких обіймів і чемно затулених руками роззявлених ротів. Здавалося, всі робили те саме, що і я: вивчали тіло виключно з допитливості. Може, це тому, що тіло замерзло й сприймалося як частина гори, а не людина, яка ще дванадцять годин тому говорила й дихала. Видовище було незвичайне, але не жорстоке. Проте бодай
— Тут є лікар?
Поліцейський облишив спроби розігнати натовп. Він повторив це ще раз, окидаючи поглядом наше зібрання. Очевидно, його спостережливість була десь у нижній половині шкали, якщо прийняти за нуль людину із зав’язаними очима, а за десять — Шерлока. Це елітний гірський курорт у пік сезону — тут кожен другий був лікар.
Я помітив, що Софія, яка стояла на протилежному кінці півкола, підвела руку.
Евонна схилилася до Енді, прошепотіла щось йому на вухо й похитала головою.
Поліцейський підкликав Софію до себе, а тоді повів її до тіла, ретельно оминаючи сліди. Спершу вони зупинилися за кілька метрів від загиблого. Софія казала щось, показуючи на чоловіка, а тоді поліцейський кивнув і підвів її ближче. Софія стала навколішки біля тіла, узяла чоловікову голову в руки й схилила її на один бік, а потім на другий. Розтулила йому губи. Розстебнула куртку й пірнула руками під неї. Вона помахала офіцерові, і той присів біля неї, нерішуче дозволяючи їй підсунути свою руку кудись під чоловікову куртку, де Софія щось мацала кілька секунд тому. Коли нарешті показала поліцейському все, що мала, вона застебнула куртку й звелася на ноги. Після цього відбулася ще якась коротка розмова, яку підхопив вітер і підніс кудись у небо. Я побачив, як з-понад гірського хребта виповзла зловісна сіра хмара.
— Ерні, Енді, — покликала Софія, махаючи руками.
«Ідіть сюди». Я поглянув на поліцейського, мовчки запитуючи дозволу, і він теж нас підкликав. Ми з Енді ретельно обійшли сліди, втім люди досі сходилися, затоптуючи їх трохи нижче по схилу. Попри гамір натовпу, я чув, як дужчає вітер. Мороз щипав щоки. Коли ми підійшли, я зрозумів, що не можу змусити себе опустити очі на тіло, тож натомість зосередився на Софії, але вона мовчала, замислено розглядаючи мертвого чоловіка.
— Потрібно перенести його, — вигукнув поліцейський, перекрикуючи завивання вітру. — Прибрати його з очей. Я бачив сарай дорогою сюди. Там має бути достатньо холодно.
Ми з Енді кивнули. Поліцейський показав рукою напрямок.
— Треба піднятися вище… — Софія замахала руками, описуючи коло. — І обійти! Щоб нічого тут не порушити!
Вона хотіла, щоб ми обійшли сліди, попри чорну хмару й завірюху, яка от-от могла їх знищити. Це означало, що її щось хвилювало: вона вважала, це місце злочину. На відміну від поліцейського, очевидно, бо він не збирався оглядати місцевість чи фотографувати щось. Можливо, пізніше йому доведеться просити знімки в допитливих спостерігачів, і тоді він буде радий, що не прогнав нас.
Ми з Енді стояли в ногах трупа, тож здавалося логічним, що візьмемо його за гомілки, а Софія з поліцейським — за руки. Ми щосили намагалися тримати його над землею, але, поки пленталися до сараю, його голова кілька разів закидалася й креслила канавку в снігу. Він був не дуже важкий, але тримати його було незручно. Я встромив пальці йому в черевик, щоб нога не вислизнула з руки. Це були добротні черевики, з металевим носком. Софія задкувала, притискаючи чоловікову руку до своїх грудей, але коп відвернувся від нас, тримаючи руки за спиною на рівні пояса. Я чув, як крекче біля мене Енді. Десь на півдорозі він повернувся до мене, і я побачив, яке напружене й похмуре його обличчя. Він зціпив зуби, а в бороді пінились крапельки слини.
Енді побачив, що я дивлюся на нього.
— Усе гаразд, друже? Хочеш зупинитися?
Я заперечно похитав головою. Я не сказав: «Усе гаразд. Я вже робив це раніше».
Розділ 7
Стосик дерев’яних палет у господарському сарайчику послугував непоганим прозекторським столом. Довкола нас були лавки, завалені інструментами, випотрошений снігохід, кілька генераторів біля купи шин у глибині приміщення, а також колекція кострубатих лижних черевиків, розвішаних на гвіздках уздовж стіни. Приміщення не опалюване, і через жерстяні стіни й бетонну підлогу відчуття було таке, що ми зайшли в холодильник. Цей побутовий сарайчик цілком міг зійти за польовий морг. Єдиною перевагою собачого холоду була відсутність запаху від тіла.
Ми поклали мертвого чоловіка на стос палет, який виявився трохи закоротким, і кінцівки трупа звисали з боків. Ми зупинилися на мить, щоб перевести дух. Я намагався не дивитися на почорніле обличчя. Читав колись про обмороження, про те, як чорніють і відпадають пальці й носи, але ніколи не бачив цього зблизька. Поліцейський нарешті вирішив зробити кілька знімків. Енді носком черевика чухав собі гомілку. Софія здригнулася, приклала складені ківшиком долоні до рота й подмухала на них, а тоді згадала, що нещодавно торкалася трупа, і опустила руки. Сфотографувавши все, що хотів, поліцейський повернувся до нас.
— Дякую, хлопці, — сказав він. Софія закотила очі, нагадуючи, що тягнула сюди труп разом з нами. Поліцейський повів далі, трохи затинаючись, але виправляти свою помилку не став: — Я не чіпав би тіла, але насувається заметіль, і я не хотів потім викопувати його з-під снігу.
Коп був на кілька дюймів вищий за мене (може, через черевики на товстій підошві) і на кілька кілограмів важчий (я міг би звинуватити в цьому пухку куртку, якби не його круглі щоки). На поясі не було кобури. Я не знаю, чому звернув на це увагу. У поліцейського були темно-зелені очі, і на віях замерзли кришталики льоду. Було очевидно, що цей ранок вибив його з рівноваги, бо погляд безладно блукав приміщенням і лише після цього впав на тіло, що, здавалося, остаточно зупинило мисленнєвий процес працівника поліції.
— Мене звуть Ерні, — озвався я, сподіваючись повернути його до реальності. — Ернест Каннінґем. А це Ендрю Мілтон. Софію ви вже знаєте. Вона також Каннінґем, дефіс, Ґарсія.
— Ґарсія, дефіс, Каннінґем, — виправила Софія, усміхаючись.
— Забираймося, дефіс, звідси, — сказав Енді. Як і коп, він дещо закляк і весь цей час простояв, утупившись у тіло. — У мене мурашки по шкірі від цього.
— Ох… — Поліцейський нарешті звернув на нас увагу. — Дарій. Точніше, офіцер Кроуфорд, але Дарій теж підійде. Якось зависоко для формальностей.