Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 8)

То була ще одна причина, з якої я не міг не приїхати. Про свій план я розповів Софії ще кілька тижнів тому. Я планував віддати Майклові сумку завтра. Я не збирався просити таким чином вибачення, бо не скоїв нічого поганого, але, мабуть, це все-таки мало бути своєрідним жестом примирення. Це, звісно, була не оливкова гілка, але мій дар був цілком собі зелений (принаймні метафорично, бо там були різні купюри, а не лише сотні), і майже все було на місці. Який я хороший брат!

— Це всі гроші? — запитала Софія, дивлячись на випотрошену сумку, що лежала перед нею на дивані.

Сестра нависла над нею, наче боялася сісти на диван і випадково торкнутися торбини.

— Більша частина, — зізнався я.

— Більша частина?

— Ну… у мене були різні надзвичайні ситуації. Минуло три роки, як не крути. Я не знаю, чи він їх узагалі рахував.

— Ти сам сказав, що він їх порахував.

— Ну, так, найпевніше, — здався я. — Сподіваюся, він уже забув, скільки саме там було.

— Знаєш, що робила б я, якби три роки сиділа у в’язниці, вважаючи, що мій брат украв у мене сумку грошей? Думала б про це весь час. Про кожнісінький цент.

— Напевно, він думає, що я все розтринькав, тож буде радий отримати…

— …більшу частину…

— …отримати більшу частину назад.

Софія набрала повні щоки повітря й видихнула крізь стиснуті губи з театральним «пуф», а тоді підійшла до вікна. Вона постукала пальцем по склу й задивилася на гору.

— Чому ти взагалі їх узяв? — м’яко запитала вона, зненацька посерйознішавши.

Я не зміг надурити її сплутаними виправданнями, які вигадував для самого себе, щоб пояснити, чому проґавив стільки нагод повернути ці гроші. Тому що мені було надто соромно; тому що боявся, що це значно все ускладнить. Вона розуміла, що була ще якась причина. Може, звичайна жадібність? Я не був певен щодо цього.

Я не чекав, що Майкл завтра спіймає мене в обійми й одразу ж поділить зі мною гроші, але я збрехав би (а я пообіцяв не брехати), якби не зізнався вам, що останні три роки мені було якось спокійніше жити з тією сумкою в кутку шафи — особливо після того, що сталося з Ерін. То були гроші, які можна прихопити із собою, якщо доведеться йти з дому. Якщо все піде під три чорти. Якщо доведеться почати спочатку. Я не хотів їх, але я був радий, що вони там є.

— Я не брав, — повторив завчену фразу. — Просто так сталося, і мені нема куди їх подіти.

Софія розчаровано насупилась. Вона знала, що це лише стандартні виправдання.

Правда полягала в тому, що того ранку я вийняв два стоси банкнот і поклав їх у свою шухляду з трусами, перш ніж виїхати з дому. Правда полягала в тому, що, поки Марсело не переломив хід справи, я думав, що Майкла не буде значно довше і що ці гроші взагалі не матимуть жодного значення. Правда полягала в тому, що я витратив би більше, якби знав, звідки вони, і був упевнений, що ці банкноти не можна відстежити. Інакше я принаймні поклав би їх у банк і витрачав би відсотки. Правда полягала в тому, що я досі не вирішив, чи взагалі збираюся віддавати їх Майклові.

Я привіз їх на випадок, якщо він запитає про них. Я сказав Софії, що планую їх віддати, щоб не залишити собі вибору й припинити вагатися.

Дуже помітно, коли людина вагається, а потім щось вирішує. Немає жодної помітної ознаки цього, але ти все одно якось це відчуваєш, як-от коли в тебе мурашки біжать по шиї від чийогось погляду. Саме це сталося тієї миті. Атоми в повітрі перемістилися. Софія щось вирішила.

— А якби я сказала тобі, що мені треба трохи грошей? — запитала вона.

Задзвонив телефон, сполохавши нас обох. Вас це навряд чи здивує. Ви читали таке вже сотню разів в інших книжках. На апараті світилася цифра 2. Він дзенькнув двічі й замовк, перш ніж я встиг зрушити з місця й підійти. Я глянув на годинник. Чверть по одинадцятій. Якщо ви стежили за сторінками, то знаєте: щойно хтось помер. Просто я про це ще не знаю.

— Подумай про це, — сказала Софія, і я зрозумів, що весь цей час вона чекала на мою відповідь.

— Скільки тобі треба?

— Може, п’ятдесят. — Софія прикусила губу. Вона взяла жменю грошей із сумки, наче хотіла зважити їх у руці. — Штук, — додала вона, наче без цього я вирішив би, що вона прийшла до мене серед ночі по п’ятдесят доларів.

— Майкл знає, що вони в мене.

— Він знає, що лишив їх у тебе, а не що вони в тебе. — Вона явно репетирувала ці фрази, готувала їх і заряджала в магазин, зовсім як я свої виправдання. — Можеш сказати, що їх забрала поліція. Що ти віддав їх на благодійність. Або спалив.

Я міг би вдати, що не думав про жоден із цих варіантів до того, як вона це виголосила, але не вдам. Я надійний оповідач, пам’ятаєте?

— У тебе щось сталося? — запитав я.

Вирішив промовчати про те, що їй було в кого просити грошей легально й ці люди достоту багатші, ніж я. Узяти бодай її батька. П’ятдесят штук — це, звісно, великі гроші, але вона була хірургинею і володіла нерухомістю. Якщо Софії треба було десь узяти п’ятдесят тисяч доларів (вона сказала «може, п’ятдесят», із чого я дійшов висновку, що їй потрібно рівно п’ятдесят), то їй бракувало їх до певної суми, більшу частину якої вона вже зібрала сама. І вона хотіла готівку. А отже, їй потрібні швидкі, тихі гроші, які ніде не були б «засвічені». Вона втрапила в серйозну халепу, хоч як намагалася це приховати.

— Мені не потрібна допомога. Мені потрібні гроші.

— Це не мої гроші.

— І не його.

— Може, поговоримо про це завтра?

Софія поклала гроші в сумку, і я бачив, що вона відчайдушно перебирає в голові репліки, які прийшла сюди проговорити, наче сиділа на співбесіді й силкувалася нашкребти якихось «запитань до нашої компанії». Схоже, вона вирішила, що вже застосувала свої найвагоміші аргументи, бо пішла до дверей і відчинила їх. У шале увірвався потік крижаного повітря.

— Поглянь, як вони до тебе ставилися весь цей час. І ти думаєш, що винен щось їм? Одного дня ти збагнеш, що родина — це не ті, чия кров тече у твоїх жилах, а ті, заради кого ти її проливаєш.

Вона заховала руки в кишені й вийшла в ніч.

Я повернувся до дивана й утупився в гроші, намагаючись осмислити цю дивну розмову.

Міркував про те, чи має Софія рацію. Може, я й справді почувався зобов’язаним перед родиною, попри те що вони свідомо відштовхнули мене. Може, саме тому приїхав? Але то було надто складне запитання, щоб осягати його опівночі, після кількох бляшанок пива, тож я облишив це длубання в собі. Натомість підійшов до телефона й передзвонив у кімнату номер 2.

— Алло? — на мій подив, у слухавці пролунав голос Софії. — Ерне?

— Ох, привіт, Софіє. — Я ще раз зиркнув на телефон, щоб переконатися, чи не помилився, але це й справді була кімната номер 2. Можливо, я помилився раніше, і блимала не ця лампочка, бо Софія тоді була зі мною і не могла телефонувати в мій будиночок. — Вибач, просто хотів переконатися, що з тобою все гаразд. Ну, знаєш, надворі темно. Нам бракувало тільки, щоб ти впала в якусь розщелину й пропустила родинне возз’єднання.

— Ти називаєш це родинним возз’єднанням? Семеро людей? — Вона засміялася, і в слухавці затріщало. — Пф-ф. Білих людей.

Я спробував посміятися разом з нею, але така напускна нормальність не вкладалася в голові, і я здушено, дивно крекнув.

— Гаразд, Ерне, — сказала Софія. — Дякую за турботу. Пообіцяй, що подумаєш про це, гаразд?

Мені не треба було обіцяти, бо я просто не зміг би про це не думати, але я пообіцяв. Ми побажали одне одному гарних снів, і я поклав слухавку. Допив пиво, лишив фіранки розсунутими, щоб уранці у вікно світило сонце, і заліз нагору. Ліг у ліжко, повернувся набік і дивився на гострий хребет, що врізався в безмежне небо, почуваючись при цьому дуже маленьким. Мені було цікаво, що зараз робить решта. Софія в будиночку, розташованому трохи вище схилом, думає про гроші. Ерін лежить у ліжку в якомусь придорожньому мотелі з кусючими простирадлами й думає бозна про що. Майкл востаннє дивиться на це саме небо з вікна своєї камери й, мабуть, думає про те, що хотів би зі мною зробити.

Я трохи наївно сказав собі, що завтра всі проблеми розв’яжуться самі собою, і задрімав.

Розділ 6

Коли я прокинувся, то побачив, що повз моє вікно йде ціла процесія пухких зимових курток. Усі ці люди прямували в бік невеличкого натовпу, який зібрався трохи вище схилом, на похованому під снігом полі для гольфу. Там було осіб зо тридцять. Повз процесію проревів снігохід. Одна людина стояла ще вище на схилі й махала руками. Я не міг зрозуміти, що це означає: «сюди» чи «не наближайтеся». Сигнальна ракета пропалила осяйний слід у небі й вибухнула, кидаючи червоні відблиски на іскристий сніг. Світло швидко мандрує на засніженій поверхні, і, коли спалах згаснув, я помітив, що сніг досі мерехтить, але тепер до червоного кольору додався синій. Мерехтіння перетворилося на палахкотіння, відбиваючи якесь джерело світла десь біля гостьового будинку. Поліція.

Я зіслизнув з драбини, мов пожежник, трохи здерши при цьому долоні, і кинувся поспіхом напихати сумку грошима. На щастя, щось на пагорбі надійно привернуло загальну увагу, тож я зміг спокійно заховати гроші, покласти сумку в шафу й натягнути штани, перш ніж хтось устигне встромити до мене носа. Квапливо нацупив на себе одяг, відчинив двері й побачив, як повз моє шале йде єдина людина на цій горі, котра носить джинси.