Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 10)
Він простягнув мені руку. Я показав на внутрішній бік його зап’ястка, де на манжеті виднілася темна пляма. Така сама пляма лишилася на його другому рукаві — мабуть, від того, що тягнув тіло.
— У вас кров на куртці, офіцере Кроуфорде.
Руки́ йому я не потиснув. Каннінґеми не вірять у фамільярність у межах правоохоронної системи.
Кроуфорд зблід. Він глянув на свої руки та втягнув повні груди повітря.
— Усе гаразд? — запитав я.
— Я, ем-м… нечасто маю справу з таким.
— З трупами?
— З убивствами, — утрутилась Софія.
— Що ж, може бути, але краще поки про це не говорити. — І Кроуфорд непереконливо всміхнувся.
Там, на горі, він не здавався надто тямущим, але тут справляв ще гірше враження. Від вигляду крові йому явно стало зле, втім, схоже, це теж змусило його усвідомити, що він втрапив у ситуацію, з якою навряд чи зможе впоратися.
Енді беззвучно поцікавився: «Убивство?» — і здійняв брови до Софії. Я навіть по губах міг прочитати його недовірливий тон. Софія похмуро кивнула.
— Думаю, треба запитати, чи ви його знаєте. Вам знайомий цей хлопець? — повів далі Кроуфорд.
— Це допит? — уточнив я. У своєму житті я провів достатньо годин за дзеркалами Ґезелла[5], щоб відповідати на запитання, не знаючи, хто їх ставить і з якою метою. — Чому ви не допитаєте людину, яка знайшла тіло?
Кроуфорд похитав головою.
— Просто маю спитати, чи ви його знаєте. Я перебував найближче до цього місця, у Джинді, тож приїхав першим, але невдовзі тут будуть справжні детективи, які складуть переліки підозрюваних і таке інше. Утім, гадаю, мені варто з’ясувати, чи він жив тут, чи прийшов з-поза хребта. Може, якийсь нічний лижник заблукав.
— На ньому немає лиж, — зауважила Софія.
Я помітив, що вона теж була дуже блідою — як сніг на землі.
— Так, згоден. Але, будь ласка, гляньте на нього уважніше. — Він відкрив на телефоні знімок чоловікового обличчя зблизька. Воно було майже все чорне, із чорними губами. — Не здається знайомим?
Ми всі похитали головами. Я не лише не впізнав його, а й засумнівався в тому, що це взагалі було обмороження. Софія зненацька здійняла руку й побігла до дверей. Я провів її поглядом, спантеличений, а тоді знадвору вітер приніс звуки блювання. Ми з Енді переминалися з ноги на ногу, намагаючись зрозуміти, чи варто йти за нею, чи ми лише змусимо її почуватися незручно. Обидва вирішили не йти.
Зупинюся тут, щоб сказати: я
— Гаразд, — мовив Кроуфорд, повернувшись до нас із Енді. — Він здавався задоволеним нашою реакцією на знімки та вочевидь відчував, що виконав свою частину розслідування. Складалося враження, що тепер навіть тіло бентежило його менше. — Думаю, наразі це все.
Поліцейський підійшов до завалених мотлохом лавок, покопирсався там і дістав жовтий навісний замок з ключем, що стирчав з нього. Ми вийшли надвір, Кроуфорд зачинив скрипучі жерстяні двері й узявся прилаштовувати замок.
— Я сказав би вам не відходити далеко…
— …Але не можете, — закінчив за нього я.
— Ернест уже робив це раніше, — додала Софія, вигулькуючи з-за стіни й витираючи рукою рота. — Трупи, — додала вона якось присоромлено, наче це все пояснювало. — До такого неможливо звикнути.
Кроуфорд важко видихнув. Він мав утомлений вигляд. Мені він видався сільським копом з тієї категорії поліцейських, котрі більшу частину кар’єри проводять, закинувши ноги на стіл або роздаючи штрафи за перевищення швидкості туристам на кшталт Люсі. Здавалося, його зовсім не цікавлять ця справа й це тіло, а просто дратує, що його зрання витягнули із затишного кабінету.
— Гаразд, тоді чекатимемо на решту. Я так розумію, до вас має приєднатися ще один гість?
— А це тут до чого? — запитав я.
— Ну, неважливих подробиць не буває. Буду в гостьовому будинку на випадок, якщо вам знадоблюся. Але сподіваюся, що невдовзі приїдуть детективи, хоча це залежить від погоди й заторів.
Кроуфорд непевно глянув на поплямоване хмарами небо й замкнув двері.
— Убивство? — нив Енді, поки ми спускалися зі схилу. Натовп уже розійшовся, але де-не-де все ще стовбичили поодинокі роззяви. Мабуть, спостерігали, як ми заносимо тіло в сарай. Я радів, що в будівлі не було вікон, інакше вони пообморожували б лоби, намагаючись зазирнути досередини. — Він явно загаявся надворі допізна й замерз на смерть. Ти ж уже навіть не лікарка, але вв’язуєшся в це все й кажеш копові, що це
Я не знав, що Софія більше не працює хірургом. Мені було цікаво, чи про це перешіптувалися Евонна й Енді, коли вона підвела руку у відповідь на Кроуфордове запитання. Я міркував, чи стосується це якось п’ятдесяти тисяч доларів, які вона хотіла десь дістати. Я зиркнув на Софію. Якщо Енді хотів зачепити її за живе, то йому не вдалося. На її обличчі не здригнулася жодна жилка. Воно нічого не виказало.
— Кров? — міркував я вголос, намагаючись розібратися в ситуації. — В офіцера Кроуфорда залишилася кров на рукавах після того, як він ніс тіло. Якщо цей хлопець замерз на смерть, то звідки кров? Ти кажеш, що його вбили?
— Але в нього було чорне від обмороження обличчя, — заперечив Енді. — Що ти, в біса, сказала тому копові?
Якби наша родина мала девіз, він був би такий: «Non fueris locutus est scriptor vigilum Cunningham». З латини це означає: «Каннінґеми не розмовляють з копами». Я не знаю латини; мені не соромно в цьому зізнатися, але я це нагуглив. Я знав, що Енді висловив обурення співпрацею Софії з поліцією виключно від імені Евонни. Для Енді було звичною річчю передбачати, що подумала б Евонна, і приставати на відповідну позицію. Його друге ім’я мало би бути Посередник.
— Це кров з рани на шиї. Ви несли його ноги, тому не роздивилися. І це не обмороження на обличчі, — сказала Софія. — Це кіптява.
— Кіптява? Як від вогнища? — озвався я. — На снігу?
— У нього повні дихальні шляхи кіптяви, ціла кірка на язику. Якби ми його розпанахали, то знайшли б кіптяву в легенях, це точно. Але це не має жодного сенсу. Якби на ньому були хоч якісь опіки і якби він не лежав на снігу, який навіть ніде не підтанув, я без зайвих сумнівів назвала б і причину смерті.
— Просвіти нас. — Енді не здавався переконаним.
— Він загинув у пожежі.
Розділ 8
Сподіваюся лише, що я, коли помру, теж буду темою для жвавого обговорення за сніданком. Цього разу ми їли разом з усіма (схоже, учора Евонна забронювала окрему залу), і в їдальні було дуже гамірно. Прямуючи повз довгі дерев’яні лави, я ловив уривки розмов: «Геть задубів!»; «Минулого року я грав у „Гол ейт“ і теж застряг у „бункері“[6], хоч і не так катастрофічно, як цей хлопець; у нього поганенький чип»[7]; «Я чула, що він узагалі тут не живе»; «Очей не спускатиму з Джейсона й Голлі».
Я сунувся в черзі, човгаючи повз сріблясті посудини, у яких парувала їжа, і потихеньку наповнював собі тарілку. Бекону ніхто не чіпав. Мабуть, останні події змусили гостей замислитися про швидкоплинність життя й відмовитися від насичених жирів. Я поклав собі бекону й пішов до столика, де сиділи мої рідні, сів біля Люсі, навпроти Софії. Так я опинився значно ближче до матері, ніж мені хотілося б, але подумав, що проігнорувати вільне місце й сісти з іншого боку від Енді й Евонни було б надто демонстративно. Люди за кожним столиком обмінювалися теоріями щодо смерті чоловіка в горах, і я подумав, що для Софії це було б чудовою нагодою висловити свою версію, але вона була незвично мовчазною, длубалася виделкою в їжі, але жодного разу не піднесла її до рота. Натомість я слухав, як Марсело обережно обороняється у відповідь на нову інвестиційну ідею Люсі — якусь настільки відчайдушну й багаторівневу схему, що їй явно потрібен був ліфт. Раніше я кепкував з невістки, а тоді зрозумів, що такі компанії полюють на жінок, використовуючи проти них феміністичні ідеї фінансової та кар’єрної незалежності, пропонуючи їм штучне відчуття важливості. Люсі, дружина в’язня, мала неабияку схильність до залежності від бутафорського успіху, тому була для своєї компанії бездоганною жертвою.
Слід віддати належне Марсело й зауважити, що він витримував атаку «бебі-боса» спокійно й гідно, чекаючи, коли вона втомиться.
— Я радий, що ти почуваєшся частиною чогось важливого, але будь обережна. Бо станеться, як із тією автівкою, яку тобі дали. — Схоже, він усе-таки не зміг стриматися й дозволив собі контратакувати. — Я чув, що такі угоди дуже суворі. Можеш лишитися з дорогою позикою.
— Я знаю, що роблю, — засопіла Люсі. — Власне, за ту машину ми все виплатили завчасно, — додала вона гордо, але Марсело їй вочевидь не повірив. Після того Люсі мовчала.
Я роззирнувся кімнатою і побачив офіцера Кроуфорда, який сидів наодинці біля вікна й дивився на гори. Чекав на справжніх детективів, щоб нарешті піти додому? Хтозна. У їдальні ввімкнули все світло, але через загрозливе небо за вікном здавалося, що вже вечоріє. Можливо, поліцейський дивився на дорогу, що вела до комплексу, позаяк боявся, що її завалить снігом і він тут застрягне. Потім я зрозумів, що з того вікна могло бути видно сарай, тож, може, Кроуфорд просто наглядав за ним. Мені було соромно, що настільки його недооцінив. Мабуть, він міркував про те, що сказала йому Софія. Я теж про це думав, пригадуючи сліди й те, як вони металися туди-сюди на невеликій ділянці, мов у невидимій коробці. Тепер я знав, що саме тоді побачив: останні кроки чоловіка, охопленого вогнем. Безладний танок без жодної цілі або відчуття напрямку — він навряд чи бачив щось, крім полум’я. Та все ж таки… ніде не було ані краплинки підталого снігу.