Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 12)

Розділ 10

Думаю, час розповісти вам про те, як помер мій батько.

Мені було шість років. Ми побачили все в новинах, перш ніж нам потелефонували з відділку. У фільмах вони завжди приходять додому. Рідні чують такий обережний, короткий стукіт у двері — вам точно відомо, про що я, — і вже знають, які новини почують, перш ніж відчинять двері й побачать за ними поліцейських, які тримають кашкети в руках. Розумію, що це дурня, але пригадую, як у нас закалатав телефон і я подумав, що він дзвонить якось похмуро. Він звучав точно так само, як і тисячу разів до того, але тієї миті цей дзвінок здавався на мілісекунду довшим, на децибел гучнішим.

Тато майже не бував удома вночі — така вже в нього була робота. У мене залишилися дуже теплі спогади, справді, але чомусь, коли згадую про нього, найперше перед очима постають сліди його присутності. Я не бачу його там — лише порожнє місце. Порожнє крісло у вітальні. Тарілка в мікрохвильовці. Щетина в раковині у ванній. Пластикова упаковка пива в холодильнику з трьома порожніми комірками й трьома бляшанками, що залишилися. Мій батько перетворився на власні сліди, на рештки своєї сутності.

Коли задзвонив телефон, я сидів за столом на кухні. Мої брати були нагорі.

Так, я сказав «брати». Я все поясню.

Телевізор усе ще працював, але мама вимкнула звук, сказавши, що не може більше слухати цього репортера. Там показували гвинтокрил, який зависнув над автозаправною станцією, обмацуючи її пошуковим прожектором. Скидалося на те, що поліцейська автівка врізалась у великий білий автомат з льодом, бо розірвані пакети з нього повипадали на пом’ятий капот. Але я не одразу зрозумів, що сталося щось серйозне. Схоже, мама підозрювала, бо, хоч і вдавала байдужість, я бачив, як вона крадькома зиркає на телевізор. А ще вона час від часу знаходила способи заступити мені екран: то їй терміново потрібно було знайти щось у найближчій до телевізора шафці, то вона помічала на полиці якусь жахливу пляму й бралася зішкрібати її. А тоді пролунав той дзвінок. Телефон висів на стіні біля дверей. Мама зняла слухавку. Я пам’ятаю глухе «гуп», коли вона стукнулася головою об одвірок. А ще її шепіт: «Прокляття, Роберте». Я знав, що вона говорить це не до нього.

Я не знаю, як саме це сталося. Якщо чесно, у мене ніколи не було особливого бажання скрупульозно розбиратися в подробицях тієї події, але з роками я все-таки склав якусь картинку з уривків новин, ліричних відступів моєї матері та своїх спогадів про похорон, тож розкажу вам про це. Моя версія подій зліплена з припущень, речей, у яких я практично впевнений, а також фактів, які мені відомі достеменно.

Почнімо з припущень. Я припускаю, що на тій автозаправній станції була одна з тих беззвучних кнопок виклику поліції. Я припускаю, що касирові тицьнули в обличчя пістолетом, але він спромігся тремкими пальцями ковзнути по нижній поверхні прилавка та намацати ту кнопку. Я припускаю, що кнопка сповістила найближчий поліційний відділок, звідки викликали найближчу патрульну автівку.

Тепер те, що я знаю більш-менш точно. Я практично впевнений у тому, що стрілянина почалася до того, як патрульна автівка зупинилася. Я практично впевнений у тому, що смерть від пострілу в шию повільна й болісна; кажуть, що це схоже на утоплення. Я практично впевнений у тому, що водія підстрелили першим. І я вважаю, що він урізався в автомат з льодом через кулю в шиї.

І, нарешті, факти. Поліцейський, який сидів біля водія, вийшов з автівки, зайшов на автозаправну станцію і тричі вистрелив у мого батька.

Я знаю це точно, тому що на похороні той офіцер підійшов до моєї матері з добрячим куснем торта в руці й сказав: «Я покажу тобі, куди йому вистрелив». Він устромив палець у крем і мазнув їй по животу, прогарчавши: «Сюди». Відтак намазюкав липку спіраль на її стегні: «Сюди». А тоді вліпив цілу жменю торта посеред її грудей: «І сюди».

Моя мати навіть не здригнулася, але я пам’ятаю, як вона видихнула через ніс затамований дух, коли поліцейський повернувся до своїх друзів, які схвально заплескали його по спині.

Боюсь, що я таки скористався одним з тих підступних письменницьких фокусів. Урочистий похорон, на який я прийшов дитиною, не був батьковим. Тоді ховали чоловіка, якого він убив. Мама сказала, що ми мусимо піти, бо так правильно. Вона сказала, що там буде багато камер і що про нас говоритимуть, але що говоритимуть ще більше, якщо ми не прийдемо. Саме тоді я дізнався, як це — бути вигнанцем. Я більше не був собою. Не лише на похороні, але й у школі. І за багато років, коли мусив розповісти дівчині про своє дитинство. І коли не хотів розповідати іншій дівчині про своє дитинство, але вона вже погуглила моє ім’я. (Ерін, яка росла з агресивним батьком і несла тягар власних травм, була однією з перших, хто мене в цьому зрозумів.) А ще був той випадок, коли детектив із Квінсленду проїхав десять годин до Сіднея, щоб звинуватити Каннінґема в нерозкритому нападі в його районі. Тоді мені було шістнадцять і я ще жодного разу не виїжджав зі штату. Уявляю, як паскудно той чолов’яга почувався, повертаючись додому, на північ, коли виявилося, що головний його підозрюваний — це підліток без водійського посвідчення. Марсело добив його остаточно, сказавши, куди можна засунути його притягнуті за вуха результати аналізу волосся. Одним словом, наше прізвище періодично з’являється в схожих переліках, і воно явно виділене кольоровим маркером, навіть коли єдиним доказом є зіставлення волосся (цей доказ не приймають у суді ще від 90-х, і недарма). Навіть кілька десятків років по тому, коли детектив Макмафін маринував мене в кімнаті для допитів, він не вірив жодному моєму слову. Я більше не був Ернестом Каннінґемом. Я був «його хлопцем». Моя мати стала «його вдовою». Наше прізвище було невидимим татуюванням: ми були сім’єю вбивці копа.

Мама стала законом. Їй було начхати на поліцію, і нам теж. Думаю, їй спершу сподобався Марсело лише тому, що він був адвокатом для дрібних злочинців на кшталт мого батька: його підхід до роботи ґрунтувався не на служінні закону, а на знанні всіх лазівок і професійних прийомів. Корпоративне право — це просто вищий рівень шахрайства: злочинці ті самі, але вони їздять на кращих автівках. Батькова тінь досі висіла над нами всіма, і якби по чоловіка із закіптюженим обличчям приїхав міський коп, а не офіцер Остання Надія, то ми всі вже сиділи б у кайданках як головні підозрювані.

Тепер ви знаєте, як помер мій батько. Ширнувся чимось (біля його тіла знайшли шприц) і спробував витрусити кілька сотень доларів з місцевої заправки. Знаю, що здаюся покидьком, позаяк приховував це аж до десятого розділу, але я розповідаю зараз, бо невдовзі це буде важливим. І я подумав, що варто розповісти вам, як ми всі навчилися бути Каннінґемами: закриватися від світу й захищати одне одного. Того дня, за сніданком, Софія відчула, як ці двері зачиняються перед нею. І навіть я, вигнанець із вигнанців, лише про людське око вступився за неї, усе ще сподіваючись утриматися в нашому колі. Бо ми завжди трималися одне одного. Аж поки я побачив тінь свого батька в Майклових очах на тій заплетеній павутинням галявині й спробував утекти від неї якнайдалі.

«Non fueris locutus…» Я вже забув, що там далі.

Розділ 11

Щоб піднятися на дах, треба здолати пів дюжини скрипучих сходових маршів, застелених килимами. Дорогою я зазирав у всі коридори: схоже, на кожному поверсі було десь по вісім кімнат. Я мав дві причини рахувати їх. По-перше, хотів мати бодай приблизне уявлення про те, скільки тут гостей. У готелі було близько сорока номерів, декілька з них могли бути порожніми, тож це від шістдесяти до вісімдесяти людей. По-друге, мене цікавило, чи не вирішив раптом офіцер Кроуфорд обійти готельні номери. Біля тіла він поводився трохи гидливо, і я сумнівався, що він колись розслідував убивство, але подумав, що все-таки може поставити кілька запитань гостям. Убивство, на мою думку, вимагало швидких дій, але не було схоже, щоб офіцер збирався квапитися. Зважаючи на те, що вранці їдальня була переповнена галасом і плітками й ніхто не здавався скорботним, у мене були підстави сумніватися, що хтось узагалі знав загиблого або переймався його долею. По-третє, у мене завжди була звичка зазирати в готельні номери, коли там прибирають, бо просто цікаво, що там є. Я часто повертався в наш з Ерін готельний номер і розповідав їй, що в кімнаті навпроти ліжка стоять у різних кутках, телевізор умонтовано в стіну, а штори іншого кольору, ніж у нас. Це може здатися нудним (ну ж бо, редакторко, викинь цей шматок, тільки спробуй), але запитайте себе, чи ви самі колись проходили повз відчинені двері готельного номера й не зазирали досередини? Це неможливо.

Тепер, коли про це думаю, я розумію, що саме це мене турбувало у вранішній атмосфері в їдальні. Здавалося, всі проходили повз відчинені двері й не зазирали досередини.

Можливо, я просто чудовий зразок природженої людської допитливості. Зрештою, я той хлопець, який сидів у братовій машині з тілом на задньому сидінні, просто щоб побачити, що він зробить. Я той хлопець, який дереться на дах готелю, щоб спіймати кращий зв’язок і загуглити «Чорний Язик». Я той хлопець, який збирається зазирнути в надто багато дверей. Може, це не так і погано.