Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 13)

На кожному поверсі були маленькі таблички зі стрілочками, на яких значилися номери кімнат або різні місця загального користування. Їдальню й бар розташовано на першому поверсі, сушарню також (усі важливі для детективних романів кімнати на місці, як бачите). На вищих поверхах були пральня та бібліотека — мабуть, це ті «вечори біля каміна», про які писали в буклеті, а значить, саме ця кімната винна в тому, що я влип у цю халепу. Мені спало на думку, що той чортів камін на вигляд має бути просто казковим і потріскувати в бездоганній тональності, аби загладити свою провину переді мною. Також я проминув таблички з написами «Спортзал» і «Кімната відпочинку» (біля неї було написано «Більярд / дартс»). Я нагадав собі менше думати про мертвого чоловіка й спробувати насолоджуватися відпочинком, хоча поки що приємного в ньому було мало. Утім, я дуже сумнівався, що Майкл захоче грати зі мною в більярд, адже був певен, що він знайде для нас якесь приємне братерське заняття. Наприклад, він може кидати в мене дротики.

Я підіймався далі. Стрілка біля таблички «На дах», яка раніше вказувала вгору, тепер скеровувала вбік, і я помітив у коридорі візок покоївки. Чудово. Я зазирнув у кімнату: два ліжка, гівняний холодильник.

На даху курила свою вранішню цигарку якась жінка. Я знав, що це не Софія, ще до того, як вона повернулася, тому що сестра курить дуже ліниво. Вона може відволіктися й задивитися кудись, аж поки цигарка не обпалить їй пальці. Тоді вона скаже: «Ох!» — і запалить ще одну. Люсі курить так, наче накачує себе газом, тож із короткого, жадібного пахкання я зрозумів, що це вона.

Я здригнувся від холоду, сунув руки в кишені, де вже тулилося кілька крихітних пляшечок із шампунем з візочка покоївки (так, я не святий), і підійшов до Люсі.

— Чекай, — сказала вона, висмоктуючи душу із цигарки.

В університеті в мене була подруга, яка жувала гумку, перед сном клеїла її до ліжка в головах, а вранці жувала знову. Саме так Люсі ставилася до цигарок: намагалася видушити з них максимум. Я бачив, як вона обіцяє собі, що це остання. Я також бачив: вона щиро в те вірить — як і щоразу, мабуть. Але на цей раз вона майже мала рацію. То була її передостання цигарка.

— Інтернет, — пояснив я, показуючи свій телефон (заряд батареї: 54 %).

Для того щоб отримати одну «паличку», треба стояти на самому даху, та й це ще не гарантує наявності зв’язку. Я знаю, що автори схожих книжок обожнюють поганий зв’язок, але вам доведеться заплющити на це очі. І я знаю, що насувається чорна хмара. І я знаю, що побіжно згадав довбану бібліотеку з каміном у цій будівлі (так уже склалося, що саме там я розкрию цю кляту справу). Якщо скласти перелік речей, які мають бути в романі про вбивство, то в мене є вже практично все. Я розумію. Але якщо вас це заспокоїть, то до сторінки 292 нічий телефон не розрядиться. Тому зв’язок і заряд телефона — це просто кліше. Я не знаю, що вам сказати. Ми в горах. Чого ви чекали?

— Хочу перепросити, — сказав я. Ми стояли пліч-о-пліч, і я дивився просто поперед себе, кидаючи своє вибачення кудись у гори. Адже тільки так ми, хлопці, можемо визнати свою провину: вдаючи, що стоїмо за сусідніми пісуарами. — Я досі не оговтався остаточно, але не мав права так на тебе зриватися. Я просто подумав, ну, знаєш, що сьогодні можна триматися купи. Ми в одному човні.

— Як щодо такого: ти дбаєш про свій шлюб, а я — про свій?

З вуст людини, яка чіпляється за нікотин, щоб набратися відваги, це звучало не надто переконливо. Але я не хотів знову з нею сперечатися, тож просто сказав:

— Справедливо.

Так ми стояли мовчки, споглядаючи гору. Здалеку до нас долинало механічне клацання підйомника. Загалом для лиж трохи зарано, але я був певен, що найзатятіші мисливці за свіжим снігом стирчали на горі вже кілька годин. Я бачив, як між верхівками дерев звиваються стежки, а біле плато внизу прорізає річка. Видно було весь схил і його підніжжя, де білий сніг мережили коричневі латки. На даху завивав вітер, термосячи парасольки, угвинчені в дерев’яні столи. Енді мав рацію: на даху вздовж одного краю були три квадратні латки штучної трави, з якої прозирали ті[8]. З другого краю — спа за алюмінієвою огорожею, з наполовину відтуленим накриттям і клубками пари над водою.

Мій погляд мимохіть ковзнув до місця, де знайшли тіло. Звідти було далеко до всього: до найближчого лижного спуску, до смужки дерев на пагорбі, навіть до дороги, яка вела в комплекс. З висоти все було видно достатньо добре, щоб зрозуміти: навіть якби чоловік плентався наосліп, на те місце він міг прийти лише зі «Скай лодж». До всього іншого було надто далеко.

— Ти бачив його, — сказала Люсі, здивувавши мене.

Вона помітила, що я дивився на місце, де знайшли труп. Я нарешті повернувся й глянув на неї як слід. Її губи були нафарбовані яскравою рожевою помадою, а очі підведені чорним. Люсі явно намагалася мати звабливий вигляд, але на холоді видавалася такою блідою, що будь-яка кольорова пляма на її обличчі різала око, і невістка скидалася на персонажку з мультфільму. Сьогодні вона була в іншому светрі, але й він здавався бездоганно новим: жовтий, з високою горловиною, надто обтислий для лижного курорту.

— Коли той коп попросив вас із Едді допомогти перенести тіло. Ми стояли надто далеко, а він не дозволяв підійти ближче. Але ж ти бачив його, так?

Я прокашлявся.

— Так. Але якби це був Гелловін, то я був би ослячою дупою.

— Що?

— Я ніс ноги.

— Ну? — квапила мене Люсі. — Він був схожий на Майкла?

— Ох, Люсі! — Я нарешті зрозумів, що за відчай був у її голосі. Мабуть, вона подумала про це вже за сніданком, інакше підняла б усіх на вуха й наша сімейна розмова була б ще похмурішою. Та все ж таки ніхто ще нічого не сказав їй прямо. — Це був не Майкл.

— Анітрохи не схожий?

— Це був не він, серйозно. Я єдиний, хто тут схожий на нього, і, здається, усе ще… — Я театрально обмацав себе руками, наче намагався впевнитись, що досі живий. — Так, усе ще з плоті й крові. Слухай, Софія просто всіх нас налякала. Пропоную почитати, про що вона говорила… — І знову підніс до очей телефон.

Окрім мене, Люсі була єдиною за столом, хто не чув про Чорного Язика.

Вона похитала головою.

— Я вже шукала. Це було давно, але схоже, що тоді це була гучна справа. Здійняла купу галасу, і, як завжди, журналісти вигадали вбивці круте прізвисько. Хтось убив стареньку пару в Брісбені. А потім жінку в Сіднеї.

Я нарешті зрозумів, чому не чув про це. Останні кілька років я ретельно оминаю криваві новини. Фігурувати в одній такій було для мене достатньо.

— Як їх звали? — запитав я.

— Ох… — Люсі погортала статтю в телефоні. — Елісон Гамфріс і… не бачу. Ох. Вільямс. То було подружжя. Марк і Жанін.

— Софія сказала, вони задихнулися. Їх… катували?

— Це повільна смерть. Я б, мабуть, просто… — Вона склала пальці пістолетиком, приставила його собі до скроні й удала, що стріляє. — Це краще, ніж ось так помирати. Люди бояться, що це може бути серійний убивця. Він чи вона скоїли це тільки двічі. Звісно, там була пара, але це один випадок чи два? Тобто це дві жертви, але як їх рахують, коли визначають, чи вбивця є серійним? Які там критерії?

— Я не спеціаліст у цьому.

— Хіба ти не пишеш про таке?

— Я пишу про те, як писати про таке.

— Можливо, річ у театральності. Може, кілька видовищних убивств вартує більше, ніж довга серія простих. Принаймні для газет. — Перш ніж я встиг запитати Люсі, чи вважає вона смерть обгорілого чоловіка на нерозталому снігу видовищним убивством, вона повела далі: — Софія меле таку дурню. Я не вірю, що тут, на гірськолижному курорті, ховається вбивця. Я просто хотіла запитати, чи ти впізнав його. Раптом ти бачив його вчора за обідом або в барі з Енді. Чи просто десь на території.

Це здалося мені слабкою спробою замести сліди.

— Чому тобі так хочеться знати, хто це?

— Тому що мені моторошно від того, що його ніхто не знає. Схоже, ніхто не зник.

— Я певен, у них є гостьова книга. Може, він приїхав сам.

— Кажуть, що всі гості на місці.

— Звідки ти знаєш?

— Я розмовляю з людьми. З власницею комплексу. Спробуй за нагоди.

— Я не впізнав його, — зізнався їй.

Знаю, що в цій історії оповідач я, але тоді мені здалося цікавим, що я був не єдиним, хто встромляв носа в цю смерть. У детективних романах заведено поступово досліджувати мотиви низки підозрюваних, але тільки з погляду допитливого спостерігача. Чи можу я назвати себе детективом лише тому, що це мій голос ви тепер слухаєте? Думаю, ця історія мала б зовсім інакший вигляд, якби її написав не я. Можливо, я все-таки просто Вотсон.

То що ж так зацікавило Люсі, що змусило її полювати за непевним інтернетом на даху в пошуках зачіпок? Спостерігаючи за нею, я вловив на її обличчі легку тінь розчарування. Роздратовано стиснуті щелепи. І дещо зрозумів.

— Ти цікавишся цим убивством, щоб позбутися Кроуфорда, — сказав я. — Що довше наш Джон Доу[9] лишатиметься Джоном Доу, то більше поліції сюди з’їдеться, і ти це розумієш. І якщо Майкл буде на нервах, це зруйнує всі твої плани на ці вихідні.

— Я не можу дозволити, щоб нас щось відвертало, — прошепотіла Люсі. Мені хотілося сказати, що з таким підходом їй доведеться позбутися своєї помади, але я не наважився. — Майкл заслуговує на те, щоб повернути собі родину. Це мій останній шанс дати йому це.