Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 14)
Так я зрозумів, що вона прийшла на дах ще з однієї причини. Вона полювала не лише на інтернет, але й на одну «паличку» зв’язку. Сподівалась, що вдасться надіслати повідомлення.
— Були якісь звістки від нього? — спитав я.
— Ні.
— А від неї?
Люсі засміялася.
— Гадаю, вона видалила мій номер. Це
— Я й не сподівався на це.
— Схоже, ми все-таки на одному боці, — зітхнула Люсі.
— Ти нервуєшся?
— Знаю, що він буде іншим. Але боюся думати про те, наскільки він міг змінитися. Учора я не могла спати. Мені весь час снилося, що він не пам’ятає, хто я. Я думала про те, що залишилося від нього, колишнього. Якщо взагалі щось лишилося. Боюсь, уже нічого.
Я не сказав їй, що боявся протилежного: що він зовсім не змінився.
А ще подумав, що Люсі ніколи не запитувала мене про гроші. Мабуть, вона взагалі не знала про них. Це надто велика сума, щоб ховати знання про її існування одному з подружжя.
Вона знову здивувала мене, простягнувши мені руку. Я прийняв її. Перемир’я. Рука Люсі дрижала так, що мені довелося притримувати її за лікоть.
— Не варто було тобі так з ним учиняти, — пробурмотіла Люсі, перш ніж відпустити мою долоню. Вона сказала це так тихо, що я ледве її розчув. Я розтулив був рота, щоб посперечатися, але вона здійняла руку. — Я не кажу, що це твоя провина. Я не настільки вузьколоба. Але нічого б цього не було, якби ти не вирішив учинити саме так. Він міг би не опинитися у в’язниці, й усе могло бути зовсім по-іншому. Ненавиджу тебе за це. — Вона не здавалася злою — радше спокійною і щирою, тож я знав, що це правда. — Я просто хотіла сказати це тобі в обличчя. Лише раз.
Я кивнув. Я відчував, що вона хотіла сказати це мені — Лише Раз, як і курила Лише Одну Цигарку. Але я розумів її. Думав про те саме впродовж останніх двадцяти чотирьох годин. І не звинувачував її.
Дахом прокотилося відлуння якогось гуркоту: гарчання двигуна автівки, яка насилу долає засніжений шлях. Я глянув у бік дороги, що вела до комплексу, і побачив пару фар, які саме виринули з-поміж дерев. Але то була не легкова автівка, а щось на кшталт невеличкої вантажівки, зі схожим на велику коробку кузовом. Такі зазвичай замовляють, якщо треба переїхати в новий будинок. Нещасна вантажівка здавалася сміховинною в засніжених горах. Підстрибуючи, вона покотилася зі схилу. Ще п’ять, може, десять хвилин, і вона буде тут.
— Починається, — сказав я.
Люсі набрала повні груди повітря, намагаючись заспокоїтися, і взялася виколупувати з упаковки свою останню цигарку.
Розділ 12
Натовп, що зібрався на паркувальному майданчику, трохи вище схилом від входу в гостьовий будинок, відрізнявся від вранішнього скопища на горі: на вигляд це було те саме обережне півколо, тільки замість того, щоб поглянути на мертвого чоловіка, ми прийшли подивитися на воскреслого.
Люсі була не єдиною, хто думав про те, наскільки змінився Майкл: ніхто з нас не відвідував його у в’язниці. Вас, мабуть, уже не здивує, що моє запрошення поїхати до в’язниці загубилося в електронній скриньці, але Майкл, чи то від сорому, чи то через відчуття провини, не хотів бачити нікого. Він сприймав в’язницю як свій кокон, вирішивши там заховатися. Майкл трохи спілкувався з кількома членами нашої родини, але не віч-на-віч. Телефонні дзвінки. Електронна пошта. Не знаю, чи папери про розлучення можна вважати за лист, але якщо так, то він писав і листи. Та загалом контактів з Майклом було мало, тож його приїзд був для нас і справді великою подією.
Захрустів сніг, і вантажівка зупинилася. Двигун затихнув, машина зітхнула востаннє, і певний час не було чути нічого, крім завивання гірського вітру. Грім міг би чудово забарвити атмосферу, але я пообіцяв не брехати. Я помітив, що на колесах вантажівки, яка привезла Майкла, викрашалися бездоганно прилаштовані ланцюги.
Люсі розпушила волосся й перевірила своє дихання, хукнувши на долоню. Моя мати схрестила руки на грудях. Дверцята з боку пасажира відчинилися, і Майкл вийшов із салону.
Хтось уже здогадався? Я поки не підтверджуватиму ваших здогадок.
Міркуючи про те, як міг змінитися мій брат, я уявляв собі чоловіка, який три роки провів на безлюдному острові: сплутане волосся спадає на плечі, густий ліс бороди та крихітні чорні очі, що нервово зблискують: «Ось вона — цивілізація». Але побачив я геть протилежне. Так, у Майкла тепер було довше волосся, втім воно було густе та блискуче, укладене елегантною хвилею. Може, навіть пофарбоване. Схоже, у нього був час причепуритися, бо його обличчя було чисто поголене. І хоч я й чекав побачити якісь відбитки важкого життя на Майкловому обличчі (кілька нових зморщок на чолі, наприклад), його шкіра була гладенькою, щоки — рожевими, а очі — ясними. Може, це був холод, або життя у в’язниці якимось загадковим чином позитивно впливає на шкіру, але я готовий був присягнутися, що Майкл був молодший на вигляд, ніж до ув’язнення. Востаннє я бачив його в судовій залі, за скляним загородженням. Він сидів згорбившись, і здавалося, що на ньому не костюм, а гамівна сорочка. Але зараз він був такий свіжий. Воскреслий.
У чорному пуховику «Норт фейс» поверх сорочки на ґудзиках Майкл був схожий на відчайдуха, який заплатив за те, щоб зійти на Еверест. Він набрав повні груди гірського повітря, посмакував його, а з горла вихопилося дике «Ку-у-уі-і-і»[10]. Його голос лунко прокотився долиною.
— Ого, — вимовив Майкл. — Евонно, краєвид просто першокласний.
Він похитав головою, трохи переборщивши із захватом. Хоча, може, казав це щиро. Я не певен. Тоді він рушив до моєї матері. Думаю, тепер мені слід називати її «наша мати». Або й узагалі «його мати» чи «Одрі».
Майкл нахилився до неї та обійняв, мовивши щось на вухо. Вона вхопила його за плечі й потермосила, наче бажаючи переконатися, що він справжній. Майкл засміявся та сказав ще кілька слів, котрі я не розчув зі свого місця, а тоді брат повернувся до Марсело, який міцно потиснув йому руку й по-батьківськи поплескав по плечу.
Майкл рушив уздовж нашого півкола. Евонна отримала від нього обійми та повітряний поцілунок. Енді дісталося рукостискання.
— Доладна машина. Але на пагорб видертися буде складнувато, — сказав той Майклові.
Цікаво, чому чоловіки вважають, що в незручних ситуаціях треба говорити про машини?
З кожною новою людиною, з якою вітався Майкл, у животі в мене щось обривалося. Ми стояли рядком, від чого мені здавалося, що зустрічаємо королеву. Я відчував, як у горлі гупає серце. Спробував пробратися до коміра, але це було непросто, бо одягнений був, мов капуста. Мені здавалося, що стану на фут нижчим, поки він обійде всіх і дістанеться мене — сніг піді мною підтане, і я вгрузну. Софія обійняла його однією рукою, наче байдужого їй однокласника, з яким змусила танцювати вчителька.
— З поверненням, Майку, — кинула вона.
Це привернуло мою увагу. Упродовж життя брата називали по-різному: Мікі, Каннерс, Гем, Відповідач, — але ніхто не називав його Майком.
Поки Майкл дійшов до Люсі, та встигла наполовину здерти зубами помаду. Коли він зупинився перед нею, вона повалилася в його обійми, наче зламала підбор. Сховавши обличчя в нього на шиї, прошепотіла щось. Я був єдиним з нас, хто стояв достатньо близько, щоб розчути його відповідь:
— Не тут.
Люсі схаменулась, відпустила його, виструнчилась і тремко втягнула повітря носом, удаючи самовладання. Софія поклала руку їй на спину. Тоді Майкл дійшов до кінця ряду й став переді мною.
— Ерне.
Він простягнув мені руку. У нього були чорні руки в’язня, з брудом під нігтями. На обличчі грала переконливо тепла усмішка. Я не міг зрозуміти, чи радий він мене бачити, чи просто сумлінно відвідував театральний гурток у в’язниці.
Я потиснув йому руку й видушив:
— Радий, що ти вдома.
Хоча не був певен ні в першій, ні в другій частині речення.
— Без сумніву, Евонна вже розпланувала наші вихідні до хвилини, але я сподіваюся, що ми зможемо знайти момент, щоб випити по пиву десь у куточку, — сказав Майкл.
Я міг думати лише про те, що він натякає на гроші, та насправді його тон зовсім не відповідав такому припущенню.
Я відчував, що Софія не зводить з нас очей, намагаючись розчути, про що ми говоримо. Власне, я підозрював, що її спроба заспокоїти Люсі була лише прикриттям, щоб підкрастися до нас ближче.
— Я маю тобі дещо сказати. Про те, що я тобі завинив. Сподіваюся, ти вислухаєш мене.
Ви можете витягнути з контексту деякі слова: «завинив» чи «дещо сказати» — і тоді це звучатиме як погроза, але насправді його голос був якимось…
Я закивав так само судомно, як до цього сопіла Люсі, сяк-так опанував себе й видушив жалюгідне «ага».
Саме тоді відчинилися дверцята вантажівки. Думаю, більшість із вас уже здогадалася про все, ще коли Майкл вийшов з автівки з пасажирського боку.