Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 11)

— Я лише кажу, — натхненно підвищив голос Енді, пояснюючи щось Евонні, чим висмикнув мене з роздумів, — що тепер, після біткойна, ми знаємо, куди дивитися. Ніхто вже не говорить про подвоєння чи потроєння ставок, як це було з традиційними акціями. Тепер усе по-іншому.

Я помітив, як Софія вийняла з кишені клаптик паперу, тріумфально нашкрябала на ньому хрестик, а тоді підморгнула мені. Лише тоді я зрозумів, що геть забув про свою картку. Я не міг заповнити клітинку про Люсі, бо вона говорила не зі мною, а з Марсело. Я міг би викреслити праву нижню клітинку — «Зламана кістка (АБО хтось помирає)», — але вирішив, що це було б нетактовно. Тобто нетактовно робити це на очах у всіх. А виграти я хотів.

Посеред столу стояла піраміда з круасанів. Енді потягнувся до неї, але Евонна ляснула його по руці.

— Я помив руки, — заскиглив він.

— Деякі речі не відмиваються.

Вона обгорнула круасан серветкою і поклала його на тарілку Енді. Той похнюплено взяв до рук ніж і виделку.

— Не хвилюйся. Він устигне до бурі, — казав Марсело до Одрі, але за нашим столом панувала така незручна тиша, що всі нашорошили вуха, сподіваючись на розмову.

Усі, включно зі мною.

— А ми залишаємося тут? — запитала Люсі.

— Думаєш, вони виселяють весь комплекс щоразу, коли хтось влітає в дерево на екстремальних спусках? — Марсело буденно похитав головою. — Люди помирають на природі. А надто без відповідних навичок і знань… Якщо не поважаєш гору, то на що ти розраховуєш?

Він знизав плечима з упевненістю людини, яка вважає, що успіх у якійсь одній сфері миттєво робить її майстром у всьому. Я бачив, як Марсело верещить, наче вередливий підліток, через пінку на поверхні лате: якщо він не поважає бариста, то навряд чи шанує гори.

— Ніхто не поверне нам гроші, — додала Евонна, сьорбаючи апельсиновий сік. Вона зиркнула на Софію, ніби чекала від неї якихось заперечень. — Ми залишаємося.

— Та й чому б ми мали їхати? — закінчив Марсело її думку. — Можна сказати, що тепер ми знаємо про всі небезпеки й готові до всього.

Ми з Енді одночасно зиркнули на Софію. Я із цікавості, щоб поглянути на її реакцію, а Енді — виклично. Софія шкрябала тарілку виделкою, але голови не підвела.

— Не думаю, що Майкл буде радий приїхати й побачити тут море копів, які розпитують усіх про якогось мертвого хлопця, — припустила Люсі.

— Його вони не розпитуватимуть, — сказав Марсело. — Уночі він був за двісті кілометрів звідси.

— Просто я не думаю, що варто нагадувати йому про…

— Майкл може вирішити сам. Коли приїде, — пролунав твердий голос Одрі.

Вона вміла закінчувати суперечки так, наче була матір’ю всім присутнім. Ми залишалися. Усі. Це не обговорювалося.

— А що, як це Чорний Язик? — нарешті заговорила Софія. Енді мало не вдавився круасаном, хрюкнувши та здмухнувши крихти зі столу. — Знаєте, найчастіше люди гинуть у пожежі не тому, що згоряють. Вони задихаються. Вогонь випалює кисень з повітря.

— Не за сніданком, люба, — сказав Марсело.

— Це трохи драматично, — кашлянув Енді, стукаючи себе по грудях, щоб скерувати круасан куди треба.

— Що таке Чорний Язик? — хором запитали ми з Люсі.

— Новин ви, бачу, зовсім не читаєте? — запитав Енді, махаючи в повітрі невидимим ножем, наче маніяк із «Психо».

— Я серйозно, — сказала Софія. — Енді, як я вже казала тобі надворі, мене непокоїть те, що…

— Не втягуй мене в це, — перервав Енді.

— Ерне?

— Я вірю тобі, але дуже мало встиг роздивитися.

— Я не довіряла б Ернестові в таких справах — йому не вперше бити в спину.

— Люсі, я серйозно, — благально повернулася до неї Софія. — Послухай. З того, що я читала, усе цілком…

— Наша маленька героїня визначила діагноз, так? І ми маємо вірити тобі на слово? — Голос Евонни був таким знущальним, що я витріщився на неї. Я думав про те, з яким притиском вона сказала «вірити». — Ти бачила те тіло, мабуть, хвилину. Чи дві?

— Я тягнула його з гори, чорт забирай. Повірте мені. Тут щось не так. Сподіваюся, друзі офіцера Кроуфорда невдовзі будуть тут, бо я не впевнена, чи він розуміє, у що вв’язався.

У таких книжках, як ця, поліцейських можна розділити на два типи: Єдині Надії та Останні Надії. На цьому етапі єдиною надією Дарія Кроуфорда було залишатися Останньою Надією. Я не був готовий довіряти йому, як не довіряв би хронічному підривникові. Схоже, Софія думала так само.

— Ти хоч себе чуєш? — Тепер було очевидно, що Евонна налаштована з неї знущатися. Усе це походило на сцену в шкільній їдальні. Якби в руках Евонни було какао, вона вилила б його Софії на голову. — Ти взагалі твереза?

Енді знову вдавився круасаном, і я приготувався застосувати прийом Геймліха, якщо це станеться втретє. Марсело із шумом втягнув у груди повітря, шокований ремаркою Евонни. Та мене це не дивувало. Після аварії Евонна категорично не пила і явно вважала обурливим будь-що інше, окрім цілковитої тверезості.

— Чому ж ти не зголосилася допомогти? — сказав я, просто щоб не мовчати і щоб Софія побачила, що не всі тут проти неї. Я не збирався допитуватися за столом, бо тоді всі точно пересварилися б, але хотів почути ще щось про цього Чорного Язика.

Евонна відповіла, навіть не глянувши на мене й не зводячи очей із Софії.

— Бо думала, що він запрошує справжніх лікарів, а не відсторонених від посади.

Пригадайте: я лише пів години тому дізнався, що Софія покинула хірургію, тож не мав часу як слід обміркувати цю новину. Я чомусь сприйняв це як прояв кризи середнього віку, бажання щось змінити в житті. Але тепер Евонна виголошувала звинувачення. Мабуть, саме це вона тоді прошепотіла на вухо Енді.

Софія почервоніла. Вона скочила на ноги, і на якусь мить мені здалося, що зараз вона перестрибне через стіл і день офіцера Кроуфорда стане ще гіршим, але натомість сестра лише склала свою серветку, кинула її на тарілку і заявила, перш ніж вийти:

— Я досі в реєстрі.

— А без цього було ніяк? — засичав я до Евонни, коли Софія зникла з поля зору.

— Я здивована, що вона тобі не сказала. Я думала, ви з нею нерозлийвода. Що ж, тепер усе зрозуміло.

— Сказала мені про що?

— Про те, що на неї подали позов, — криво посміхнулась Евонна. «Може, п’ятдесят», — відлунив у моїй голові Софіїн голос. — Сім’я людини, яка померла в неї на столі.

Енді за її спиною підніс невидиму склянку й закинув голову, підносячи її до губ. Тепер я зрозумів, звідки взявся такий нищівний осуд у голосі Евонни й чому вона з таким притиском говорила про тверезість. Звісно, Софія могла випити, але вона завжди знала міру. Що сталося? Чому вона не сказала мені?

Я повернувся до Марсело.

— Якщо її судитимуть, ти будеш її адвокатом?

Марсело майже благально глянув на Евонну, але наштовхнувся на її гострий погляд.

Він похитав головою і сказав просто:

— Нехай розбирається сама.

Це було на нього зовсім не схоже. Я завжди думав, що Софія була його маленькою принцесою.

— Ти взяв Майклову справу про вбивство, але не захищатимеш свою доньку?

— Майкл своє відсидів, — сказала Люсі. — Частково через тебе.

— Скільки можна його захищати? — виплюнув я.

Прозвучало це жорсткіше, ніж хотів, бо хоч я й сердився, але не на Люсі. Зараз ми з нею мали бути на одному боці, але вона достоту вирішила заховати голову в пісок і скерувати свій гнів на когось (на мене), замість того щоб прийняти свій біль і щось робити зі своїм зруйнованим шлюбом.

Щоб покласти край суперечці, Одрі застосувала свій класичний прийом демонстративного вставання з-за столу. Тепер усі мали встати й розійтися. Але я не закінчив. Я був розгніваний. Кроуфорд допитливо спостерігав за нашим столом. Мабуть, ми говорили голосніше, ніж нам здавалося. Мені було цікаво, чи знає він, що ми Каннінґеми (читай: підозрювані за замовчуванням). Офіцер натякнув на Майклів приїзд, тож я подумав, що він знає.

— Не можу повірити, що з нас усіх це кажу я, але невже ми щоразу розбігатимемося з-за столу, грюкаючи дверима? Невже не можна спокійно порозмовляти пів хвилини? Це родинне возз’єднання. Може, варто… навіть не знаю… почати якось возз’єднуватися?

Сам не розумію, чому це сказав. Можливо, смерть того чоловіка все-таки на мене вплинула, або ж у виразі обличчя Софії, яка, почервонілою, підводилася з-за столу, я побачив той самий остракізм, який відчував останні три роки. Можливо, я вирішив, задля кого готовий пролити кров. А може, переїв бекону.

Пойнятому полум’ям чоловікові, може, і не вдалося розтопити сніг, але моя мати могла б це зробити лише кількома словами. Уперше цими вихідними вона звернулася безпосередньо до мене:

— Родинне возз’єднання розпочнеться, коли приїде мій син.

Моя дружина

Розділ 9

Я не хочу про це говорити.

Мій батько