Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 54)

Марсело втиснувся в крісло.

— Я не хотів тобі зашкодити. Я просто хотів, щоб вантажівка скотилася з гори. Думав, це скидатиметься на нещасний випадок, — зізнався він. — Це була стара модель, тож я зміг просунути плічка для одягу у вікно й підняти ручник. Але в мене не було ключів, щоб завести двигун, тож я просто налив гарячої кави під колеса, аби розтопити сніг. Мені завадив Кроуфорд, який саме побіг витягувати вас із сарайчика, тож довелося піти звідти. Я не встиг штовхнути вантажівку з гори.

Я почув голос Ерін у голові: «Там на землі якесь коричневе лайно, може, гальмівна рідина…» — і пригадав, що бачив порожній стаканчик з-під кави на задньому бампері.

— Я не думав, що хтось лізтиме в кузов і стрибатиме там. Мені дуже шкода, що з твоєю рукою таке сталося. Присягаюсь, я просто намагався завадити тобі дізнатися, що в тій вантажівці. Дідько, я навіть не знав, що там! Мене злякало тіло на схилі того ранку, і коли ти запитав мене про Гамфріс, я знав, що нічого доброго із цього не вийде. Я хотів, щоб ми не мали із цим нічого спільного, щоб людина, проти якої свідчили ті докази, відчувала, що її таємниця в безпеці. Я просто хотів, щоб усе це скінчилося. Присягаюся життям.

— Своїм чи й моїм теж?

— Я сидів із тобою, поки ти не опритомнів. — Здавалося, Марсело більше соромився зізнання у своїй доброті, аніж звинувачень у приховуванні вбивства. — Я не знаю, що б я робив, якби ти не отямився. Мені дуже шкода.

— То хто така Ребекка Маколі? — Енді підвів руку, як у школі. — Це якось стосується тієї старенької пари з валізою грошей? — Він сором’язливо роззирнувся кімнатою. — Що таке? Я нічого не розумію!

— Так, забігаю наперед. — Я вирішив облишити Марсело. — Знову ж таки, запитаймо себе, чому ми тут. Звісно, це мало бути родинне возз’єднання. Ми мали зустрітися як одна велика родина. — Сарказму в моєму голосі не помітив би хіба глухий. — Але ми саме тут, бо хтось обрав це місце. Чи не так, Евонно? — Я повернувся до неї. — Ти свідомо обрала найвідлюдніше місце, яке змогла знайти. Звідси не так легко виїхати. І ти наполягала на тому, щоб ми залишилися. Звісно, усі ми знаємо, як ти цінуєш грошові вкладення без можливості відшкодування, але ж це не єдина причина, чи не так?

— Не тут, Ерне. Не перед усіма, — сказала Евонна, але в її голосі не було ані провини, ані погрози; вона говорила співчутливо, навіть трохи присоромлено, проте все це стосувалося когось іншого. — Ну ж бо.

— Евонно, якщо ми зараз це не з’ясуємо, то так нічого й не зрозуміємо. Настав час відкрити всю правду. І це стосується й тебе теж. Тому що ти проникла в шале Софії тієї ночі, коли загинув Зелені Черевики. Ти або Енді. Тепер неважливо, хто саме, але для простоти припустімо, що це була ти. Спершу я подумав, що комусь мало дуже пощастити, аби прослизнути повз камеру спостереження дорогою до шале Софії. Вона робить знімки що три хвилини, тож знадобилася б виняткова удача або свідомі зусилля, щоб уникнути її. Це погодна камера, а ти завжди перевіряєш погоду на вихідні. З нас усіх ти найорганізованіша, і ти перевірила б знімки на вебсайті сто разів, перш ніж вийти з дому. Це означає, що ти знала про камеру й могла прорахувати свої дії так, щоб не потрапити на знімок.

Евонна винувато перезирнулася з Енді.

— Тож навіщо вламуватися туди? Ти шукала щось у шале Софії. Коли знайшла, то зателефонувала Енді, щоб повідомити про це або ж запитати в нього про час, аби повернутися так само, не потрапивши на камеру. Але ти забула, що ми помінялися шале, тож випадково зателефонувала мені. Питання в тому, що ти шукала. — Я підвів скалічену руку в рукавиці. — Пігулки просто бомбезні, до речі. Оксикодон, так?

Евонна вибачливо зиркнула на Софію.

— Ти не приймаєш знеболювальних, Евонно. Ти нічого такого не вживаєш після аварії. Ти сприймаєш свій біль як кару за скоєне, і тебе не так легко збити зі шляху. Тож звідки в тебе пляшечка з потужними знеболювальними? Звісно, я дуже вдячний за пігулки, але вони не твої. Лікарі часто підсідають саме на оксикодон, чи не так? Він потужний, і його легко дістати в лікарні.

Я потрусив пляшечку, і пігулки осудливо затарабанили всередині.

— Я взяла їх у шале Софії, — сказала Евонна. — Мені начхати на гроші. Нам не можна було їхати звідси раніше, бо Софії треба тут бути. Усі чотири дні. Щоб бути чистою.

Усі озирнулися на Софію, бліду і втомлену. Та просто повісила голову, не наважуючись підвести очей.

— З кожним днем без пігулок їй ставало дедалі гірше. У неї дрижали руки, — сказав я, згадуючи чашку, яка теленькала об блюдце. — Вона блювала, і ще з учорашнього ранку пітніла й була бліда.

Я перерву себе, щоб відкинути нарікання, яке може у вас виникнути. Я не казав, що вам не варто звертати увагу на блювання Софії в розділі 7. Я просто попередив, що це не означає вагітності. На брехні ви мене не спіймаєте.

— Схоже, ти й далі активно працювала, попри залежність. Зрештою, ти навіть оперувала. І ти сама сказала мені, що лікарів не перевіряють, як атлетів, і що навіть після смерті пацієнта це не обов’язково. Але після тієї невдалої операції ти злякалася. І на тебе звернули увагу — зовсім не з тієї причини, щоправда, а причепившись до того келиха вина. Але до тебе придивлялися. Тому що коронер шукає закономірності. Можливо, були інші випадки, дрібніші, буденні, які вели до тебе. Може, це як сніг на цій горі. Крихітні сніжинки незначні самі по собі, але коли їх стає багато, вимальовується загальна картина. Тоді Софія звернулася до тебе, Евонно, бо розуміла, що її залежність вийшла з-під контролю, що за нею уважно стежать і що вона провалить тест на наркотики, якщо коронер вирішить його призначити, — вів я далі. — Якщо наступного тижня вона з’явиться в суді з оксикодоном у крові, у неї не буде шансів. — Софія проговорилася про дату суду, жартома запитавши мене, чи вільний я наступного тижня, коли Майкл призначив мене своїм адвокатом. — Отже, ці вихідні — її останній шанс стати чистою. Саме тому ти так гарикала на неї, Евонно. Того дня, за сніданком, ти підкреслено сказала, що Софія більше не лікар, бо тоді ти вже обшукала її кімнату й знайшла пігулки. Ти сердилася, бо вона приховала їх від тебе, але ти також хотіла налякати її, змусити зрозуміти, що стоїть на кону: уся її кар’єра, репутація. Ти також попросила Марсело не захищати доньки — саме тому він так відсторонився. Хоча він утрутиться, якщо доведеться, — ми всі це знаємо. Але цими вихідними тобі потрібно було, щоб Софія злякалася. Ти також намагалася змусити мене сумніватися в ній. Софія мала відчувати, що її ніхто, крім неї, не захистить.

Марсело лагідно, вибачливо кивнув Софії. Про його роль у цій історії я здогадався з його реакції на мої звинувачення в тому, що він допоміг Майклові, але не Софії. Тоді Марсело, затинаючись, сказав: «Це не зовсім так». Майкл казав мені, що Роберт й Одрі схоже вчинили з Евонною багато років тому: зробили так, щоб вона допомогла собі сама. Таку саму пораду дала Евонна Майклові, коли в Люсі були проблеми з грошима. Це був останній вихід.

— Повернімося до пігулок, Евонно. Ти зачинила їх у своїй машині, бо думала, що так буде безпечніше. Але Софія… — Сестра все ще сиділа, утупившись поглядом у коліна, легенько здригаючись від насилу тамованих сліз. — …не була готова із цим миритися. Вона спробувала забрати пігулки. Софіє, коли ти сказала мені, що побачила когось біля сарайчика, ти не могла помітити цього з бару. Мело так, що я не бачив навіть усієї парковки. Це означало, що ти мусила бути на парковці, аби помітити, як Ерін заходить у сарай. Вікно машини Евонни розбила не хуртовина, а ти. Подумала, що вона може покласти твою пляшечку в машину, і відчайдушно сподівалася її там знайти. Але Евонна ще раніше попросила Енді вийти на парковку й забрати її сумочку. Вона запідозрила, що ти зробиш щось таке, тож не захотіла лишати пігулки в автівці й вирішила тримати при собі. З тієї самої причини вона не дозволила мені взяти пляшечку на ніч.

Я присів навпочіпки перед Софією і поклав руку їй на плече, легенько його стиснувши.

— Я кажу все це не просто так, Софіє. Ми допоможемо тобі. Але ти маєш чесно відповісти на моє наступне запитання.

Софія глянула на мене червоними, підпухлими очима й витерла передпліччям носа.

— Присягаюся. Я провела ту операцію як слід. Це як ті історії про п’яних пілотів, які приземляють літаки, розумієш? Я не… — Вона гикнула. — Я не знаю, що сталося. Просто щось пішло не так. Відтоді Евонна допомагає мені. Я хочу одужати.

— Знаю. — Я обійняв її та прошепотів на вухо: — Ти чудова спеціалістка. Ти просто дозволила своїй залежності вийти з-під контролю, але ми можемо все залагодити. Та мені треба, щоб ти була чесною зі мною й допомогла знайти справжнього вбивцю. Заради Майкла й Люсі. Ти достатньо сильна, щоб залишити це в минулому, і достатньо сильна, щоб допомогти мені, хоч спершу тобі й буде соромно.

Я відчув, як її ніс тернувся вгору і вниз об мою щоку: вона кивнула. Я підвівся. Було нечесно вивішувати чужу брудну білизну й ховати свою. Настала моя черга.

— Позавчора Софія попросила в мене п’ятдесят тисяч доларів. Ось моє зізнання: у мене є значно більше із собою. Десь двісті п’ятдесят… точніше, сорок п’ять тисяч готівкою. Це гроші, які Майкл мав заплатити Аланові Голтону. Він попросив мене наглянути за ними, коли все полетіло шкереберть, і я не розповів про них поліції. Почасти тому, що мене так ніхто ніколи й не спитав, а почасти тому, що… ну… не хотів. Визнаю це. — Я здійняв руки, сподіваючись, що цього буде достатньо, аби теж мати вигляд грішника, адже зараз я просто ходжу й звинувачую всіх довкола. — Я привіз гроші із собою на випадок, якщо Майкл захоче їх забрати. Розповів про це Софії, і вона попросила позичити їй трохи. Сказала, що це їй допоможе. — Відтак трохи змінив тон, намагаючись більше не напосідатися так на Софію. — А тепер я знаю, що ти тут для того, щоб побороти залежність, і розумію все дещо краще. Звісно, у залежних часто виникають фінансові проблеми, але просила ти не так, наче від цього залежало твоє життя. Ти не була у відчаї. Ти просто вирішила попросити, бо це були легкі гроші — готівка, яка й так у мене була. П’ятдесят тисяч боргу для тебе не катастрофа — у тебе ще є будинок, якщо все буде зовсім погано, — але ти все-таки витрачала багато грошей на оксикодон. До того ж ти бачила, що кар’єра легко може урватися через це — зрештою, ти не якась бухгалтерка, — тож мати при собі готівку, яку неможливо відстежити, було б корисно. У залежних нерідко виникають фінансові проблеми, а ще вони часто крадуть. Ти вкрала щось в одного з нас, щоб роздобути готівку, чи не так?