Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 53)
Я не відповів, а просто обійняв її в надії, що цього буде достатньо, аби висловити моє розуміння. Я був радий, що тепер ми можемо поїхати. Ми залишимо цю гору, і все потроху налагодиться. Якщо не зважати на вбивства, це все-таки було успішне родинне возз’єднання.
Попри те що історія Одрі й заповнила багато прогалин, мене все ще мучили деякі тривожні запитання.
Якщо Ребекка Маколі не була єдиною жертвою Шабель, то як можна впевнитися, що в труні лежить її тіло? І як Аланові Голтону вдалося все-таки отримати річ, яку моя мати не змогла знайти тридцять п’ять років тому?
Евонна погодилася допомогти Одрі спакувати речі. Я сказав, що приєднаюся до них у фоє, і вирушив на пошуки Марсело, виношуючи в голові нові запитання. Утім, дорогою мою увагу відвернула бібліотека на другому поверсі. Вогонь досі палахкотів у каміні в глибині приміщення — там було так тепло, що в мене розпашілися щоки, а на чолі виступив піт. Чи, може, цей жар випромінював я сам — він підіймався десь із мого живота, повз угору шиєю. Інтуїція підказувала мені, що шматочки історії складаються докупи, але цілісної картини досі не було. Я окинув поглядом полицю з детективними романами «золотої доби». Одрі повернула книжку Мері Вестмакотт не на ту полицю — вона мала бути під літерою К, а не В, тож я поставив її на місце. Я провів великим пальцем по корінцях, наче сподівався знайти натхнення для грандіозного усвідомлення. У правилах Нокса про це нічого не було, але в жодному з романів, які я бачив перед собою, детектив не здавався й не їхав геть наприкінці книжки.
Та всі ці детективи були значно розумніші за мене. У мене не було автора, який смикав би за мої ниточки. Ніхто не обдарував мене надзвичайними здібностями. Мене не прийняли б у Детективний клуб. Пригадую, як думав, що єдине, у чому я впевнений, — це що я щось проґавив. Якусь дрібницю. Що в таких романах завжди є нюанс, який пояснює все, і часто це щось дуже й дуже незначне. Я чогось не помічав. Мені хотілося мати стару добру лупу стереотипного детектива. Або окуляр ювеліра.
А тоді я все зрозумів.
У таких романах фінальний момент просвітлення завжди описують метафорично. Детектив сидить і думає, а тоді в його голові раптом складаються фрагменти пазла, чи ж вибухають феєрверки, чи валяться кості доміно. Може, він блукає в темних коридорах, а тоді зненацька знаходить вимикач. Хай там як, а клаптики інформації зненацька зливаються в єдиний водоспад приголомшливого відкриття — така собі «Еврика!». Запевняю вас, що в реальному житті все не так драматично. Однієї миті я не знав відповіді, а наступної вже знав. Я перевірив свою підозру, підійшовши до каміна, і зрозумів, що не помилився.
Аби на мене не сердився Рональд Нокс (про всі докази, якими послуговується детектив, має бути відомо читачеві), ось усі підказки, які наштовхнули мене на відповідь: Мері Вестмакотт; п’ятдесят тисяч доларів; моя щелепа; моя рука; камера спостереження Джульєтт; позов про лікарську помилку Софії; адреса поштової скриньки в Брісбені; Люсі, яка приставляє вказівний палець собі до голови, наче це пістолет; домовина на двох; блювотиння; штраф за перевищення швидкості; ручне гальмо; окуляр ювеліра; фізіотерапія; нерозкритий напад; героїчний чоловік, що кидається в заметіль; «ви бос»; куртка; сліди черевиків; тривожне очікування Люсі; фінансова піраміда; відбиті пальці на ногах; телефон у моєму шале; мої сни про удушення; несподіваний пацифізм Майкла; і, нарешті, Ф-287 — тушка голуба з медаллю за відвагу.
Евонна попередила про своє наближення торохкотінням валізи на сходах. За нею спускалася моя мати. Помітивши мене, Евонна зупинилася — чи то хотіла попросити про допомогу, чи то висварити мене за безцільне вештання готелем. Я так і не дізнався, бо одразу перервав її.
— Можеш зібрати всіх? — попросив я. — Маю дещо розповісти. Треба, щоб прийшли геть усі, адже до декого в мене є запитання. І щоб ніхто не втік.
Тітка кивнула, уловивши серйозність у моєму голосі.
— Де?
Я озирнувся на бібліотеку з її каміном і м’якими червоними шкіряними кріслами. У Голлівуді мене б розірвали, якби я змарнував таку нагоду, чи не так?
Розділ 37
Марсело й Одрі сиділи в кріслах, наче королівська пара. Кроуфорд і Джульєтт стояли осторонь, по обидва боки каміна. Схоже, за вихідні, проведені з Каннінґемами, вони нарешті осягнули концепцію «безпечної відстані». Евонна стояла, спершись на спинку крісла Одрі. Енді сидів на журнальному столику, хоча напевно не довіряв йому й тримав коліна напруженими, не прибираючи ваги зі ступень. Софія всілася на підлозі. Як і вчорашнє зібрання на сходах перед готелем, це скидалося на позування для весільної світлини — цю, щоправда, достоту було знято пізно ввечері, коли частина гостей розійшлася, а в решти червоні носи, трішечки обшарпаний одяг і розтрощені кисті, заховані в кухонних рукавицях. Ґевінові дозволили не приходити (від провини його автоматично звільняла перша заповідь Нокса), тож тим часом він завантажував наші валізи в снігохід. Я завбачливо став у дверях, знаючи, що після викриття вбивці часто намагаються дати драла.
Моя хвиля ейфорії вже трохи минулася, і тепер треба було подумати, як повідомити про своє відкриття так, щоб це звучало переконливо. Я не знав, із чого почати: у цій кімнаті було достатньо людей, які когось убили, але тільки один убивця.
— Ну? — першим озвався Марсело, не в змозі приховати своєї цікавості.
Це полегшило моє завдання: я вирішив почати з нього.
— Час нам усім визнати справжні причини, з яких ми сюди приїхали, — сказав нарешті, виймаючи з кишені навігатор Марсело й кидаючи йому.
Я дав йому кілька секунд на усвідомлення того, що це. Марсело роззявив рота, явно збираючись запитати, звідки це в мене, а тоді стулив, згадавши, як знайшов мене на парковці й сам передав мені пристрій, що лежав біля машини.
— Новий інвестор Ґевіна — це ти. Хто ж іще? Ти єдиний з нас, у кого є такі гроші, та і як ще Евонні вдалося б переконати тебе провести тут вихідні? Ти ненавидиш холод ще більше, ніж Софія. Ти бурчиш про це всі вихідні. Частково тому ти так сердився через те, що Евонна поселила нас у шале: ти знав, що Ґевін збирається знести гостьовий будинок, але хотів сам подивитися на кімнати й вирішити, чи варто його зберегти.
— Так, я тут поєдную відпочинок з роботою. Коли Евонна запропонувала цей курорт, я почитав про нього й дізнався, що він продається. Яке це має значення? — гаркнув Марсело, достоту почуваючись незатишно в незвичній для себе ролі обвинувачуваного.
Він напружився й обурено сопів.
— Жодного. Але твоєю першою брехнею було погане самопочуття Одрі позавчора, — повів я далі. — Тобі не здалося дивним, що вона попросила тебе так сказати, а потім захотіла поїхати з тобою на зустріч із Ґевіном? — Про це я вже знав, бо Одрі хотіла забезпечити Майклові алібі після того, як переконає Маколі поїхати геть. Марсело підтвердив би, що вона погано почувалася, і вона змогла б спокійно пропустити вечерю.
Марсело зиркнув на дружину, і я помітив тінь сумніву в його очах. Зрештою він прокашлявся і сказав:
— Я нікого не вбивав.
— Власне, це ще одна брехня, чи не так?
— Я й пальцем не займав Майкла. Чи Люсі. Чи того хлопця в снігу.
— А я маю на увазі не їх.
— То просвіти мене. Кого я там, по-твоєму, убив?
— Мене.
Мій вітчим (знову)
Розділ 38
Вода в тому озері була така крижана, що від неї могло зупинитися серце, пам’ятаєте? Джульєтт довелося робити мені серцево-легеневу реанімацію. Ви можете сказати, що я граюся визначеннями, але я вважаю, що все по-чесному.
— Поміркуймо про те, що нам уже відомо, — сказав я. — Ми всі знаємо, що Майкл убив чоловіка на ім’я Алан Голтон.
— Ти сказав Гамф… — озвалася Ерін. Вона швидко зібрала докупи шматочки пазла, які я викладав, і впізнала прізвище однієї з жертв Чорного Язика.
— Так, сказав. Ти забігаєш наперед, — усміхнувся я. — Останнім повідомленням Роберта були світлини з убивства, але до цього ми ще повернемося. Ці знімки так ніколи й не було знайдено, попри всі зусилля Алана й Одрі. А три роки тому вони несподівано з’явилися в Алана й він намірився їх продати. Марсело, ти щосили намагався зробити так, щоб я ніколи про це не дізнався.
Вітчим судомно стиснув пальцями бильця крісла, аж шкіра рипнула. Він нічого не сказав. Він чекав, коли я закінчу, щоб зрозуміти, як багато мені відомо. Не хотів утручатися завчасно й заповнювати прогалини, у надії спіймати мене на блефі. Але це не мало значення, бо я знав, що не помилився.
— Марсело, це ти влаштував Робертову угоду з детективом Гамфріс і бачив на власні очі, як усе полетіло шкереберть. Одрі також розповіла тобі про те, що Шаблі зробили із Джеремі, коли ти допомагав їй з паперами про смерть. Тому ти знав, наскільки небезпечним може бути те, що знайшов Майкл. — Більшість із присутніх не знала, про що саме я кажу, але я поки говорив лише з Марсело. — Коли побачив Майклові брудні руки та сміховинно велику вантажівку, ти запідозрив, що він відкопав щось важливе. І ти завжди вважав, що все це може бути якось пов’язано з Ребеккою Маколі. Ти не знав, що саме знайшов Майкл, але боявся, що люди знову помиратимуть — так само як загинув Роберт багато років тому. Ти хотів позбутися того, що він знайшов. — Я замовк на мить, даючи всім час усвідомити сказане. — Але… ти робив це не для того, щоб замести власні сліди. Ти зробив це, щоб захистити Майкла, чи не так?