Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 52)

— Твій син? — Одрі й Евонна шоковано витріщилися на мене, коли я закричав. Згодом Марсело сказав мені, що почув це аж на іншому кінці коридору. — Твій син? А як щодо моєї сестри — твоєї доньки? Хіба дружина сина не стає твоєю дитиною? Ти знаєш, що Люсі лежить надворі, у снігу? Ти знаєш, що вона мертва через те, що ти їй наговорила? Ти звалила на неї провину в смерті Майкла. Вона мертва, як і він, але ти тільки й торочиш про свого сина.

— Ерне. — Евонна спробувала стати між нами, проте я виявився прудкішим, насуваючись на матір і палаючи від люті.

Але та навіть не здригнулася.

— Ні, Евонно. Ми надто довго дивилися на це крізь пальці. — Я повернувся до матері. — Ти возвеличувала власний біль, ігноруючи всіх інших. Ти виростила нас у гіркоті, бо твій чоловік загинув. Ти відштовхнула мене через те, що я зробив із твоєю родиною. Але це й моя родина теж. — Я трохи заспокоївся, бо хоч як на неї гнівався, та все-таки трохи її розумів. Я сів на ліжко біля матері. — Знаю, що тобі було важко. Після батькової смерті все лягло на твої плечі. І знаю, що ти ототожнювала себе зі своїм прізвищем через те, що казали про батька. Я розумію, тобі довелося прийняти це ім’я та самоізолюватися, аби пережити все це. Та річ у тім, що ти, вчинивши так, підсвідомо стала відповідати ярлику, який на тебе навісили люди. Але бути Каннінґемом означає не те, що ти думаєш. Знаю… — Я здивував сам себе, узявши її за руку. Вона не опиралася. — …що батько намагався зробити тоді, коли загинув.

На материні очі впала поволока, але вона далі лежала мовчки, зціпивши зуби. Я не був певний, чи зрозуміла вона мене, чи просто мовчить під моїм натиском. Я опирався бажанню відвести очі, намагаючись утримувати її погляд якнайдовше.

— Знаєш? — озвалася мати.

— Я знаю про Ребекку Маколі. Знаю, що в тата були знімки, які стосувалися її викрадення чи навіть убивства. Знаю, що Алан Голтон був брудним копом. А ще розумію, чому ти так образилася на мене, коли я став на бік закону й свідчив проти Майкла. Я дуже довго не міг поглянути на все це твоїми очима, але тепер розумію. Я знаю, що позавчора, коли ти сказала, що погано почуваєшся та не прийдеш вечеряти, ти їздила до батьків Ребекки. Ти сказала їм їхати додому. — Я переповідав усе, що розказали мені Маколі про той несподіваний приїзд моєї матері. — Ти погрожувала їм, Одрі. Ти запитувала, чи є в них ще діти або онуки. Але вони втратили дитину. Як ти могла погрожувати їм, згадуючи Ребекку? Як ти могла?

— Я не погрожувала їм, — тихо сказала Одрі. — Я пояснила їм ризики.

— Вони знали про ризики. Вони втратили доньку. — Я набрав повні груди повітря, наважуючись висловити припущення, у якому не був упевнений. — Так само як ти — Джеремі.

— Я не розумію, про що ти, — процідила вона крізь зуби.

— Мене наштовхнули на цю думку слова Шивон Маколі, — обережно я просувався далі. — Вони сказали, що не наймали приватних детективів уже двадцять вісім років. Звідки таке точне число? Ребекку викрали тридцять п’ять років тому, тож різниця — сім років. Саме стільки ти чекала, перш ніж улаштувати церемонію по Джеремі. Сім років. Збігів не буває — має бути якась причина. Саме через сім років зниклу людину офіційно визнають мертвою, чи не так?

— Що ти таке кажеш, Ерне? — почув я за спиною голос Евонни.

Одрі впилася в мене поглядом, на її щоках ходили жовна, проте вона мовчала.

— Ти також проговорилася, коли ми зустрілися в бібліотеці. — Я проігнорував Евонну, не зводячи очей з матері. — Ти сказала, що наша сім’я заплатила за батькові вчинки. Але ти також звинуватила його в тому, що він залишив нас беззбройними. Ти сказала: «У банку не було нічогісінько». Я подумав, що ти маєш на увазі бідність, але це було не про гроші, чи не так? Ти знала про світлини — це й була та зброя, про яку ти говорила. Якщо Шаблі чи люди, яких вони покривали, не знайшли їх у батька тієї ночі, коли його вбили, вони могли подумати, що знімки в тебе. Вони могли, скажімо, завітати до банку, де ти працювала і де в батька, найімовірніше, була скринька.

— Ти не розумієш. Вони ладні на все, аби це зам’яти. Знімків Роберта ніхто так ніколи й не побачив. Я б дуже хотіла, щоб вони знайшли, що шукали, — якийсь жовтий конверт із позначкою: «У разі моєї смерті передайте журналістам». Бодай щось. Я хотіла, щоб вони це знайшли. Дуже. Я всюди шукала ті кляті світлини.

— Але Шаблі не покинули банк із порожніми руками, чи не так? Може, вони не знайшли знімків, але, втікаючи з парковки на даху, помітили дещо цікаве. У твоїй машині. У них з’явилася нагода пересвідчитися, що в тебе немає фотографій. Спосіб натиснути на тебе. Гарантія того, що ти віддаси їм світлини, якщо вони в тебе є. І ми знаємо, що вони не гребували викраденням дітей: до того вже була Ребекка. Сім років, Одрі.

Моя мати схилила голову. Вона здалася.

— Вони забрали Джеремі з машини, — прошепотіла вона. Я почув, як Евонна тихенько зойкнула в мене за спиною. Я вирішив не порушувати тиші, чекаючи, поки мати буде готова розповідати далі. Вона говорила, уткнувшись собі в коліна. — Алан був їхнім вісником. Він сказав, що їм потрібні лише знімки — не гроші. І я не могла повідомити в поліцію, бо через ту Гамфріс загинули вже Роберт і Ребекка. Алан явно служив і нашим і вашим. Звідки я знала, кому можна довіряти? Я мусила захистити вас із Майклом.

— Але ж мало бути якесь розслідування, — підштовхнув я обережно.

Здавалося, достатньо мені трішечки підвищити тон, і вона вийде зі свого трансу й урве розповідь.

Ніхто в кімнаті не рухався. Евонна вже не шукала ключа від наручників.

— Звісно. Вони розслідували це як зникнення. Не знаю, чи вони домовилися з поліцією, але скидалося на те, що Джеремі вислизнув з машини й пішов кликати на допомогу. Мені довелося підіграти. Я порізала чоло склом, але вікно вже було розбите, коли я прибігла. Вони казали, що п’ятирічний хлопчик далеко не зайде. Минали дні, і «далеко не зайде» перетворилося на «довго не протягне». Вони не полишали пошуків, але я знала, що ніхто нічого не знайде. Тим часом Алан вимагав у мене світлини, а я казала, що в мене їх немає, що не можу їх знайти. А тоді він сказав, що вірить мені… — Мати підвела на мене несподівано червоні очі. — Сказав, що він вірить мені, але є лише один спосіб пересвідчитися, що я кажу правду. Вони хотіли знати напевне…

Вона не закінчила думки, але все було й так зрозуміло. Єдиним способом упевнитися, що Одрі не ховає світлини в себе, було виконати погрозу й змусити її боятися за життя двох інших своїх дітей. Мене нудило від думки про Джеремі, похованого в труні поліцейського. Я зненацька збагнув, що не знаю напевне, чи знайдена мною дитина — це саме Ребекка.

— Я не хотів обирати, на чиєму боці бути, мамо, — сказав я, зненацька згадавши її слова про те, що припускався тих самих помилок, що й мій батько. Тепер я зрозумів її трохи ліпше. Я відчув, як її рука, яка до цього лежала в моїй спокійно, стисла мої пальці. — Я хотів учинити правильно. Але є правильний учинок, а є вчинок, який правильний для нас. Я не знав, що ти заплатила таку високу ціну.

Це дуже добре й гарно, коли герої у фільмах граються в копів і злочинців, але в реальному житті саме другорядні персонажі — усі оці Каннінґеми — приймають на себе удар і страждають, щоб хтось міг відсвяткувати перемогу. Мій батько намагався вчинити «правильно». І заплатив за це. Багата пара, яка тужила за своєю вкраденою донькою, не заплатила нічого, як не заплатила й Елісон Гамфріс, яка тиснула на свого інформатора заради підвищення. Після цього для Одрі вже не було правильного і хибного. У неї була родина — і була решта світу. Можливо, насправді вона знала, що означає це слово. Я стиснув її руку у відповідь.

— Марсело знає? — запитав я.

— Дізнався згодом.

— Ти ніколи мені не розповідала, — озвалась Евонна.

Я не був певен, чи говорить вона це з образи, чи просто завчасно захищає себе від допиту.

— Я мало пам’ятаю про той ранок. — З Одрі я не зводив очей.

— Ти був замалим. У тебе були якісь спогади, дуже сплутані й туманні, але ти слухав те, що я тобі казала. А я сказала всім, включно з тобою, Евонно, що Джеремі помер у машині, бо це було найпростіше і я боялася, що зайві запитання змусять Алана прийти по тебе або Майкла. Якщо чесно, я була не проти взяти на себе провину. Це іронічно, але якби Шаблі не розбили вікно, щоб забрати Джеремі, ви могли б померти втрьох. Тож я відчувала, що заслуговую на це.

— А сім років по тому Марсело допоміг тобі залагодити всі юридичні питання. Тоді ви влаштували символічний похорон. Тоді ти розповіла йому правду. Адже так усе було?

— Так. Він допоміг з усім розібратися, виконати заповіт Роберта й усе таке. Та думаю, що маю розповісти тобі ще дещо. Але не тут. Коли трохи заспокоюся. Поїхали звідси. Ключ у Біблії.

Евонна покопирсалася на столику біля ліжка, знайшла Біблію й витрусила з неї невеличкий сріблястий ключик. Вона відімкнула кайданки й допомогла матері встати з ліжка, але та зненацька вислизнула від неї й натомість потягнулася до мене. Я нахилився до мами, і вона підвелась, спираючись на моє плече.

— Я просто хотіла попередити Маколі, — сказала вона мені. — Ці люди вбивають дітей. Байдуже, для чого їм це — для викупу чи для залякування. Мені дуже шкода, що вони сприйняли це як погрозу.