Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 51)

— Він підвищив ціну? Щойно?

Джульєтт кивнула.

— У нього з’явився новий інвестор.

— Ну, звісно, — кивнув я. — І що ти думаєш робити?

— Після цих вихідних… — Джульєтт знову задивилася у вікно, і мовчанка закінчила речення за неї.

— От дупа, — озвався Енді з переднього сидіння.

Він витирав рукавом запітніле лобове скло. У протертому ним кружальці я побачив велику темну пляму — з нас усіх такого розміру був лише Марсело, — яка махала руками над головою, наче допомагаючи літаку приземлитися. За ним у снігу, одразу за рогом будівлі, мерехтів червоний сигнальний вогонь. Біля нього зібралися якісь темні тіні. Одна присіла.

— Схоже, вони знайшли її.

Скидалося на те, що Люсі пролежала там усю ніч, бо її засипало кількома футами снігу. З-під замету стирчала тільки рука — біла мов крейда й холодна.

Ніхто не намагався витягнути її з-під снігу. Над нею розрили лише невеличку ямку, куди можна було сягнути рукою й перевірити пульс. Судячи з усього, спроби відкопати її облишили дуже швидко. Якби була бодай надія її врятувати, кратер у заметі над нею був би значно більшим.

Сигнальний вогонь забарвлював сніг у криваво-червоний. Я зазирнув у ямку, кинув швидкий погляд на Люсі й відсахнувся. Її сліпучо-рожева помада здавалася ще яскравішою на тлі знекровленого обличчя. На ній усе ще був жовтий светр, у якому я бачив її вчора. Ніхто б не вийшов надвір у такому одязі. Довкола голови Люсі ширилась багряними шпичаками крижана корона. На її обличчі не було попелу. Мене нудило. Хтось сказав їй, що сушарня не була замкнена?

— Я знайшла її лише тому, що наступила на руку, — сказала Евонна.

Крім неї біля тіла стояли Кроуфорд і Софія. Одрі була в готелі, і Марсело, помахавши нам, пішов до неї. Де була Ерін, я не знав.

— Засипте ту яму, — сказала Джульєтт.

Усі зиркнули на неї, приголомшені, — це прозвучало бездушно.

— Треба їхати. Ми не можемо забрати тіла із собою — доведеться повернутися по них, коли хуртовина вщухне. Тому її треба прикрити, щоб тварини не дісталися. — Джульєтт нахилилася й заходилася згрібати сніг в імпровізовану могилу Люсі. Я взявся їй допомагати. — Ґевіне, коли ми зможемо вирушати?

Я подумав, що трохи нечесно змушувати його везти нас звідси, але знав, що Ґевін захоче надати Джульєтт кілька послуг, аби переконати її розглянути його пропозицію.

— Мені треба підзаправитися. Кілька хвилин, — відповів він.

— Ти хочеш сказати… — почав був Енді.

— Збирайте речі. Ми їдемо.

Я був вдячний Джульєтт за твердість. Пошуки Люсі були єдиним, що тримало нас тут. Ми не застрягли в цьому готелі, як це часто буває в таких книжках. Ми могли поїхати будь-якої миті. Проте нас тримали гордість, відчуття провини, сором, упертість. Настав час зціпити зуби й забути про все це. Зрештою, залишилось тільки шість розділів до кінця книжки — думаю, і справді час збирати речі.

Я нагріб ще трохи снігу й трохи втрамбував його рукою. Цього мало вистачити, щоб захистити Люсі від негоди. Вона не заслуговувала на таке. Вона приїхала сюди лише тому, що хотіла спробувати повернути Майкла. Вона хотіла бути однією з Каннінґемів. Саме тому приїхала. Попри те що вони з Майклом розлучилися, вона була нам рідною, але ставилися ми до неї не так. Першу половину вихідних узагалі її ігнорували. Тоді Одрі дозволила їй узяти на себе провину за смерть Майкла. Звалила все на неї. Ніхто з нас не пішов за Люсі на дах. Вона померла сама. От тобі й родина. Важко плакати, коли сльози замерзають на щоках.

Рука Люсі досі стирчала із замету, розтулена долоня звернена до неба. Я зненацька помітив, що вона так і не зняла обручки. Я не міг вирішити, як краще вчинити з поваги до неї: зняти обручку й зберегти чи лишити на ній. Вирішив не мучитися із замерзлими пальцями й нагріб снігу, щоб прикрити руку. Тоді зняв свою плетену шапку, здригаючись від крижаного вітру, який морозив мені скальп, і вкрав забуту кимось лижну палицю, прихилену до стіни. Я встромив її на верхівці кучугури, напнувши зверху шапку, щоб було простіше знайти Люсі, коли хуртовина вщухне.

— Ми прийдемо по тебе, — сказав я замету.

Хтось обвив рукою мені плечі, але в хуртовині я навіть не зрозумів, хто це був.

Ми всі попрямували в готель. Я знав, що мені треба повернутися в шале й забрати звідти гроші, а також подумати про те, як поговорити з матір’ю наодинці, щоб запитати про Маколі. Але тієї миті мені було байдуже: я просто хотів поїхати звідти. Мені потрібно було відігрітися та знайти десь іще знеболювальні. Я нарешті зрозумів, як це — бути залежним; і радо віддав би ту сумку грошей за щось, що приглушить мої думки й біль у руці. Я мляво поплівся за рештою в ресторан.

Виявилось, що Ерін була там весь час, заміняючи працівників, яких Джульєтт відправила додому. Вона приготувала нам обід. Я з невимовною вдячністю взяв у неї миску кукурудзяного супу з куркою і сів біля Софії за порожнім столиком. Хтось пішов знайти мою матір і переконати її поїхати з нами. Перш ніж узятися до їжі, я довго відігрівав обличчя над гарячим супом, розморожуючи себе, поки кінчик носа не защипало.

— Попелу не було, — сказав я Софії, з’ївши кілька ложок супу, і похитав головою. — Не схоже на інших.

Софія скривилася, зрозумівши моє невисловлене запитання.

Вона пояснила просто:

— Мабуть, зламала всі кістки.

Сестра задивилася на відчинені двері ресторану, в отвір яких виднілося фоє, і я помітив, як її погляд ковзає вгору сходами. Я помилився щодо тієї підозри, яка промайнула в очах Джульєтт у снігоході. Енді тоді сказав: «За такої погоди… це було б самогубством». Знімок Зелених Черевиків, який Софія показала Люсі, й детальний опис того, що сталося з Майклом, явно вплинули на Люсі, яка й сама силкувалася прийняти той факт, що запроторила Майкла до кімнати, звідки він не зміг би втекти. Крім того, вона вибігла з бару до того, як Одрі витягнула з Кроуфорда подробиці тієї ситуації. Востаннє ми бачили Люсі, коли вона підіймалася сходами, картаючи себе за смерть Майкла. Підіймалася на дах. Джульєтт хотіла врятувати її від завірюхи. Але Люсі не потрібні були холод і сніг. Дах готелю був достатньо високий.

Ми із Софією мовчки приймали безрадісне усвідомлення: ніхто з нас не сказав Люсі, що кімната Майкла не була замкненою. Це не була її провина.

Назва цієї книжки все ще правдива: усі в моїй родині вбивці.

Просто не всі вбили інших людей.

Розділ 36

Я підозрюю, що в сімдесятих мою матір не можна було зрушити бульдозером, якщо навіть зараз вона примудрилася створити непереборну перепону нам усім, прикувавши себе до ліжка. Марсело спустився в ресторан, де ми всі поскладали свої торби (я мусив знову кинутися в завірюху, щоб притягнути із шале валізу, сховавши всередині згорнуту спортивну сумку), і скрушно похитав головою. Ми з Евонною, позаяк були її найближчими живими родичами, зголосилися піднятися й зайшли до її кімнати на третьому поверсі, де Одрі лежала в подушках, прикувавши руку до стовпчика ліжка. Я кажу «прикувала», бо вона смикнула з пояса нетямущого Кроуфорда кайданки. Скидалося це на досить комфортний спосіб протесту.

Ми не домовлялися про це заздалегідь, але було очевидно, що почати повинна Евонна — найменш ненависна з нас двох. Вона здійняла руку.

— Одрі, це смішно. Де ключ?

Мати знизала плечима.

— Той хлопець зі снігоходом може забрати нас, але чекати він не буде. Ти наражаєш нас усіх на небезпеку.

— То їдьте.

— Ти знаєш, що це не чесно. Ми не можемо залишити тебе тут. Що, як хуртовина посилиться? Твоя родина в небезпеці. Люди гинуть.

— Як на мене, ви просто вивозите вбивцю з гори. Я не залишу Майкла гнити тут.

— Ми повернемося по нього, коли розпогодиться й буде безпечно.

Марсело мовчки бовванів за нами — мабуть, він уже випробував більшість із цих аргументів. Евонна дратувалася. Її голос зривався, а раціональні аргументи швидко поступилися місцем словам на кшталт «егоїстична, складна людина» і «безглузда жінка». За хвилину вона вже смикала стовпчик ліжка, сподіваючись, що його можна відкрутити. За звичайних обставин Одрі знищила б будь-кого, хто назвав би її «упертою каргою», але цього разу просто відвернулася. Судячи з виразу обличчя Марсело, це він теж уже випробував.

— Мені потрібна викрутка або… чекайте… — Евонна насупилась, розглядаючи ліжко. — …шестигранний ключ, — сказала вона до Марсело, гидливо скривившись. — Чотириста баксів за ніч, і це «Ікея». — Вона знову повернулася до Одрі, цього разу погрожуючи: — Ми винесемо тебе звідси.

Марсело, явно вдячний за привід піти геть, вирушив на пошуки інструментів.

— Мій син мертвий, — просто сказала Одрі. — Я не покину його.

Те, що вона знову повторила слова, сказані в барі, коли Софія і Кроуфорд пояснювали смерть Майкла, вибило мене з рівноваги. Я благав, щоб мене визнали Каннінґемом, відколи ми сюди приїхали. Це хвилювало мене більше, ніж Зелені Черевики, — навіть більше, ніж Майкл. Для мене пошуки вбивці були не справою правосуддя — це був мій шанс реабілітуватися, підлеститися до матері й змусити її визнати, що я заслуговую на це ім’я. Але Одрі, яка повторювала ту саму фразу, побиваючись лише через Майкла, було байдуже, що надворі лежить мертва жінка, яка теж була частиною нашої родини. Байдуже на юридичні статуси та зміни прізвищ. Марсело розумів це: або ми всі, або ніхто. Але моя мати, попри всю свою принциповість, не розуміла, що означає родина.