Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 45)

Одягалися й виходили ми з Ерін швидко, майже не розмовляючи; між нами повисла незручна мовчанка, наче між давніми друзями, які переспали. Після нічних зізнань Ерін і її запрошення на горище ми не знали, що казати одне одному. Я спав у рукавиці, яка тепер мала підкладку з біоматеріалу. Я не зміг би її зняти, навіть якби захотів. Її доводилося просувати в рукави кількох светрів, які при цьому мало не лускали по швах. Дивлячись, як я змагаюся з одягом, Ерін допомогла мені напнути на вуха шапку. Учора мені довелося набігатися на холоді у вбранні, розрахованому на бібліотеку й камін, тож цього разу я вирішив бути готовим до всього. Я сунув пальці здорової руки в рукавичку й нацупив її глибше, допомагаючи зубами. Перш ніж вийти із шале, прихопив із собою праску, знайдену в одній із шафок. Ерін запитально здійняла брову, а тоді я побачив, як запитання, що здіймалося в її грудях, згасло на півдорозі. Мабуть, вирішила, що не хоче знати.

Окуляр ювеліра лежав у мене в кишені. Я прокинувся першим і встиг оглянути його в тьмяному ранковому світлі. На ньому було маркування «50х» — мабуть, збільшення. Я висмикнув п’ятдесятидоларову банкноту із сумки й здійняв її в руці, розглядаючи крізь окуляр.

Я знав дещо цікаве про австралійські п’ятдесятки завдяки анекдоту, який був на руку письменникам. Дві тисячі вісімнадцятого року старі жовті п’ятдесятки оновили, додавши під портретом Едіт Ковен уривок з її інавгураційної промови. На жаль, у цитату закрався одрук у слові «відповідальність», але його помітили аж за добрі пів року, коли в обігу були вже мільйони таких банкнот. Про це зручно було жартувати на вечірках, коли не знаєш, що сказати. Просиш у гостей кілька п’ятдесяток, знаходиш банкноти з одруками, розповідаєш історію і тріумфально завершуєш: «Це ще раз доводить, що нам, письменникам, замало платять: ми б одразу помітили помилку, якби хоч колись бачили п’ятдесятки!» (Публіка сміється.) Але це було все, що я знав про гроші. Оглянувши купюру, я виявив, що там таки був одрук, а це свідчило на користь того, що гроші справжні.

Були там і серійний номер, і перехресні кольорові риски, і невеличка голограма в нижньому лівому куті. Але всі ці ознаки, включно з одруком, були помітні неозброєним оком. Лупа для цього не була потрібна. А зі збільшенням я бачив кожну борозенку матеріалу й мікроскопічні павутинки, де зливалися чорнила різних кольорів. Окуляр був для чогось іншого. Я здався. Не було сенсу розглядати банкноту, коли я не знав, що шукаю.

Коли ми з Ерін порівнялися з парковкою, я легенько поплескав її по лікті. Вітер завивав так, що говорити не було сенсу, тож я просто здійняв праску й показав на «мерседес» Марсело. Ми почовгали туди. Я гупнув праскою — найважчим переносним предметом, який знайшов у шале, — об вікно, але скло лише тріснуло, не розбившись, і ввігнулося в центрі утвореного кратера. Тоноване вікно помережали довгі білі смуги тріщин.

Ця гидотна ідея зріла в моїй голові ще відучора — відколи я побачив розбите скло біля машини Евонни. Щоправда, тоді я був трохи заклопотаний виживанням і не мав нагоди втілити свій план у життя. Подумав лише, що ніхто не зверне уваги на розбите вікно в машині Марсело, коли завірюха наробила лиха й у «вольво» Евонни. Але не подумав про сигналізацію, яка завищала, щойно я вдарив по склу. Хуртовина завивала досить гучно, але я не був певен, що цього достатньо, аби замаскувати звук сирени. До того ж з напрямком вітру мені не пощастило, бо він відносив звук у бік гостьового будинку. Блимання фар також привертало увагу. Ерін стояла на чатах, але це ніяк мені не допомогло б, адже за такої погоди вона бачила не далі ніж на кілька метрів. Я мусив поквапитися.

Я вдарив по вікну ще раз, і воно ввігнулося глибше, наче яєчна шкаралупа. Крізь якийсь дрібний отвір засвистів вітер, але скло не розбилося. Ще один удар — і моя рука провалилася в салон. Кухонною рукавичкою (як зручно!) я змів уламки скла з рами і просунув руку всередину. Ерін нетерпляче підстрибувала на місці — їй хотілося якнайшвидше накивати п’ятами, але я вже бачив свою ціль. Я висмикнув цілу жменю тоненьких кабелів із гнізд і випростався. Та щойно зібрався повернутися до Ерін, як у щелепу мені влетів кулак.

На свіжий сніг добре падати, але мені не довелося. Ерін спіймала мене попід руки, наче рефері на боксерському рингу.

— Господи, Ернесте! — Марсело стрясав долонею, здивований, що побачив мене.

Я жваво випростався, мацаючи щелепу. Він ударив мене лівою рукою, тож проопероване плече трохи послабило удар — на щастя, бо саме на цій руці він носив «ролекс». Якби не хворе плече, то відчувалося б так, наче в мене кинули гирею. Попри це я був здивований, що всі мої зуби лишилися на місці.

— Ох, вибач, — сказав Марсело. — Я вийшов глянути на машину Люсі й почув сирену. Після всього, що тут сталося, подумав, що хтось… Чекай… Що ти тут робиш?

Марсело зиркнув на свою машину, вочевидь завваживши розбите скло. Я раптом згадав, що кинув праску біля дверцят. За ту хвилину, що порпався в машині, її вже трохи припорошило снігом, але все ще було видно. Я крадькома ногою заштовхав праску під автівку. Марсело підійшов до вікна. Якби він зазирнув досередини, то побачив би вирвані кабелі на приладовій панелі та зрозумів би, що тут щось не так.

— Я побачив, що буревій розбив вікно, — сказав я трохи заголосно, але це спрацювало, бо Марсело повернувся до мене. — У тебе там шкіряні сидіння. Подумав, що вони можуть зіпсуватися. Шукав, чим затулити.

— Молодець, — сказав Марсело, обіймаючи рукою мене за плечі й відтягуючи від автівки. — До біса ту шкіру, ходімо в тепло. Чекай-но…

Він зупинився й присів на одне коліно в снігу. Мій шлунок, який сьогодні вже кілька разів підстрибував, вирішив зробити ще один пірует. Марсело крекнув, зводячись на ноги, і простягнув мені щось. Але то була не праска.

— У тебе телефон випав, — сказав він, віддаючи мені пристрій.

Слухайте, я знаю, що хтось може вважати це порушенням шостого правила (жодного щасливого збігу), але кожному детективові час від часу потрібна дрібка удачі. Інтригу в романі вибудовано за рахунок того, що шанси героя на успіх постійно знижуються, але іноді, зовсім як у реальному житті, збіг обставин грає йому на руку. Чесно кажучи, я гадки не маю, чому Марсело не помітив. Може, занурився в роздуми, прораховуючи ціну нового скла. Може, мружився від снігу й не розгледів. Може, після зустрічі з моєю щелепою йому боліла рука й це відвернуло увагу. Зрештою, пристрій був схожий на телефон — маленький, прямокутний, явно електронний, з монітором, — але Марсело мав би спостерегти. Та я вирішив про це не думати й просто подякувати долі. Зрештою, вона завинила мені за вчора.

Тож вихопив з руки Марсело портативний GPS-навігатор, вирваний з приладової панелі, і сунув у кишеню, перш ніж вітчим його розгледів.

Перед гостьовим будинком була припаркована якась монструозна машинерія. Через яскраво-жовту кабіну, що сиділа на загрозливого вигляду металевих гусеницях, ця штуковина походила на гібрид танка та шкільного автобуса. З-під неї із сичанням клубочилася пара, двигун монотонно гуркотів.

Біля дивного транспортного засобу зібрався невеличкий натовп: Софія, Енді, Кроуфорд, Джульєтт і незнайомець, вигляд якого дав мені надію, бо я дозволив собі вирішити, що це детектив. Але підійшовши ближче, побачив, що він одягнений у блискучий синтетичний плащ із нашитим на грудях написом «СуперШред». На кожному елементі його вбрання був якийсь логотип: «Оклі» — на золотаво-блакитних лижних окулярах, «Скалкенді» — на бандані, що затуляла нижню половину обличчя (череп зі схрещеними кістками був саме на рівні рота), «Квіксілвер» — на пухких синтетичних штанах (велетенськими літерами на одній зі штанин). Незнайомець був наче обклеєний наліпками холодильник з пивом. Мені він здався схожим на сноубордиста: його ніс — єдина частина обличчя, яку було видно, — явно зазнав не одного перелому. Придивившись, я помітив той самий напис, що й на пальті — «СуперШред», — на боці танкобуса. Мабуть, цей чоловік приїхав з іншого відпочинкового комплексу, з-поза хребта.

Я вклинився в натовп між Енді та Софією. Сестра цокотіла зубами, страшенно бліда від холоду. Вона явно не надто зважала на те, що тут відбувалося, просто чекала, коли можна буде піти в готель. Я готувався до того, що на нас із Ерін (яка досі була в учорашньому одязі) заглядатимуться, але ні в кого не було сили на пустопорожні плітки. Усі уважно дивилися на Марсело, і на нас із Ерін не звертали уваги.

— Ми їдемо? — запитав я.

Танкобус був створений для пересування в глибокому снігу, і він точно був тут не для екскурсії.

— Ну? — урвала мене Джульєтт, звертаючись до Марсело.

— У шале нікого немає. Машина на парковці.

— Дідько.

— Можу відвезти вас на хребет, — заговорив Ходячий Білборд, і мені подумалось, що навіть голос його мусить мати якийсь логотип.

Я вирішив, що це міг би бути «Монстр енерджі». Якби він говорив не про зниклу жінку, то достоту понапихав би в коротке речення з десяток «чуваче» й «капітально». У незнайомця був легкий канадський акцент, із чого я дійшов висновку, що він є одним з тих мисливців на сніг, котрі проводять пів року в Північній півкулі й пів року — в Південній.