Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 46)

— Але в цій штуці ми нікого не знайдемо, хіба що наїдемо на неї.

— Що відбувається? — ще раз спробував я.

— Люсі зникла, — нарешті відповів Марсело — відсторонено, наче людина, яку питають: «Що я пропустив?» — під час перегляду фільму. — Ніхто не бачив її відучора.

І справді, Марсело вдалося так швидко мене спіймати, бо він уже був на парковці — перевіряв, чи на місці автівка Люсі. Мабуть, саме тому Евонни й Одрі тут не було: вони розділилися для пошуків.

Ходячий Білборд обвів нас поглядом.

— Перепрошую за таке запитання, але що, в біса, тут сталося? Джул, треба їхати в Джиндабайн.

— Це Ґевін. — Джульєтт узяла його за лікоть. Схоже, вони добре одне одного знали — мабуть, не мали вибору, працюючи на одній горі. Утім, вони не були дуже близькими друзями, інакше Джульєтт розповіла б йому про вбивство Майкла — Ходячий Білборд достоту про це не знав. — Хуртовина посилюється, і снігохід… — Джульєтт лагідно поплескала долонею по кабіні танкобуса, який лунко, металево бемкнув. — …є нашим єдиним варіантом. Ґевін запропонував відвезти нас.

— Але їхати треба зараз, — озвався той, стривожено позираючи на небо.

— Без Люсі? — запитала Ерін.

— Довго думати немає часу, — знизав плечима Ґевін. — У вас тут є поліцейські. А я сам по собі. Мені треба подбати й про своїх людей.

— Тут лише один коп, — виправив Марсело. — І то… Слухайте, їдемо або ми всі, або ніхто. Ми родина.

Мені було дивно таке від нього почути. Зрештою, Люсі була його невісткою, та й то колишньою, хоча я знав, що Ґарсії розставляють частини своїх складних прізвищ в іншому порядку, ніж я звик. Але якщо проблеми із законом були суто каннінґемською рисою, то штраф за перевищення швидкості, який підхопила Люсі дорогою сюди, можна було вважати її обрядом посвячення. Може, вона все-таки була однією з нас.

— Я дуже вдячна, що ти приїхав, — сказала Джульєтт. — Але ми не можемо залишити її тут. Принаймні спробуймо пошукати. Я буду твоєю боржницею.

— Шоти?

— Шоти. Як заведено у Вістлерів.

Спогади про якусь бурхливу гулянку так надихнули Ґевіна, що його окуляри аж змінили відтінок.

— Гаразд, то хто їде зі мною?

— Я, — озвався Енді.

Мене геть не здивувало, що брутальні феромони новоприбулого молодика пробудили дещо давно забуте в сумній душі чоловіка середнього віку. Або, може, він хотів зробити щось корисне. Чи просто покататися в тій дивній штуковині.

Ерін штурхнула мене попід ребра. «Хтось із нас мусить поїхати».

— Я теж поїду, — сказав я.

Ґевін, який, схоже, помітив мене лише зараз, простягнув мені рукавицю з логотипом «Норт фейс» для привітання. Я показав йому свою, квітчасту, чемно відмовляючись від рукостискання.

— Крута рукавиця, чуваче, — сказав він.

Кроуфорд ступив крок до снігохода, сподіваючись поїхати з нами, але Джульєтт заступила йому шлях.

— Вам варто лишитися тут і контролювати ситуацію. Ерін, Марсело… допоможіть Евонні й Одрі обшукати решту готелю. Софіє… — Джульєтт зміряла її поглядом. — …якщо чесно, тобі краще прилягти. — Сестра вдячно кивнула. — Ґеве, я поїду з вами й погляну на ті папери. Я знаю, чого ти хочеш. — Мабуть, вона помітила, як знову спалахнули його окуляри. — Але не нахабній. Просто гляну. Ернесте, Ендрю, застрибуйте.

Мене приємно здивувало, що Джульєтт знає наші імена, і я сказав про це. У відповідь вона знизала плечима й мовила лише, що з таким мізером гостей їй зовсім не складно всіх запам’ятати. Я всміхнувся на це, хоча в ситуації не було нічого веселого. По правді, я був радий, що вона їде з нами.

Ґевін обійшов свою страхітливу машинерію і відчинив дверцята. Ми видерлися невеличкою драбинкою на три щаблі, поки наш водій умощувався на своєму місці. Те, що було всередині, навряд чи можна було назвати салоном: замість сидінь там були лише дві сталеві лавки вздовж стін. Ми наче опинилася в морозильній камері — нещадний холод боляче стискав грудну клітку. Тхнуло бензином. Підлога дрижала від ревіння двигуна. Ґевін совав туди-сюди ручку перемикання передач завбільшки з гілляку.

Снігохід м’яко посунув між будівлями, а тоді Ґевін натиснув на газ, і тепер нас кидало по салону. Я вчепився в сталеву перекладину над вікном і спробував глянути крізь укрите памороззю скло. Ґевін мав рацію — у нас було більше шансів збити Люсі, аніж побачити. Зважаючи на гусениці, ми могли б навіть не відчути, якби її переїхали. Снігу намело стільки, що від доріг не залишилося жодного сліду.

Я вийняв з кишені навігатор з автівки Марсело. Він працював на сонячній батареї, але, на щастя, заряду ще трохи лишилося. Навігатор увімкнувся, і я взявся шукати в меню історію поїздок. Завантажилась простенька мапа. Комплексу «Скай лодж» на ній не було — лише крихітна стрілочка посеред порожнечі. Я зменшив мапу, поки не знайшов найближчу дорогу. Зелена лінія починалася від знаку «Пиво!» (здавалося, він був за тисячі кілометрів і років звідси) і вела спершу в бік Джиндабайна, а потім — я спантеличено почухав щелепу — огинала гору й сповзала в долину по той бік хребта. Судячи із запису камери Джульєтт, Марсело не було шість годин. Поставало питання: що він робив у комплексі «СуперШред» інші чотири?

— Це безглуздя, — гукнув Енді за п’ятнадцять хвилин.

Ми здолали вже, мабуть, половину схилу. Я бачив невеликий світлий ореол — прожектор на верхівці підйомника, — але більше нічого. Окрім того, на такій висоті схил був уже голий — жодного скелястого виступу, жодного дерева.

Ніхто не відповів Енді, тож він поплескав Джульєтт по плечу й повторив:

— Це безглуздя, кажу. Сніг давно замів сліди. Та й треба бути божевільною, щоб піти так далеко в таку погоду.

— Мусимо спробувати, — озвалася Джульєтт. Ми наче перегукувалися, сидячи в багажному відділенні літака. — З долини здається, що підйомник дуже близько, та й схил не такий крутий, як насправді. Що, як вона не змогла відкопати свою машину й вирішила, що підійметься пішки? А вже на півдорозі зрозуміла, що не дійде?

— Або вийшла на дорогу, щоб спіймати автівку, — додав я.

— Саме так.

— Але чому вона… — Снігохід підскочив, вибиваючи слова з грудей Енді, але вже за мить він сформував нові: — …взагалі вийшла в таку хуртовину?

— Може, злякалась, — припустив я.

Енді кивнув.

— Вона здавалася наляканою, коли Софія показала їй те фото.

Я подумав, що Люсі просто приголомшив вигляд мертвого чоловіка, але, може, Енді мав рацію. Вона тоді дуже розхвилювалася й одразу пішла геть. Що, як то була погроза з боку Софії? Було б досить сміливо робити це в усіх на очах, але я вже знав, що впевненості Чорному Язику не позичати. Але якщо це була погроза, то що це мало означати? «Я знаю про тебе?» Чи: «Я йду по тебе?»

Енді думав про те саме.

— Якщо вона й злякалася, то чого пішла сюди?

— Думала, що перейде хребет, — похмуро припустила Джульєтт.

Було очевидно, що вона не вірить у власні слова. Але чому тоді повезла нас сюди?

— За такої погоди? — Енді похитав головою. — Це було б самогубством!

Наші із Джульєтт погляди зустрілися на одну частку секунди, але вона одразу потупила очі. Я зрозумів, про що вона думає і чому вирішила, що Люсі могла піти в завірюху. Я пригадав, як Люсі розкидалася звинуваченнями в барі, а коли побачила фото Зелених Черевиків, одразу вибігла в коридор. Можливо, Софія справді налякала її. Зрештою, ці дві смерті пов’язував спосіб убивства, і Ерін справедливо зауважила, що почерк Чорного Язика було легко скопіювати. Я точно знав, що Люсі гуглила його: саме вона першою розповіла мені про його жертв. І з нас усіх, мабуть, у неї було найбільше причин злитися на Майкла. Можливо, його приїзд з Ерін став останньою краплею в її чаші терпіння.

Я знову глянув на Джульєтт, але вона не зводила похмурих очей зі вкритого памороззю вікна.

Ми не шукали Люсі — ми гналися за нею.

Моя невістка (колишня)

Розділ 33

Ґевін привіз нас до підйомника на верхівку хребта. Височезна, громіздка колона здіймала до неба товсті чорні дроти з нанизаними на них тримісними лавами. Темне мотузяччя тягнулося вниз, гублячись у збурених хмарах. Ми досі сиділи в снігоході. З вікна з боку Енді було видно, що дроти підйомника збігаються в невеличку будку із жерстяними стінами, що притулилася на верхівці схилу. Ґевін зупинився, бо Джульєтт хотіла перевірити, чи не сховалася Люсі там. Утім за хвилину жінка повернулася, заперечно хитаючи головою.

Снігохід знову рушив, цього разу спускаючись зі схилу за дротами підйомника. Мені це здалося гарною ідеєю: чорні канати й опори було добре видно в хуртовині, і якби я заблукав у горах, то теж ішов би за ними. Якщо Люсі, звісно, взагалі хотіла куди-небудь прийти. Сидіння підйомника несамовито бовталися над нами, іноді розгойдуючись градусів на дев’яносто. Мені б дуже не хотілося бути зараз там. Ґевін спритно петляв між стовпами, смикаючи ручку-гілляку так, що, здавалося, от-от звихне лікоть. Ми сиділи, трохи похилившись через крутизну схилу та втупивши носи у віконця снігохода, аж брови вкрилися інеєм. Ми уважно вдивлялися в білу порожнечу. Люсі ніде не було.

Біля підніжжя схилу ми проминули ще одну жерстяну будку, у якій сходилися всі канати. Джульєтт знову вибігла подивитися й повернулася так само швидко. Ми вже втрачали останні крихти й без того скупої надії. Що далі ми заїжджали, то меншими були шанси, що Люсі зайшла б так далеко.