Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 47)
За кілька хвилин у полі зору з’явилася купка будівель: ми доїхали до курорту.
— Дідько, — пробурмотів Енді, струсонувши телефон. — Тупе залізяччя.
— Зв’язок? — запитав я.
— Ні, батарея здохла. Що в тебе?
— Мій телефон скупався в озері, забув?
Курортний комплекс «СуперШред» більше скидався на військову базу, аніж на місце для відпочинку. Це були громіздкі кутасті бараки, які, мабуть, слугували гуртожитками й були вдесятеро дешевшими від шале в «Скай лодж», завдяки чому там було вдесятеро більше гостей. Проте ніде не було видно ані душі, від чого складалося враження, наче ми забрели в закинутий парк розваг. (Мабуть, люди просто ховалися в теплі; погода була паскудною, але не катастрофічною, тож, якщо тут не було власних трупів, гості не мали приводу їхати геть.) Єдиними ознаками життя були люмінесцентні трикутні прапорці, які мали вказувати шлях туристам, і утрамбовані, навіть попри свіжий сніг, доріжки між будівлями. Вказівники з написами «ОРЕНДА» і «ЇЖА» здавалися кричущими в цьому запустінні, наче висмикнуті з якогось іншого місця. Наше гуркітливе чудовисько поволі повзло між будівлями — здавалося, ми пропливаємо повз затонулий корабель. Усюди панувала моторошна тиша, жива і мертва водночас.
Це місце здавалося цілковитою протилежністю «Скай лодж» — створене для екстриму, а не відпочинку. Гроші, заощаджені на проживанні, гості, очевидно, витрачали на підйомник й оренду спорядження. У комплект напевно входили загальні душові та грибок, і я був певен, що власник комплексу прибрав би звідти й ліжка, якби відпочивальникам не треба було подіти себе кудись між третьою ночі, коли зачиняли бар, і шостою ранку, коли починав працювати підйомник.
Ґевін зупинився біля величезної мапи, укритої крижаною кіркою. Попри це я міг роздивитися різноколірні лінії, якими було помережане схематичне зображення схилу. Права половина мапи обросла таким товстим шаром криги, що стала нечитабельною, і видно було лише червоні вогники, якими, певно, були позначені підйомники. Наразі жоден не працював.
— Вибачте, хлопці й дівчата. — Ґевін повернувся до нас, спершись ліктем на спинку свого сидіння, як водій автобуса. — Я можу відвезти вас назад, але чому б вам не випити чогось гарячого? Нам із Джул треба дещо обговорити.
Він відчинив дверцята зі свого боку.
— Серйозно, Ґеве? — Джульєтт не зрушила з місця.
— Якщо вона дійшла аж сюди, то буде всередині, — сказав Ґевін. — Твій друг може перевірити перелік гостей, хоча я більш ніж упевнений, що всі на місцях.
— Думаю, варто так і вчинити, — міркував я вголос. — Раптом упаде в око ім’я, яке ви могли пропустити.
— Я візьму каву. Ірландську, якщо є. І зарядку для телефона. — Енді віддер себе від сталевої лавки, зігнувшись у три погибелі під низеньким дахом і потираючи руками сідниці. — Треба розім’ятися, бо знову геморой вилізе. — Я помітив, як роздратовано насупилась Джульєтт. — Що таке? Вона справді могла дійти сюди.
Енді прочинив задні дверцята й зіскочив зі снігохода, хрупнувши снігом. Я вийшов за ним, вирішивши, що він має рацію: хоча Люсі навряд чи пішла б аж сюди, поставити кілька запитань не завадить. Хтось може знати щось про Зелені Черевики, не кажучи вже про те, що Марсело навіщось приїжджав сюди тієї ночі, коли все почалося. Зрозумівши, що не має вибору, Джульєтт також зіскочила зі снігохода й попрямувала за Ґевіном у найбільший з бараків, який був схожий на ангар для літаків.
Із цього боку хребта так само лютувала хуртовина. Я чув, як скриплять під натиском вітру дроти підйомника. Уздовж під’їзної дороги вишикувалися автівки, під снігом більше схожі на білі термітники. У снігу безладно валялися лижі та сноуборди — мабуть, їх повстромляли туди охайно, але завірюха все порозкидала, тож тепер вони або лежали, або стирчали з кучугур під кутом, мов криві зуби. На деяких лижних палицях були насунуті задубілі рукавиці — гості явно поспіхом позабігали в укриття, сподіваючись невдовзі повернутися на схил. Я чомусь подумав про Чорнобиль — тільки замість радіації тут могла бути лавина.
— До всирачки моторошне місце, — пробурмотів мені на вухо Енді, поки ми прямували за Ґевіном до будівлі, єдиною ознакою життя в якій було миготливе помаранчеве світло в одному з вікон. У мене так замерзли щоки, що гарячий подих Енді їх обпікав. — Наче корабель-привид. Тут узагалі хтось є?
Коли підійшли до будівлі ближче, з її нутра долинуло ледь чутне підвивання, мовби від сирени повітряної тривоги чи пожежної сигналізації. У цей звук впліталося глухе, далеке гупання, від якого земля легенько вібрувала під ногами. У животі в мене щось тривожно стиснулося. Я гарячково оцінював ситуацію. Ґевіна не надто цікавила Люсі — він хотів привезти сюди нас чи принаймні Джульєтт. Попри те що Люсі зникла й ми всі хвилювалися, вона
З другого боку, хоч я й підозрював Ґевіна, дуже нечесно вводити в сюжет убивцю посеред книжки. Нокс четвертував би мене за таке, адже це його перше правило. І, якщо вже на те пішло, великий палець вашої правої руки має підказати, що це ще не кінець.
Утім, у цьому комплексі мали бути сотні гостей: це був розпал сезону, і курорт створено для суворих екстремалів, котрих не злякати якимось там вітерцем зі снігом. То де ж вони?
Ґевін відповів на моє запитання, прочинивши двері.
Свист хуртовини надворі здавався шепотом порівняно з ревом, який привітав нас на порозі будівлі. Електронна музика вищала, кольорове світло випалювало очі, а баси ритмічно гуркотіли, колихаючи стіни. Світломузика вихоплювала з темряви тіла, що безладно звивалися, світячи неоновими паличками на шиях і зап’ястках. На підвищеній платформі, увінчаній зеленими лазерами, махав рукою якийсь чолов’яга. Стільці й столи порозсували попід стіни, звільнивши посеред їдальні щось на кшталт танцювального майданчика. Ми натрапили на справжнісіньку рейв-вечірку.
Ґейв посунув крізь натовп. Ми щосили намагалися не відставати. Тут було спекотно — так тепло мені не було вже кілька днів. Повітря було густе від поту. Люди облизували одне одному обличчя. Енді у захваті роззявив рота, замріяно спостерігаючи за напівоголеними тілами. На відпочивальниках були білизна й лижні окуляри, пляжні шорти й зимові жилетки, плащі з рушників, захисні шоломи, рукавиці й закручені на головах футболки. Одна жінка танцювала в купальнику з гавайським леї на шиї, балаклаві та велетенському різноколірному сомбреро. Моя кухонна рукавиця у квіточку вписувалася сюди бездоганно.
Мене мало не обезголовила шеренга чоловіків з голими торсами, які синхронно пили з лижі, що в неї вкрутили шість склянок для шотів. Найбільше людей було біля бару, ціни над яким були закреслені й нашвидкуруч переписані, роздуті в кілька разів. На барній стійці стояла табличка з написом чорним маркером: «ЛИШЕ ГОТІВКА». Ґевін відчинив двері в глибині зали й притримав їх, пропускаючи нас у коридор. Мені довелося силоміць витягувати Енді.
— Господи, Ґеве! — Джульєтт з полегшенням сперлася на стіну. Підлога під нашими ногами досі здригалася від басів, та принаймні тут було свіже повітря. — Там усі подуріли.
— Нічого собі! — В очах Енді спалахнула напівзгасла молодість. — Ми вибрали не той курорт!
Я дуже хотів би подивитися на реакцію Евонни, але, на жаль, її з нами не було.
— Почалося все досить невинно. Один хлопець сказав, що привіз із собою діджейську установку, і попросив дозволу пограти в їдальні — у нас і раніше виступали різні гурти та всілякі бенди, тож я дозволив. Подумав, що людям не завадить повеселитися, поки надворі так мете. Але завірюха лише посилювалася, і вечірка теж набирала обертів. Тож так, трохи бедлам. — Ґевін знизав плечима. — Але всім весело. Хай собі буде.
— У «Скай лодж» ніхто не може доїхати, — застерегла його Джульєтт. — А що, як тут щось станеться? Допомоги тепер чекати марно.
— У тебе двоє мертвих й одна зникла безвісти, і це без жодної вечірки, — відрізав Ґевін, ведучи нас далі коридором. — Слухай, я не можу нічого вдіяти. Вони вже розбушувалися. Якщо вимкну електрику, вони співатимуть. Якщо зачиню бар, вони виламуватимуть холодильники. Коли розпогодиться й можна буде вийти надвір, вони розпорошаться самі по собі. Я почекаю, поки вони втомляться. — Ґевін реготнув. — От дідько, мені шкода лише ту стареньку пару. Вони вже жалкують, що не поїхали до тебе.
— Зате ти добряче заробляєш на барі, як я бачу.
— А що, мені теж треба їсти, — посміхнувся він.
Ми петляли нетрями готелю. Зсередини, як і зовні, він був цілковитою протилежністю «Скай лодж»: більше походив на студентський гуртожиток, з розкиданими по коридорах спільними кухнями замість бібліотек і кімнатками з пласкими телевізорами замість камінів. Усе, що можна було зробити з неіржавкої сталі, було зроблене з неї. Кабінет Ґевіна також був на вигляд простий: стіл для більярду з розірваною в одному місці оббивкою та кільцями від пляшок на дубовій рамі, письмовий стіл зі значно дорожчим, ніж у Джульєтт, комп’ютером з двома екранами, а також настінний стенд з мапою місцевості формату А3 (я помітив на ній і «Скай лодж»), а також супутниковими знімками й погодними роздруківками. Ґевін підійшов до якоїсь чорної коробки в кутку — спершу я подумав, що це сейф, та виявилось, що це невеличкий холодильник. Він видобув звідти кілька пляшок пива «Корона», затиснувши їх між пальцями, і простягнув нам, нагадуючи при цьому Едварда Руки-ножиці. Енді пригостився одразу, а я заперечно похитав головою.