Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 49)
Їхня кімнатка була тісна: двоповерхове ліжко під стіною ліворуч, вішак на протилежній стіні (шафа сюди все одно не помістилася б), один стілець, жодного стола. Роль останнього виконувала валіза, покладена на стосик книжок й обіперта на стілець з одного боку та на нижнє ліжко з іншого. На валізі були розсипані гральні карти. Біля входу також була крихітна ванна, завбільшки з комірчину. Цей курорт був спланований за принципом круїзного корабля: максимальна місткість на мінімальній площі. Пахло тут, як і всюди: вогкістю й пліснявою. Попелу в повітрі я не помітив.
Маколі одразу заметушилися біля нас. Едґар теревенив про погоду, а Шивон схопилася за електричний чайник, раз по раз перепрошуючи, що в них є лише дві чашки, тож комусь із нас доведеться обійтися без чаю. Енді прийшов сюди зі своїм пивом, і тепер легенько здійняв його в руці, відмовляючись від запрошення. Ми з ним і Джульєтт незграбно всілися на нижньому ліжку, яке при цьому просіло так, що наші коліна опинилися на рівні грудей. Ґевін стовбичив у дверях.
Едґар сів на єдиний стілець у кімнаті й злегка нахилився до нас, обіпершись ліктями на коліна.
— Ми не були впевнені, що хтось приїде, із цією хуртовиною і рештою всього, тож я дуже, дуже вам вдячний. — Його акцент здавався британським, силоміць нацупленим на австралійський. Манера розмовляти була майже аристократична, але чоловік явно був навчений так говорити. — Майкл не зв’язувався з нами, а ми подумали, що він застряг десь, тож вирішили просто чекати. Курорт дещо не в нашому стилі, але це навіть цікаво. Чи не так, люба? — гукнув він.
— Ох, так, милий! — Шивон визирнула з ванної — її окуляри запітніли від чайника. — У гостьовому будинку «Скай лодж» не було вільних номерів, а ходити від шале по такому снігу мені вже трохи важко, хоч вони й гарненькі. І Майкл вважав, що нам краще лишитися тут. Я вже сто років не спала на двоповерховому ліжку, але чом би й ні? Зважаючи на те, для чого ми сюди приїхали, це трохи розважає. Наче якась пригода.
Мене трохи ошелешив той факт, що вони чекали тут на Майкла, проте ще більше вразила їхня поведінка. Я готувався до ворожості чи навіть страху, але точно не до…
— То… — Едґар вирішив розпочати за мене. — …ви знайшли її?
Цього було достатньо, щоб сформувати приблизне уявлення про ситуацію. Я подумав, що краще підіграти й перевірити своє припущення.
— Так, знайшли, — відповів я, ігноруючи круглі очі Енді, який сидів біля мене. На його обличчі було написано: «Кого „її“?» — Але ситуація трохи ускладнилася.
— Він знову хоче більше грошей, — оголосила Шивон, з’являючись у кімнаті з двома чашками гарячого чаю. Утім, її голос не звучав обурено чи зневажливо. Жінка спокійно вручила нам чашки. — Усе гаразд, любий, ми передбачали, що Майкл може попросити, тож узяли більше грошей.
Вона поклала руку на валізу, яку вони перетворили на стіл.
— А можна… — Я завагався, не знаючи, як попросити. Схоже, вони не знали про смерть Майкла. Власне, вони думали, що це він відрядив мене сюди. Хоча, звісно, усе це могло бути блефом. У такому разі мені краще було не розкривати всіх карт і спробувати спіймати їх на брехні. — Чи могли б ви спершу прояснити для мене деякі подробиці? — Старенькі зиркнули на мене спантеличено, тож я поквапився звести все на жарт, усміхаючись якомога спокійніше та привітніше: — Просто… це родина, розумієте? Мій брат увесь час мене в щось таке втягує. От і тепер відрядив сюди, але нічого не пояснив. Я просто хочу переконатися, що це того варте. І я не про ціну. — Я махнув у бік валізи, сподіваючись переконати їх, що не збираюся видурювати з них гроші. — Про наше, родинне, розумієте? — Едґар і Шивон далі дивилися на мене сторожко, час від часу обмінюючись поглядами, тож я вирішив додати: — Як я й сказав, ми
Цього було достатньо: Едґар клюнув.
— Що ви хочете знати?
Я вирішив випробувати удачу.
— Скільки ви вже йому заплатили?
— Половину, — сказав Едґар.
Я вирішив почати із запитань, про відповіді на які вже здогадувався. Майкл був посередником між Маколі й Голтоном, це я вже зрозумів. Гроші в сумці належали Маколі. Це пояснювало, чому ніхто — ані Люсі, ані Марсело, ані копи — не помітив, що Майкл знімав щось зі свого рахунку. Я також підозрював, що Майкл продавав Маколі щось, чого в нього не було: він планував використати завдаток, щоб заплатити Аланові, знайти те, що він мав продати, а другу половину планував забрати собі. Але після зустрічі з Аланом він загримів у в’язницю, тож не зміг виконати своєї частини угоди. Саме тому привіз тіла на гору. Для обміну.
Але залишалося ще багато запитань. Раніше я припускав, що Алан продавав останнє повідомлення мого батька — важливий доказ у справі Ребекки, який він не встиг передати своїй кураторці, Елісон Гамфріс. Маколі це зацікавило б, і вони були ладні щедро за це заплатити. Утім, батькове повідомлення не могло стосуватися місця поховання Ребекки, бо його вбили раніше.
— Тут чотириста, — зненацька сказала Шивон, показуючи на валізу й позбавляючи мене потреби питати. Вона вибачливо глянула на Едґара. Шивон явно не мала досвіду в таких справах і хотіла якнайшвидше почути про доньку. — Ми докинули сотню. За світлини.
Така сума мала сенс. Отже, три сотні у валізі були другою половиною Майклової платні. Алан мав також отримати триста тисяч: такий був викуп, що вимагали за Ребекку. Але це викликало нові запитання: якщо сумку грошей дали Майклові Едґар і Шивон, то чому він не привіз усю суму? Вони були готові накинути сто тисяч за світлини, тому не пошкоду… Чекайте. Які світлини?
— Чекайте, — сказав я. — Які світлини?
— Майкл сказав… — Шивон затнулася.
— Перепрошую. — Едґар нахилився вперед і підтягнув валізу ближче до себе. Карти сповзли з неї й попадали на підлогу. Чоловік поклав руку на валізу, наче збирався захищати її, але я побачив у його очах тінь страху. Він розумів, що ми легко відберемо її, якщо захочемо. Його дружина навіть сказала нам, скільки там грошей. Вони точно не звикли мати справу зі злочинцями. Або Каннінґемами. — То хто ви такий, кажете?
Шивон розправила плечі, намагаючись показати, що їй не страшно.
— І хто ці люди? Де Майкл?
— Майкл мертвий.
У кімнаті запала приголомшлива тиша.
— Але він знайшов тіло вашої доньки. Я скажу вам, де воно.
— Ох, дякувати Богу. — Шивон обм’якла від полегшення, схопившись за вішак, аби встояти на ногах. — Вибачте. Я не хотіла…
— Усе гаразд. Гроші можете залишити в себе…
Я відчув, як Енді легенько штурхає мене ліктем: «Ти це серйозно?»
— Але Майкл загинув через те, що знайшов. Те, що він викопав… хтось інший намагається поховати. Тому я попрошу вас допомогти мені заповнити прогалини. Схоже, що всі, хто забагато знає про вашу доньку, тепер у небезпеці, включно зі мною і моїми рідними. І вами, очевидно.
— Як ми можемо допомогти? — запитав Едґар.
Шивон кивнула за його спиною. Я бачив, що її зовсім не бентежить ризик — вона просто хоче знати, де її донька.
Мені дуже хотілося запитати їх про світлини, але я вирішив почати з найлогічнішого.
— Звідки ви знаєте Майкла?
— Він сам прийшов до нас, — сказав Едґар. — Розповідав якусь шалену історію. Якщо чесно, усе це ми вже чули. Ми роками наймали приватних детективів, легальних і не дуже, але результат завжди був однаковий: нічогісінько. Ми пропонували винагороду, і, повірте, наш телефон тоді просто розривався, тож ми навчилися відрізняти шахраїв від чесних людей.
— Але ми не намагалися вже двадцять вісім років, — додала Шивон. Я звернув увагу на те, яке точне число вона назвала. — Тепер з нами зв’язуються переважно люди, які хочуть зняти фільм, записати подкаст чи набазграти якусь книжку.
Едґар підхопив її розповідь:
— Але Майкл був інакший. Ми одразу це знали. Він розповів нам про поліцейського, який брав участь у передаванні грошей — тому, яке не вдалося. Про Алана Голтона. Ваш брат сказав, що знає, де поховано Ребекку, але не лише це — він знав, хто її вбив, і мав докази.
— Світлини, — прошепотів я, більше сам до себе.
Марсело вважав, що мій батько став свідком убивства, але тепер я зрозумів, що він його ще й задокументував. Не дивно, що хтось хотів знищити ті знімки.
— Світлини з убивства. Принаймні так він нам сказав. Він мав привезти їх. Ви їх бачили?
— Чекайте, я хочу дещо уточнити. Алан Голтон брав участь у справі про викрадення вашої доньки?
Шивон кивнула.
— Там було зо п’ятдесят поліцейських. І детектив. Не хочу, щоб це прозвучало цинічно, але то була не проста справа.
Я зрозумів, що вона має на увазі. Дітей багатіїв викрадають не щодня.
— То Майкл показував вам світлини? — повторив Едґар, явно роздратований, що я проігнорував його запитання першого разу.
— Ні. Я їх не бачив. Утім гадаю, що вони в Майкла. Або були в нього. Мій брат був обережним. Він би надійно їх заховав. Я просто ще не зрозумів де. — Я повернувся до Шивон. — Але чому тепер? Ви готові викласти за це сімсот тисяч доларів, але першого разу не заплатили? Вона могла бути ще жива.
— Не ображайтеся, у нас просто обмаль часу, — вибачливо втрутилася Джульєтт.