Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 44)

— Не схоже на дорогу річ, — сказав, крутячи окуляр у руках. Тепер, коли очі пристосувалися до темряви, я міг роздивитися його краще. — Щось таке може бути в шкільній лабораторії. Я думаю, їх легко придбати. Але твоя правда щодо Алана. У нього мала бути така річ, і Майкл, найімовірніше, забрав окуляр у нього.

— Може, Алан хотів перевірити Майклові гроші й помітив щось підозріле? І саме тому сталася та сутичка?

— Досі міркую, де Майкл міг дістати двісті шістдесят сім тисяч без відома Люсі, — зізнався я. — Це великі гроші. Але навіть Марсело про них не знав. І ти теж, якщо вже на те пішло. Не виключено, що він розповів тобі, просто щоб ти перевірила, чи вони досі в мене.

— Але якщо він знав ще тоді, що гроші фальшиві, то навіщо просив мене їх шукати?

— Не знаю.

— Може, усе було навпаки? — припустила вона. — Гроші приніс Алан, а Майкл виявив, що вони фальшиві.

Я замислився над цим припущенням. Майкл чітко сказав, що купував щось в Алана. Але чи правда це? Чи міг Майкл щось продавати?

— Але якщо це фальшиві гроші й він убив Алана спересердя, то навіщо брати непотріб?

— Ти витратив частину, — промовила Ерін.

Це не було запитанням.

— Трохи. Але в мене не виникло жодної проблеми.

— Може, вони й фальшиві, але це не означає, що це непотріб. А якщо вони мічені? Ну, знаєш, як поліція маркує гроші?

— Можливо.

Я щось проґавив, але поки не розумів, що саме. Інтуїція підказувала мені, що в одній з теорій Ерін, у якихось її словах, було зерно правди, яке наблизить нас до розгадки. Але поки не міг збагнути, що саме. Зі слів Майкла, вони з Аланом побилися через те, що грошей було замало, тож навряд чи вони були фальшивими.

У нас скінчилися теорії, тож запала тривала мовчанка. Здавалося, що наша капсула-шале занурилася під воду ще на кількасот метрів і тепер рипіла від напруги ще гучніше. Я вже подумав, що Ерін заснула, коли блідий овал її обличчя раптом виринув наді мною: вона дивилася на мене, визираючи з горища.

— Чи є якийсь сенс просити в тебе пробачення? — запитала вона.

— За що?

— За все, напевно.

У тому, як її голос линув до мене згори, поки я лежав горілиць, розмовляючи із зорями, ховалася якась метафора, але я досі не знаю, яка саме.

— Гаразд.

— Що гаразд?

— М-м-м…

Я щосили намагався вдати мляву сонливість, але був певен, що вона чує, як калатає моє серце. Здавалося, піді мною аж дрижить подушка.

— Навіть не спитаєш чому?

— Ти говориш, бо маєш що сказати, чи тому, що не можеш заснути?

Я не хотів гарикати на неї — у шлюбі це може бути припустимо, бо тоді до любові часто домішується крихта жорстокості, але тепер, коли ми вже не разом, найменша гострота в голосі здавалася вбивчою.

— Може, і те і те? — Її голос звучав мало не благально.

— Добре, — поступився я. — Але завтра я ганятимусь за серійним убивцею, і, якщо буду невиспаним та млявим, винною будеш ти.

У темряві забіліли її зуби. Усмішка.

— Ось тепер я його впізнаю.

— Не треба просити в мене пробачення, Ерін. Я не мав на тебе тиснути. Думав, що ти щаслива, думав, що ми разом хочемо народити дитину. Тоді не помічав, що насправді підштовхую тебе до цього. Я довго на тебе сердився, та це був твій вибір і яке я взагалі маю право тебе до чогось примушувати? Проте тобі не треба було брехати. А ще волів би, щоб ти обрала будь-кого, тільки не Майкла, тому через це завжди сердитимусь. Але я не маю права більше нічого в тебе просити. І не треба в мене просити побачення.

Це була не зовсім правда. Правда була в тому, що я не хотів лежати й слухати її виправдання. Я чув їх уже вдосталь: у психолога і вдома, пошепки та криком, читав у повідомленнях і в листах, крізь сльози й зі злості. Я думав, що почув уже всі.

А тоді Ерін здивувала мене, сказавши:

— Я вбила свою матір.

Розділ 31

У маленькій кімнаті ці слова прозвучали, наче вибух. Я гадки не мав, що на це відповісти. Я знав, що її виховував батько — це була одна з причин, чому ми так швидко порозумілися, коли познайомились, — але Ерін казала, що була ще малою, коли її мати померла від якоїсь хвороби.

— Вона померла, народжуючи мене. — Її голос був не набагато гучнішим за шепіт. — Ти зараз скажеш, що я не винна, але це не має значення. Так казав мені батько, і я вірила. Досі вірю. Я вбила її. Знаю, що так буває. Знаю, що це не моя провина. Саме тому стала говорити людям, що це був рак. Так вони просто співчувають і не кажуть про мою невинуватість. Але батько торочив мені щодня, аж до своєї смерті, що це моя провина. Я завжди знала, що він радо обміняв би мене на неї.

Мені було відомо, що її батько — людина жорстока, але я не знав, що він настільки цькував її, настільки звинувачував і ненавидів.

— Казати таке дитині… це жахливо. Я не знав.

— Будь ласка, повір, я не хотіла завдати тобі болю, я просто… Коли ми заговорили про дитину… — Я почув, як зірвався її голос, наче вона зібралася схлипнути, але вже за мить опанувала себе. — Ти був такий щасливий, Ерне. Я не розуміла, як ти можеш із таким захватом говорити про це, але в тебе світилися очі навіть від розмов. Я дуже хотіла бути такою, якою ти хотів мене бачити. І ти так радів, коли я погодилась. А тоді… Я не кажу, що це твоя провина, — просто намагаюся пояснити. Мені стало страшно. Мені потрібно було трохи часу. Я збиралася приймати таблетки лише кілька тижнів, поки звикатиму до цієї думки. Господи, це були чудові кілька тижнів. Мені здається, я ніколи не бачила тебе щасливішим, ніж тоді. Я бачила це щастя у твоїх очах і не могла змусити себе його зруйнувати. А тоді кілька тижнів розтягнулися на кілька місяців, які перетворилися на рік. Аж тут тобі закортіло зрозуміти, що відбувається, і ось ми вже їдемо до лікарні здавати твої аналізи, і я збагнула, що загнала сама себе в глухий кут і зізнаватися вже пізно. Тож я далі підігрувала тобі, знаючи, що мені не лишається нічого іншого, окрім як припинити приймати таблетки й улаштувати ту дивовижну вагітність, перш ніж ти все зрозумієш. Але я не могла цього зробити. Це як кидати монети в ігровий автомат. Я весь час відкладала. Я думала, що викину ще одного листа з лікарні, прийму ще один дзвінок, а тоді буду готова. Кожен блістер був моїм останнім, відтак я йшла виписувати ще один.

Тепер я теж плакав.

— Я просто хотів тебе — такою, якою ти була. Ти не була для мене способом отримати дитину. Я був такий радий тільки тому, що ми робили це разом. Я до тебе дослухався б.

— Але якби я сказала, ти б уперся. Ти, певно, не зрозумів би цього й поводився б, як умієш, — невинно і з жартами. Може, за рік чи два тобі набридло б, але ти намагався б мене переконати. Я не змогла б розповісти про маму. Я нікому не розповідала про це, відколи стала підлітком, бо відчувала, що брехати про рак безпечніше. Я дуже боялася осуду. Подумала, що із часом зможу дати тобі те, чого ти хочеш. Я справді намагалася. Я не прошу в тебе співчуття. Просто хочу пояснити, чому мені було так страшно. Так, я боялася болю, боялася, що помру, як вона. Але ще більше мене лякало, що зі мною це таки станеться, і тоді ти дивитимешся на дитину, якої так прагнув, тими самими очима, якими дивився на мене батько.

— Я так хотів сім’ю…

— Ох, Ерні. Я знаю.

— Що забув, що вже її маю. — Я зітхнув. — Вибач.

— Це я прошу пробачення в тебе, йолопе. — Ерін здушено засміялася. — Пробач, що брехала тобі. Я не хотіла бути жінкою, яка не змогла дати тобі те, чого ти хотів.

— Я все одно кохав би тебе.

І я досі її кохав, але не сказав цього. Це було б надто болісне зізнання, навіть з оксикодоном. Може, мені варто було їй це сказати. Може, це одна з причин, чому я про це пишу. Книжка — це матеріальний предмет, пам’ятаєте? Її пишуть, щоб хтось читав.

Запала тиша, а тоді голос Ерін знову зринув до мене згори.

— Хочеш піднятися сюди?

Я знав, що її бажання близькості є лише шоковою реакцією на смерть Майкла. Знав, що це було б стримано й не по-справжньому, а вранці всі рани знову роз’ятрилися б. Розумів це, але все одно лежав вагаючись.

— Понад усе у світі, — сказав я зрештою. — Але не думаю, що вчиню так.

Розділ 32

Наснилося наше весілля, хоча це більше скидалося на спогад, аніж на справжній сон. Майкл стояв, спершись на трибуну, наче це було єдине, що тримало його у вертикальному положенні. Він відчайдушно плентав язиком, намагаючись виштовхати назовні третє правило написання бездоганної промови дружби, а гості сміялися з його потуг. Навіть Одрі всміхалася. Майкл сьорбнув пива, здійняв палець: «Чекайте, у мене все вийде!» — гикнув, витер рота рукавом і все-таки змусив язик вимовити: «Щасливе життя — запорука щасливої дружини». Кімната вибухнула реготом, і брат щасливо всміхнувся, упевнений, що заслужив ці оплески завдяки ораторській майстерності. Знову гикнув. Але цього разу якось… по-іншому. Ще одна гикавка, але тепер було зрозуміло, що його нудить. За мить він уже схопився за шию, вирячивши очі й хапаючи ротом повітря. А гості все реготали й реготали, дивлячись, як з його губ сочиться пінява смола.

Ранок був сірий і похмурий: темні хмари повернулися й заклубочилися в небі з новою силою. Снігу навалило стільки, що двері довелося штовхати плечем, аби прочинити. Надворі ми з Ерін одразу вгрузли по коліна й здригалися від холоду що кілька секунд. Колючий сніг, що кружляв у повітрі, боляче щипався, наче зграя кусючої мошви. Автівки на парковці вбралися в білі перуки, а замети, які оповили гостьовий будинок, були схожі на завмерлі в часі хвилі.