Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 42)

— Припустімо, коли ви востаннє його бачили, вікно ще було ціле. Хоча ми досі не знаємо, спав він насправді чи ні. — Ерін знову штурхнула мене. — Що? — засичав я на неї.

— Усе це дуже корисно, але лише доводить той факт, що ти був останнім, хто з ним розмовляв, — прошепотіла Ерін.

Усі це почули.

Я підвів очі на решту. Ох. То он чому вони так уважно мене слухали.

— Він був живий, коли я пішов, — сказав я.

Однак усі дивилися на мене так суворо, що в мене виникло відчуття, наче виступаю перед присяжними. Я знав, що цього не варто робити — якщо подивитеся будь-який допит, то побачите, що лише винні повторюють щось без спонукання, — але я не міг стриматися.

Прозвучало це благально:

— Він був живий, коли я пішов.

Ніхто з нас не сів у автобус. Усі мовчки погодилися вважати людину, яка поїде з гори, убивцею, що намагається втекти, тож поткнути носа за двері ніхто не посмів. Тоді більшість із нас уже вирішила, що убивцею є хтось із Каннінґемів. Дехто, включно зі мною й Софією, щиро хотів залишитися та знайти вбивцю. Решта коливалася між страхом і впертістю. Одрі не хотіла їхати без Майклового тіла, яке навряд чи вийшло б вивезти в автобусі. Евонна лишилася, бо не хотіла покидати Люсі. Енді лишився разом з Евонною. Для Марсело вагомою причиною міг бути той факт, що йому нарешті пообіцяли кімнату в готелі. Кроуфорд не дозволяв і не забороняв нам їхати, але він знав, що не можна лишати нас без нагляду, інакше його колеги застануть у готелі різанину і йому доведеться якось це пояснювати. Джульєтт пожартувала, що не хоче лишати нас, бо ми можемо спалити готель. Ми його таки спалимо, але вона цього ще не знала.

Тож ми сиділи в барі. Горе, гнів і взаємні звинувачення поволі поступилися спогадам про минуле, які переповідали тихими, хрипкими голосами. Енді пригадав Майклову промову на моєму весіллі, де брат був дружбою. Тоді Майкл подумав, що було б весело зімітувати одну з моїх книжок, і приготував десять правил написання бездоганної весільної промови, але дещо забагато хильнув для відваги й зміг пригадати лише три. Це здавалося дурним спогадом, щоб розповідати про нього за таких обставин, але незручну мовчанку швидко порушили шмаркаті смішки, більше схожі на гикавку. Я, мабуть, не наважуся списати Майклові вчинки на прості помилки, але про нього точно не можна було судити за останніми трьома роками.

Коли ми зрозуміли, що ніхто не збирається нікуди їхати, хтось запропонував піти спати, і всі забурмотіли на знак згоди. Кроуфорд замкнув сушарню, бо поки що не хотів нікуди переносити тіло Майкла, і наказав туди не ходити. Джульєтт роздала нам ключі від кімнат у напівпустому тепер готелі. Я відмовився, віддавши перевагу своєму шале. Якщо хтось захоче мене вбити, я принаймні встигну помітити вбивцю, поки він підійматиметься драбиною на горище. Між іншим, мені все одно потрібно було повернутися у свою кімнату: я від самого ранку там не був і не знав, що з грошима. Я хотів бути біля них. Тепер, коли стало зрозуміло, що Марсело не знав про гроші, я був радий, що ніхто, крім Софії та Ерін, про них не знає, бо це давало мені мотив. Зараз рідні просто підозріливо на мене косилися, бо я був останнім, хто говорив з Майклом, але мене б розірвали на шматки, якби дізналися, що я ще й був винен йому чверть мільйона доларів. Родинні гроші.

Люди, позіхаючи, потроху розходилися. Коли Евонна проходила повз, я поплескав її по руці й запитав, чи можна позичити на ніч її пляшечку з пігулками.

— Вибач, Ерне, але вони надто сильні. Я не можу її в тебе залишити.

Вона вибачливо скривилась, а тоді поклала одну пігулку мені на кухонну рукавицю.

Уся ця історія з пігулками ще раніше здалася мені дивною, а це небажання з ними розлучатися — тим паче. Я не сумнівався, що в Евонни болить нога, і припускав, що часом цей біль було неможливо терпіти без знеболювальних. Але після нещасного випадку вона завжди вибирала якісь природні методи лікування. «Альтернативну медицину», як вона це називала. «Танці з бубном», якщо казати лікарською мовою. Проте для Евонни це не мало значення: вона почала нове життя і про жодні поступки не могло бути й мови. Ніякого панадолу від головного болю, жодного келиха вина після важкого робочого дня. Народжуючи Емі, вона відмовилася від знеболювання. Вона перла вперед, мов паротяг, і ніщо не могло збити її з правильного шляху.

Подорослішавши, я зрозумів, чому це було для неї так важливо. Евонна була п’яна, коли потрапила в аварію, у якій скалічила ногу, тож відтоді зневажала все, що якось затьмарювало розум, навіть якщо це було для її блага. Навіть біль не був поважною причиною втратити владу над собою. Саме тому я порадив Софії за потреби запитати Евонну про зустрічі анонімних алкоголіків, бо Евонна була незламна мов скеля. Я ніколи не сказав би їй цього прямо, але її стійкість надихала.

До того ж я завжди відчував, що Евонна сприймає біль у нозі та кульгавість як щось на кшталт покарання. Як нагадування про пасажирку тієї ночі — свою найліпшу подругу. Евонна не хотіла цього притлумляти. Вона відчувала, що заслуговує на це. Якщо вам цікаво, чи вижила її пасажирка, погляньте на номер сторінки.

Може, я надаю цьому надто великого значення. Можливо, із часом нога дошкуляла їй більше й Евонна вирішила нарешті дослухатися до порад лікаря. Холод теж міг посилювати біль, хоча Евонна, мабуть, не вибрала б цього курорту, якби аж так страждала. Може, її хтось переконав (найімовірніше, Енді, хоча я згадав, як Джульєтт покашлювала, витягуючи в неї другу пігулку), що мені з такою травмою ці ліки були необхідні, але тітка звикла суворо ділити їх на малі дози, тож не збиралася порушувати цього правила заради мене. Якби вона могла, то, мабуть, показала б мені якісь дихальні вправи. Можливо, вона навіть купувала в Люсі якісь ефірні олії — до речі, це, певно, третій за прибутковістю незалежний бізнес після пластикових контейнерів і косметики.

Тож я вирішив подякувати за те, що дають, і ковтнув пігулку, запивши її рештками більше-не-гарячого шоколаду. Я залишив чашку на барній стійці й попрямував до виходу, з подивом усвідомивши, що у фоє на мене чекає Ерін. Головні двері досі були прочинені, і на плитку намело снігу.

— Не знаю, як тебе про це просити… — почала Ерін. Вона розтулила рота, а тоді стулила, наче забула, що мала сказати, і втупилась у черевики. Її волосся розвивалося на вітру. Тоді вона знову підвела на мене очі. Атоми в повітрі перемістилися. — Я не хочу ночувати сама.

Моя дружина

Розділ 30

Шепіт Ерін зринув на мене згори: вона кликала мене на ім’я. Хуртовина знову розбушувалася, і маленька капсула мого шале стогнала під натиском вітру, який напосідався з усіх боків одночасно: здавалося, що ми в підводному човні. Я лежав на дивані, поступившись Ерін ліжком на горищі й нарешті перевдягнувшись із готельного халата в труси й футболку з назвою гурту, якого більше не слухав. До прохання залишитися в мене Ерін спонукали самотність і страх, а не бажання якоїсь близькості, тож ми обоє розуміли, що на горище я за нею не підіймусь. У цій книжці немає інтимних сцен.

— Я не сплю, — сказав їй.

На горищі щось зашаруділо — мабуть, вона переверталася на другий бік.

— То що ти думаєш? — на мить шепіт Ерін прозвучав так, наче вона була дуже близько.

— Не знаю, — відповів чесно. — Я не можу викинути Чорного Язика з голови. Усі ці тортури такі театральні, наче з детективного роману.

— Вони майже порушують четверте правило, — відсторонено протягнула Ерін. — Вимагають наукового роз’яснення. От тільки не знаю, чи можна вважати тунель у снігу таємним ходом.

Я взявся писати книжки дуже давно, тож Ерін знала правила Рональда Нокса не гірше від мене. Мені було цікаво, чи сипле вона ними зараз, щоб створити відчуття, наче ми в одній команді. Як на мене, це було досить сміливо з боку жінки, яка так нахабно брехала, аби лише не мати дітей від мене. І яка вкрала моє горище.

— У цьому й проблема, — сказав я. — На такі вбивства одразу накидаються медійники. Про це писатимуть в усіх новинах, а за кілька місяців уже зніматимуть документальні фільми. Це показові вбивства. А тому їх легко скопіювати.

— Гадаєш, хтось хотів, щоб ми думали, що Чорний Язик серед нас?

— Що імовірніше: що славнозвісний убивця приїхав сюди по нас чи що хтось хоче, щоб усі так думали?

— Софія дуже затято переконує всіх у цьому, — зауважила Ерін. — Наче намагається нас налякати.

— Що ж, вона лікарка. Бачила одну з жертв. І вона не каже нічого такого, чого не було в новинах.

— Скидається на те, що ти її захищаєш.

— Ну треба ж мені комусь довіряти. — Я зрозумів, що це прозвучало надто жорстоко, і вирішив змінити тему. — Скажи, як Майклові вдалося переконати тебе розкопувати могили?

Схоже, я заскочив її зненацька.

— Ну, я взагалі не знала, що ми їдемо на цвинтар. Про це він не попереджав.

— Як ти взагалі в це влипла? — Останнє слово багатозначно зависло в повітрі, заповнивши всю кімнату.

— У Майкла й Люсі були фінансові проблеми. А в нас із тобою… ну… все змінилося, відколи… Коротше, Ерне, ми розуміли одне одного. Це була просто взаємна підтримка. Просто підтримка. — Я запитував не про це, але не наважувався її урвати. — Це як сніг на цій горі… я не знаю, як краще це описати. Здавалося б, крихітні сніжинки — а ось ти вже й загруз по коліна. Або попіл у легенях. Чи це надто цинічне порівняння? Я хочу сказати, що нічого наче й не змінюється, а тоді ти озираєшся й розумієш, що змінилося геть усе. Це почалося, уже коли ми спали в різних кімнатах. Але Люсі не знала.