Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 41)
— Навіщо мені вбивати Майкла?
— Хоча б тому, що він трахав твою дружину.
— Люсі! — засичала Одрі, відсахнувшись від неї. Я не знаю, хто більше здивувався від того, що моя мати стає на мій бік: Люсі чи я. — Звинувачуй, кого хочеш, але тільки одна людина тут наполягала, щоб Майкла запроторили в єдину кімнату в цьому готелі, яка замикається лише
У барі запала тиша. Одрі мала рацію. І хоча мовчала до цього моменту, було очевидно, що вона палає від люті. Як і всі ми, вона теж знайшла, кого звинуватити. Не захищала мене, а просто хотіла поранити Люсі. Але вона мала рацію: це
Софія прошепотіла щось на вухо Кроуфордові, який розблокував і передав їй свій телефон. Тоді підійшла до Люсі й присіла біля неї, показуючи щось на екрані.
— Я думаю, ти цього ще не бачила, — м’яко і спокійно промовила Софія. — Я знаю, що мої теорії здаються божевільними. Але якби ти це побачила… — Вона дозволила знімку на телефоні пояснити решту. — Тут є вбивця. Цей чоловік помер не від переохолодження.
Люсі зблідла. Її гнів розсипався й заховався по кутках, наче зграйка тарганів, на яких посвітили ліхтариком. Коли вона відвела очі від телефона, то здавалася якоюсь розгубленою, наче забула, де вона і що ми всі теж тут. Ерін називала це «гнівним похміллям»: коли сперечаєшся через якусь дрібницю, а наступного ранку прокидаєшся й розумієш, що виставив себе йолопом. Такий вигляд зараз мала Люсі. Спантеличений і присоромлений.
— Це той чоловік, якого ви знайшли в снігу? — прошепотіла Люсі.
Тепер вона теж побачила те, що бачили ми в його зчорнілому обличчі: Зелені Черевики помер дивною, точно насильницькою смертю. І це ще раз доводило, що Люсі, яка запропонувала посадити Майкла в сушарню, зробила його легкою жертвою вбивці.
Софія кивнула. Я знав, що вона намагається заспокоїти, а не зацькувати Люсі, показуючи їй факти. Але це не спрацювало. Люсі побачила в цьому лише звинувачення.
— Я маю піти. — Люсі підвелася з місця. — Вибачте, Ернесте, Ерін… Вибачте, що сказала все це. Вибачте всі. Мені дуже шкода.
Вона вийшла з бару.
Ми не надто намагалися її зупинити. Кроуфорд якось неохоче рушив за нею у фоє і покликав її на ім’я. Люсі лише кинула у відповідь щось колюче, чого я не розчув, але звучало це приблизно як: «Це ж ви бос». Хай що вона сказала, було зрозуміло, що його слово для неї нічогісінько не важить. Ми всі також визирнули в коридор, щоб переконатися, що вона не йде в бік сушарні, де досі лежав Майкл. А вона піднялася сходами — кудись у бік бібліотеки. Або, може, на дах, щоб спіймати зв’язок. Точно не курити. Ми з вами вже знаємо, що Люсі викурила свою останню цигарку.
Розділ 29
— Софіє, — м’яко сказала Одрі, щойно Люсі пішла. Це був найспокійніший голос, який я чув від неї за всі вихідні, тож ми всі нашорошили вуха. — Мій син мертвий, і я хотіла б знати чому. Ми всі засмучені, і кожен з нас когось звинувачує. — Я не певен, проте мені здалося, що її погляд на мить затримався на мені. — Але що більше інформації ми матимемо, то краще. Бо я хочу знати, хто це скоїв. І якщо ця людина досі тут, я хочу помститися. — Вона глибоко вдихнула й опанувала себе. Я зрозумів, що її тон, який здався мені спокійним, насправді був крижаний. — Тож чи могла б ти, якщо твоя ласка, пояснити нам, як можна вбити людину повітродувкою та пакетом вугілля?
— Попелу, а не вугілля. Має бути щось дрібне й легке. — Софія не змогла приховати крихітної іскорки вдячності, що хтось нарешті цікавиться її теорією. — Якщо вдихнути такі часточки, вони відкладаються в легенях і фактично бетонують їх. Ти наче задихаєшся зсередини.
Моя мати замислилася на мить, а тоді помахала рукою, вдаючи, що розвіює в повітрі попіл. Так зграбно можуть махати над келихом вина.
— Тож треба вдихнути досить багато попелу, так? Щоб це зашкодило?
— Так, — відповіла Софія. — Досить багато. У тісному приміщенні без доступу свіжого повітря треба трохи менше.
— Вона запитує, скільки часу для цього потрібно, — уточнив я.
Мене це також цікавило. Мати ледь помітно кивнула — так недбало, що цього можна було б не завважити.
— Ох. Години.
— Години? — Голос Одрі зірвався, і маска холодності на якусь мить спала з обличчя.
— Він страждав? — Евонна шморгнула носом.
Софія не відповіла, але всі все зрозуміли. То була жахлива смерть.
— Години? — знову перепитала Одрі, і я зрозумів, що цього разу вона звертається до Кроуфорда. Цього разу вона жадала не підтвердження, а пояснень. — Лікарка щойно виклала нам наукове підґрунтя цієї смерті. Тепер я прошу пояснити мені, пане офіцере, як мій син міг помирати
Кроуфорд прокашлявся.
— Мем, з усією повагою… — Це був поганий початок: моя мати не терпіла ані формальностей, ані виправдань. — Гумова прокладка на дверях створює дуже хорошу звукоізоляцію.
Я розтулив був рота, щоб нагадати, як гучно тоді завивав вітер, і одразу стулив, бо засвоїв урок ще минулого разу: ставати на бік поліції було заборонено.
— Але, якщо чесно, я нічого не чув, бо… — Кроуфорд завагався і замовк.
— Я слухаю.
— Бо мене там не було.
У приміщенні зненацька запала тиша — така напружена, що від неї от-от могли вибухнути барабанні перетинки. Я передбачав два варіанти розвитку подій: мовчанка затягнеться або Одрі встане й відірве Кроуфордові голову. Я помилився з обома прогнозами, бо Одрі заговорила першою. Її голос тепер більше скидався на густий шепіт — говорити гучніше вона не могла.
— Ти замкнув мого хлопчика в кімнаті й лишив його там самого?
Марсело поплескав її між лопатками — легенько, але наполегливо.
— Ма… — Кроуфорд достоту хотів знову назвати її «мем», але вчасно зупинився, від чого це слово розтягнулося якось по-американськи: «ма-ам». Він здавався присоромленим. Чоловік знову розтулив рота, вирішивши цього разу назвати її «місис Каннінґем», без розтягування, і повів далі: — Кімната не була замкнена.
Усі погляди вп’ялися в Кроуфорда — на нього дивилися навіть ті, хто вже втрачав інтерес до розмови (Енді), і ті, хто от-от збирався знепритомніти (ми із Софією, яка ледве трималася на ногах від виснаження).
— Джульєтт перевірила прогноз погоди й сказала мені, що хоче вивезти частину гостей у місто, поки хуртовина вщухла, бо потім може бути гірше. Позаяк Майкл поводився спокійно і виявляв бажання співпрацювати, ми вирішили перевести його в один з готельних номерів. Коли прийшли йому це повідомити — уже після того, як з ним розмовляв Ернест, але до того, як я пішов у сарай, — він спав. Лежав на лавці, повернувшись спиною до дверей. У нього були подушки й решта постелі, тож скидалося на те, що йому зручно, і ми вирішили його не будити. Джульєтт була зі мною. Вона підтвердить, що я кажу правду.
— Усе так. Я була там.
— А тоді мені довелося виганяти цих двох… — Він кивнув у наш із Ерін бік, забувши згадати Софію. — …із сарайчика, потім цей хлопець улаштував тут «Титанік», тож, поки ми притягли його в готель, автобуси вже приїхали й мене попросили допомогти організувати від’їзд відпочивальників. А ще ж треба було відкопувати машини. Зчинилася ще та метушня. Утім клянуся, що не зачиняв Майкла — на випадок, якщо він прокинеться й захоче вийти, а мене поряд не буде. На випадок, якщо виникне… — Кроуфорд точно хотів сказати «пожежа», але вловив іронію в цьому слові й замовк. — Я відсунув засувку, перш ніж піти. У цьому я певен.
Я відчайдушно намагався пригадати, чи відсував засувку, коли повернувся в сушарню, але такого не пам’ятав. Кроуфорд казав правду: двері були незамкнені.
— Коли ви заходили до нього, вікно було розбите? — запитав я.
Кроуфорд із надією глянув на Джульєтт, але та лише знизала плечима. Він похитав головою.
— Не знаю.
— Ви впевнені, що він спав?
— Ну, я його не запитував.
— Він дихав? — цього разу я звернувся до Джульєтт.
— Я не… Слухайте, я не перевіряла. Але нічого підозрілого не бачила.
— Куди ти хилиш, Ерне? — запитала Софія.
— У Зелених Черевиків на шиї був поріз від пластикової стяжки, — сказав я. — У Майкла мали б бути такі самі на зап’ястках, якби він смикався. Але я не помітив нічого такого. А ти, Софіє?
Вона замислилась на мить.
— Ні. Я не бачила на ньому ані крові, ані синців, тож і справді не схоже, щоб він борсався. Але там усе було вкрите попелом, тож, може, я просто не помітила. — Я бачив, що вона сама не надто в це вірить. — Може, його вбили швидко, але це значить, що він довіряв убивці, інакше не підпустив би до себе так близько.
Я розмірковував уголос:
— Тож ми не знаємо точно, чи було розбите вікно. Але коли я увійшов, то одразу це помітив: на підлозі було скло, у сушарні було світліше, та й ви точно відчули б протяг, бо завірюха була в розпалі. Із цього можна дійти висновку, що…
Ерін штурхнула мене ліктем під ребра, але я проігнорував її. Усі уважно слухали, як я відтворюю ті години. Якимось чином ця мисленнєва діяльність допомагала мені вийти із шокового стану. Я певен, що всім нам хотілося розійтися по кімнатах, щоб розклеїтися наодинці, але всі ми знали, що цього робити не можна. Потрібно було відтворити повну картину, бо це могло вивести нас на вбивцю.