Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 39)

Усе це гуркотіло в голові, наче ураган, коли я читав листа того ранку. Мені дуже пощастило один раз дістатися до скриньки раніше за Ерін. Може, вона так довго це робила, що стала недбалою. Поки читав, у думки закралася темна тінь недовіри, і я вирішив перевірити контейнери для сміття на подвір’ї. Повернувся звідти з вимащеною тушкованими овочами тижневої давності рукою, у якій стискав алюмінієвий блістер. Ви знаєте такі, на них ще пишуть дні тижня.

Бувай, кресало.

Але тепер це не мало значення. Вона врятувала мені життя. Вона була тут.

Я відчував, як троє людей за моєю спиною підступають ближче. Вони стежили за мною на випадок, якщо я знову знепритомнію, але це мене гнітило. Я не міг припинити думати про те, що хтось намагався відправити ту домовину на дно озера. Можливо, ця людина хотіла вбити й мене теж, а може, мені просто не пощастило. Майкл сказав мені туди піти, і це було підозріло, але він не тягнув би труну аж сюди, якби хотів її позбутися. І якби він хотів заманити мене в смертельну пастку, то наживка була б значно привабливішою. Або він просто напав би на мене в сушарні. Незалежно від того, вірив я йому чи ні, він посвятив мене в смертоносну таємницю. Тепер я мав запитати його, як це все в’яжеться одне з одним.

Ерін допомогла мені спуститися сходами попри бурхливі заперечення з боку Евонни, Джульєтт і Марсело, які наполягали, щоб я лишився в ліжку. Але я не зміг би заспокоїтися — мій мозок гудів від думок, розпалений знеболювальними й адреналіном. У фоє гуляв холодний протяг, і десь за білими від морозу вікнами блукали яскраві вогні — я не знав, що це. Двері в сушарню відчинилися зі знайомим уже «пхак». Герметично затулені гумовими смужками. Саме тому я не чув, аж поки не відчинив дверей, яке дивне всередині повітря. Густе від попелу.

Моя тітка

Розділ 27,5

Це не спойлер.

Уважний читач міг застосувати метод дедукції: пригадати назву попередньої частини й вирішити, що це Марсело вбив Майкла, тіло якого я щойно знайшов у сушарні. І це логічно, бо я пишу цю книжку так, щоб у кожній частині була смерть. Так, у кожній — це правда.

Я завжди вірив, що в детективних романах підказки ховаються всюди: не лише на сторінці з текстом. Книжка — це матеріальний предмет, як не крути, і може виказати кілька таємниць без відома автора: поділ на частини, порожні сторінки, заголовки розділів. Навіть анотація на обкладинці, де пишуть про крутий сюжетний поворот, знецінює його присутність і зводить нанівець спроби автора зробити його несподіваним. У таких детективних романах, як цей, підказки є в кожному слові — дідько, навіть у кожному розділовому знаку. Якщо вам важко зрозуміти, про що я, погляньте на видання у своїх руках. Якщо вбивцю знайшли, а під великим пальцем вашої правої руки лишається ще товстенький стосик сторінок, то це несправжній убивця. Бо про що ж тоді ще писати так довго? Так само псують інтригу в кіно: наймовчазніший персонаж, якого грає найвідоміший актор, завжди виявляється злочинцем, і коли вам зненацька показують людину, яка переходить дорогу, це значить, що її зіб’є автівка. Гарний автор мусить заплутати читача не лише в сюжеті, а й у формі самого роману. Сам об’єкт уже містить у собі підказки.

Я не маю забувати, що ви розумієте, що я все це описую, — ось що я намагаюся сказати.

Перш ніж у вас заболить голова від цього всього, скажу, що ви мене ще не підловили. У внутрішній логіці цієї книжки ховається підказка, але це не те, про що ви зараз думаєте. Тому заявлю прямо, хай навіть це буде спойлером. Марсело не вбивав Майкла. Він не Чорний Язик.

Я весь цей час був чесний з вами, і це не діра в сюжеті, хоча я пообіцяв вам одну. До речі, вона була в попередній частині. Якщо ви пригадуєте, я сказав, що в сюжеті буде одна діра, у яку можна помістити вантажівку. Буквально.

Розділ 28

У повітрі кружляли пластівці попелу й лоскотали мені носа. Тепер у сушарні було не так темно, як тоді, коли я розмовляв із Майклом удень: до помаранчевої лампи долучився сніп місячного світла, що падав у розбите вікно; з цього ж вікна в кімнату насипався сніг із кучугури за склом. Майкл незграбною купою напівлежав під вікном — темна тінь у не такій уже й темній кімнаті, — із голови до ніг укритий тонким шаром чорного попелу. Руки були прив’язані до вертикальної балки вішака, біля якого він доти сидів.

Не пам’ятаю, хто закричав — мабуть, я, бо Ерін затуляла рота рукою, а Джульєтт прибігла вже на звук і стурбовано зазирнула в сушарню. Пригадую, як на колінах підповз до брата, здираючи кухонну рукавицю (разом з клаптями шкіри, але тоді я цього не відчув), і взявся смикати пластикові стяжки на його руках. Але з моїми скаліченими пальцями це було марно. Я чув, як позаду мене кричить Ерін, наказуючи Джульєтт принести ножиці чи ножа і привести Софію, якщо вона в барі.

Я облишив стяжки й натомість узявся однією рукою відлущувати кірку кіптяви з Майклового обличчя, наче розпечатував кокон. Його щоки були холодними, а волосся — сірим від попелу. Мені треба було покласти його рівно, аби зробити штучне дихання, але Джульєтт усе ще не повернулася з ножицями, щоб розрізати стяжки. Я встав і кинувся гатити об раму вішака ногою, аж поки вона не тріснула надвоє, від чого Майкл боком сповз на підлогу. Я перевернув брата, перекинув через нього ногу й бив по грудях кулаком. Спробував вичистити чорний слиз із рота й подихати в нього, але не відчував нічого, крім затхлого подиху й холодних липких губ. Я сів. Знову здійняв кулак. З кожним моїм рухом права рука вибухала болем. Я знову притиснув свої губи до братових, але раптом відчув, що мене от-от знудить, і виблював на підлогу біля його голови. Це бридко, але це правда. Я знав, що він мертвий уже давно, але все одно витер рота й спробував ще раз. І ще. Тоді на плече мені лягла чиясь рука, і хтось спробував мене відтягнути.

Востаннє глянувши на Майкла, я помітив невеличкі білі плями чистої шкіри на його щоках. Я зрозумів, що це сліди моїх сліз.

Уся наша родина зібралася в барі, розбившись на невеличкі групки. Марсело сидів з Одрі, міцно стискаючи її руку. Люсі була з ними — Одрі пригортала її до себе рукою. Як і більшість свекрух з невістками, жінки не надто ладнали, але тепер у них було спільне горе. Вони обидві любили Майкла. І ніколи не сумнівалися в ньому. А тепер у них обох його відібрали. Евонна міряла кроками залу. Енді лежав горілиць на підлозі.

Я був з ними лише тому, що мене більше не пускали в сушарню. Сказали, що в мене сталась істерика. Ерін наглядала за мною, але їй теж явно хотілося бути не тут. Вона теж втратила Майкла, проте Люсі й Одрі не прийняли б її у своє жалобне коло. Тепер, коли Майкла не стало, Ерін, мабуть, запитувала себе, чи є їй узагалі місце в цій родині. Вона зціпила зуби — у буквальному й переносному сенсі, бо я бачив, як вона намагається не хлипати, — але з її очей усе-таки скотилося кілька впертих слізин, а під носом змокло.

Джульєтт метушилася біля бару — мабуть, намагалася відволіктися. Кілька хвилин тому вона накинула мені на плечі плед і принесла гарячого шоколаду. Хоч як дивно, це трохи допомогло. Свою роль відіграли, мабуть, і її теплі пальці, які обережно лягли на мою ліву руку, коли господиня передавала мені чашку. Не пам’ятаю коли, але хтось знову надів мені рукавицю. Я бачив, як Евонна підійшла до Джульєтт і попросила й собі чогось гарячого, на що власниця курорту запитала номер її кімнати, і Евонна відійшла, надувши губи.

Не було лише Софії та Кроуфорда, на висновки яких ми тут чекали. Мені б хотілося збрехати і сказати, що я сам оглянув сушарню, збираючи докази й демонструючи дива дедукції, але я був у глибокому шоку. Я був не в змозі оглядати місце злочину.

Якби вже знав відповідь, то міг би влаштувати тут фінальну сцену й викрити вбивцю, користуючись тим, що всі ми зібралися в одному місці. Але бар усе одно дуже відрізнявся від розкішної вітальні чи бібліотеки, де зазвичай походжає детектив, тримаючи руку в кишені й приголомшуючи всіх своїми умовиводами. По-перше, я досі був у халаті, а тому міг випадково вразити присутніх ще чимось, окрім умовиводів. По-друге, атмосфера тут панувала інша. Це було зібрання не підозрюваних, а тих, хто вижив.

Усе змінилося. Раніше в нас було лише тіло невідомого — жорстоко, але до комічного безглуздо вбитого. Та смерть від вогню на нерозталому снігу була такою дивною, що ми, хоч як черство це прозвучить, могли розглядати її з відстороненою цікавістю, а ті, хто не погоджувався з теорією Софії про серійного вбивцю, і взагалі могли б проігнорувати мертвого чоловіка. Зелені Черевики був головоломкою, яку хотілося розгадати, випадковою незручністю, цікавинкою. Та хоч я і встромляв носа в цю справу, вдаючи із себе головного героя детективного роману, чи було мені колись не байдуже до нього? Але цього разу жертва мала ім’я. На жаль, я знав його повністю: Майкл Раян Каннінґем.

То що ж я? Я намагався з’ясувати, що сталося із Зеленими Черевиками, аби витягнути брата з тієї імпровізованої в’язниці, бо почувався частково відповідальним за підозру, яка впала на нього, і винним у тому, що його зачинили там. А тепер мені доведеться жити з усвідомленням, що я відправив брата в місце, яке стало його могилою. Перед моїми очима був лише прив’язаний до вішака Майкл, який міг тільки спостерігати, як попіл заповнює кімнату. І Зелені Черевики, який, ламаючи нігті, намагався здерти із себе пакет. Я затремтів — мабуть, закінчувалася дія оксикодону, — тож відпив ще трохи гарячого шоколаду, силкуючись не розлити його.