Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 38)

Тут щось не сходилось, тож я подумав, що до цього пазла треба підійти з іншого боку.

— Хіба що Алан нікого не вбивав, а захищав людину, яка це зробила. Зрештою, він був поліцейським — міг прикривати когось небезпечнішого.

Це вписувалося в історію, яку Майкл розповів мені в сушарні: він вважав, що Алан здавав когось іншого. Це також пояснювало Майклів вирок: нещасні три роки, бо, як він сам сказав, у суді були люди, які не хотіли виносити на загал Аланове минуле. Шматочки пазла поволі складалися. Читачу, я знаю, що це чергова класична сцена: «Усі ниточки ведуть нагору».

Поки я міркував, Марсело уважно спостерігав за мною, достоту намагаючись зрозуміти, чи я йому повірив.

— Повернімося на три роки в минуле. Алан ледве зводить кінці з кінцями й регулярно втрапляє до в’язниці. Мабуть, вважає, що все пішло шкереберть після Ребекки, і вирішує потягнути когось із собою на дно. Тож повертається до початку й заманює Майкла обіцянками відкрити щось важливе про його батька.

— Розумію, чому він не обрав мене. Я ніколи не цікавився минулим родини. Саме тому Майкл довіряє лише мені. Я наважився свідчити в суді проти нього, а отже, знав замало для того, щоб боятися, інакше не влазив би в це. Так я завоював його довіру.

Марсело зціпив зуби: мабуть, хотів сказати, що також заслуговував на довіру після того, як виторгував Майклові три роки у в’язниці, але потім прикусив язика.

Я не хотів цього казати, проте вік Марсело робив його одним з підозрюваних. Я шукав людину, яка скоїла вбивство три десятки років тому і сьогодні вранці. Таким чином, це могли бути Одрі, Марсело, Енді й, може, Евонна. Хоча, звісно, Евонна була трохи замолода для цього, але мала за плечима бурхливу юність: я нічому не здивувався б. Я тоді все ще пісяв у ліжко, тож не був найкращим підозрюваним. Звісно, якщо всі ці вбивства — справа рук однієї людини. А що, як це просто помста? Гнів передають у спадок не гірше за «ролекси». Тоді вбивцею міг бути кожен, незалежно від віку. Дідько, може, навіть сама Ребекка вижила, виросла й узялася вбивати.

— Ми забуваємо очевидне. Упродовж останніх дванадцяти годин усі в один голос переконують мене, що мій батько був хорошою людиною, хоча до цього я знав протилежне. То що, як він не був хорошим хлопцем? Що, як батько сам викрав і вбив Ребекку?

Марсело нахилився до мене й стиснув плече:

— Мені дуже шкода, що ти його майже не пам’ятаєш. Я знаю, що це не звучить переконливо, але, якби його знав, ти не повірив би, що він на таке здатен. Чесно кажучи, я здивований, що Алан наважився.

— Тож ми так і не знайшли зв’язку. Як звали Аланового напарника?

— Кларк. Браян Кларк. Знайоме ім’я?

Пробачте, що розчаровую вас, якщо ви чекали на прізвище, яке пов’яже усі фрагменти головоломки докупи — якийсь там Кроуфорд, Банерсон чи Мілтон (це прізвище Енді, яке взяла Евонна після заміжжя. До речі, я вже казав, що змінив деякі імена просто так, і мав на увазі ім’я Евонни. Я вирішив, що вона не заперечуватиме, якщо вже не була проти зміни прізвища).

— Ні, це ні про що мені не каже. У нього були діти? Чи в Голтона? Звісно, трохи дико припускати, що хтось так затято захищатиме свою кримінальну сім’ю, щоб аж оголосити війну нашій…

— Так, ти маєш рацію. І ні, у них не було дітей.

Після цього Марсело замовк: скидалося на те, що він розчарований. Напарник Алана нас нікуди не вивів. Я силкувався втримати в пам’яті всі ниточки та теорії, і тепер голова пульсувала разом з рукою — хвилі болю накочувалися й відступали. Мені було важко визначити, як довго ми розмовляємо, але я почувався виснаженим. Мабуть, заплющив очі на секунду, яка розтягнулася надовго, бо враз відчув, як хтось стукає пальцем по щоці. Розплющивши очі, побачив, що наді мною схилився Марсело.

— Вибач. Коли Евонна повернеться, я дістану тобі ще пігулку. Але послухай. Мені страшно, гаразд? Я боюся за людей, які знають зайве, а серед них тепер, на жаль… — Він з гіркотою промовив останні два слова й замовк на мить. — …і ти. Я не чув про цього Чорного Язика, поки Софія не розповіла за сніданком. А потім ти попросив мене перевірити його жертв. І я почав думати. Розумієш, про те, що тільки-но тобі розповів, я міркував роками, але це були лише розрізнені припущення. Я не думав, що колись говоритиму про це з кимось. Але все, що тут відбувається, цей Чорний Язик… мене це бентежить. Це ж одне з твоїх правил, чи не так? Жодного збігу?

Я коротко засміявся. Це було правило Нокса, але так присягалися всі члени Детективного клубу, тож я вирішив не виправляти Марсело.

— Ти читав мої книжки.

— Мені не може бути до тебе байдуже. — Ще одне квапливе й тихе зізнання, схоже на пчих. Я ледве розчув його. Так діти іноді просять вибачення. — Упевнений, що хтось замітає якісь сліди. Бо в угоді, яка призвела до смерті твого батька, брало участь троє людей. Не лише він і я.

Це повернуло мене до тями краще, ніж його постукування по щоці. Пригадав, як завагався Марсело, коли я попросив знайти якусь інформацію про жертв Чорного Язика. Тоді він ще перепитав одне з імен.

— Детектив… кураторка мого батька. Як її звали?

— Тобі це дуже не сподобається.

— Навіть не сумніваюся.

— Елісон Гамфріс.

Розділ 27

— Він прокинувся!

Евонна просяяла, відчиняючи двері плечем. У її руках була велика пластикова коробка тьмяно-зеленого кольору, з недбало намазюканим червоною фарбою хрестом. Я був певен, що в ній раніше зберігали риболовні снасті. Я навіть не сердився, що вона обірвала нашу з Марсело розмову: був радий її бачити. Я був дуже, дуже радий її бачити.

— Рука болить, — сказав просто.

— Наступну можна буде аж через… — Евонна поставила скриньку з ліками на журнальний столик, а тоді нахилилася до годинника Марсело. — Думаю, тобі краще не знати.

— Будь ласка.

Евонна відчинила скриньку й заходилася в ній копирсатися. Задоволено клацнула язиком і кинула мені щось. На ліжко впав якийсь зелений пакетик.

— Панадолу поки що вистачить. — Мабуть, у мене був дуже зраджений вираз обличчя, бо вона полагіднішала. — Знаю, що воно болить, Ерне. Але після всього, що сталося, не хочу, щоб у тебе був ще й передоз. Вона й так мусила робити тобі серцево-легеневу. — І Евонна показала великим пальцем на Джульєтт.

Вас це не повинно дивувати: я попередив, що наші губи торкнуться на цій сторінці. Я також казав вам, що через три сторінки хтось помре.

— Вибач, що довелося тебе роздягнути, — сором’язливо сказала Джульєтт. — Гіпотермія пробирається крізь одяг, ти, певно, знаєш. — Вона вимовила це так, наче я міг не знати. (Хоча якби ви бачили чернетку мого рукопису, то зрозуміли б, що насправді я цього не знав: моя редакторка викреслила перший варіант того речення й написала на берегах: «Гіпо = холодно, гіпер = спекотно». Читалося це тим знущальним голосом, з яким народжуються редактори, ще з пелюшок намагаючись виправити тебе й благословити своїм знанням одночасно.) Джульєтт повела далі: — Але я не так уже й багато зробила. Якби ти не обв’язався мотузкою, я не знаю, чи змогла б Ерін…

— Ерін? — Я нарешті зрозумів. Голос по той бік криги. Те відчуття, наче хтось смикнув за пасок, перш ніж вода накрила мене з головою. — Що вона зробила?

— Вона побачила, як ти викинув мотузку з вантажівки. Софія сказала, що Кроуфорд не зміг утримати Ерін. — Евонна говорила про це буденно, тоді як у моїй голові коївся безлад. — Вона врятувала тобі життя.

— Що вона зробила? З нею все гаразд? — Я встав з ліжка. Кров прилила до голови, і я захитався. Чотири руки підтримали мене у вертикальному положенні. Евонна спробувала вкласти мене назад, але я вислизнув від неї й попрямував до дверей. — Де вона?

— Вона вийшла на озеро і… — сказала Евонна.

— Ерін! — Я прочинив двері й випхався в коридор. — Ерін!

А тоді влетів просто в неї.

— Господи, Ерні! — Ерін похитнулася, ледве не випустивши з рук тацю, на якій була бляшанка якогось напою і дві мисочки гострих чипсів. Вона зморщила чоло. — Тобі не можна вставати. — Відтак визирнула з-понад мого плеча й сказала кудись мені за спину: — Йому не можна вставати.

Я не пригадую, чи заточився, чи просто кинувся на неї, хоча зазвичай не падаю в обійми людям, та хай там як, але я зненацька зрозумів, що обіймаю Ерін так міцно, як тільки дозволяють мені обм’яклі від оксикодону кінцівки. Ерін обійняла мене у відповідь, і так ми стояли якусь мить, наче ніколи й не приїжджали на цю гору. Наче ніколи не змінювалися. Наче мені ніколи не доведеться писати розділ про неї.

— Сто років не приймав крижаних ванн, — прошепотів їй на вухо.

Ерін стиснула мої плечі. Її сміх був більше схожий на гикавку, після чого вона схлипнула, а потім ми вже обоє здригалися в обіймах одне одного. Я відчув у себе на шиї її сльози.

Мабуть, варто розповісти про все зараз. Лист із клініки репродуктивного здоров’я, який я розпечатав за сніданком, мав бути гарною новиною. Крихітні клітини в моїй спермі були моторні, мов олімпійська команда плавців. Усі ті крижані ванни, вільні труси, відмова від алкоголю й кілограми устриць, усі ті дикі експерименти, які мали вплинути на моє репродуктивне здоров’я, не були марними. То що відбувається? Я не міг зрозуміти, поки не зателефонував у клініку. Мені сказали, що моя дружина була щаслива почути гарні новини. Вони сповістили її, бо я не відповідав на дзвінки. Я сказав їм, що не пропустив жодного дзвінка, а коли вони перевірили, виявилося, що весь цей час у них був номер Ерін замість мого. Вона сказала, що я захочу отримати результати в паперовому вигляді, поштою. І адреса в них була правильна, тож вони не могли зрозуміти, чому я весь час пишу їм електронні листи з проханням надіслати ті самі результати. Посеред тієї розмови я згадав, як Ерін завжди прокидалася першою, щоб вийти до поштової скриньки раніше за мене. Це вона сказала мені, що перший лист загубився на пошті. Що другий розмок під дощем.