Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 37)

— Майкл казав, що вони взялися викрадати людей, бо це було вигідніше, ніж обчищати будинки, — сказав я.

— Саме так. Вони підстрелили одного рієлтора, коли той відмовився відмикати сейф. Чоловік вижив, але все це було дуже нетипово для Шабель. Вони більше не задовольнялися золотом із шухляд для шкарпеток: тепер їм були потрібні сейфи, а коли й цього стало замало — банківські рахунки. То були пізні вісімдесяті: викрадення задля викупу були в моді. Шаблі спробували й собі, і їм сподобалось. Усі носи в поліції одразу повернулися до них. Тепер було зрозуміло, що в буцегарню полетять усі причетні, якщо хтось спіймається. Роберт знав, що може загриміти у в’язницю надовго й знову побачити вас, коли ви будете вищими від нього.

— Тож ти допоміг йому укласти угоду, — ледве видушив я. Рука палала. Хотілося вийти надвір і впасти в сніг, але я боявся, що він випаровуватиметься від самого доторку. — Він надавав інформацію в обмін на недоторканність?

Марсело крутив годинник на зап’ястку. Він знову на мить заплющив очі: цього разу стирав минуле, до якого не хотів повертатися.

— Я допоміг усе влаштувати. Роберт мав дістати для них головних гравців. Але щоразу, коли він приносив детективу одну відповідь, вона ставила йому два нові запитання. Хотіла, щоб він не полишав угруповання, щоб працював із Шаблями. Але в цьому й був підступ, бо, намагаючись задовольнити її запити, він дедалі глибше загрузав. Вона хотіла, щоб він виказував брудних поліцейських, яким платили Шаблі. Вона не збиралася відпускати його, поки він не дістане їх усіх.

— Тобто він шукав неспростовні докази проти Голтона та його напарника? Майкл казав мені, що та зустріч на заправці не була випадковою. То це й були ті двоє, яких він мав «дістати», щоб виконати свою частину угоди? Може, він нарешті накопав щось на них?

Марсело знизав плечима.

— Я теж завжди так думав. Але Роберт ніколи не показував мені доказів — усе це залишалося між ним і його кураторкою. Він сміявся з того, що його змушували робити, — справжні «шпигунські штуки», як він їх називав. Розказував, як круто працювати під прикриттям. Принаймні спершу.

Він відкинувся на спинку крісла й замовк, потираючи руками коліна. Явно поринув у спогади. Марсело сумував за другом.

Мені було дуже дивно уявляти батька таким: чоловіком, за яким сумують. Може, він усе-таки залишив у спадщину ще щось, окрім лихої слави? Розповідь Марсело все-таки змусила мене поглянути на батька в трохи іншому світлі. Він був чоловіком, який жартував про шпигунські штуки. Який мав друзів. Я скористався миттю тиші, щоб сперти голову на стіну, заплющити очі та спробувати відволіктися від докучливого болю.

Робота під прикриттям. Кураторка. Шпигунські штуки. Я крутив ці слова в голові. Одна з моїх книжок була про те, як писати шпигунські романи, і хоча продавалася вона не дуже добре, я трохи тямив у Ладламі й Ле Карре[16].

— Це все, що я знаю, — просочився в мої роздуми голос Марсело.

— Усе? — Я не розплющував очей, сподіваючись, що мій незагрозливий, напівмертвий вигляд спонукає його до ще якогось зізнання. Марсело не заковтнув наживки, тож я вирішив трохи натиснути. Зрештою, тепер я був Майкловим адвокатом, тож мав право на невеличке нахабство. — Тобі було відомо все це, коли судили Майкла. Ти скористався Алановим минулим, щоб маніпулювати стороною звинувачення, бо знав, що вони не захочуть, щоб цю незручну інформацію витягували в судовій залі. Саме тому ніхто не ставив жодного запитання про готівку, яку знімав Майкл, не шукав тих грошей і не розбирався з дивним вогнепальним пораненням.

— Яких грошей?

Це трохи мене похитнуло. Адже Марсело мав перевірити Майклові рахунки, чи не так? Чому під час розслідування ніхто не помітив зникнення такої великої суми? Навіть якби Майкл знімав гроші маленькими частинами, це все одно було б легко виявити. Але я не надто знався на таких розслідуваннях. Треба було читати більше юридичних трилерів.

— Не знаю, на що ти натякаєш, але я виторгував Майклові найкращу угоду за тих обставин, використавши всі доступні мені засоби. Це моя робота.

— Ти готовий порушувати правила заради Майкла, але не заради Софії.

Я пригадав, що він не хоче захищати доньку в її справі про лікарську помилку.

— Це… — Марсело наїжачився. Я почув шурхіт одягу, коли він виструнчився в кріслі. — Це не зовсім так. Віриш чи ні, та я хочу як краще для неї.

— Тоді де правда, Марсело? — Я підвищив тон і розплющив очі, сподіваючись трохи натиснути. Знав, що мій погляд зараз має бути загрозливим видовищем: налиті кров’ю, незмигні очі людини, яка мало не потонула. Я помітив, як Марсело зиркнув у бік коридору, і сприйняв це як острах, що нашу розмову перервуть. Скидалося на те, що він хотів ще побути зі мною наодинці. Я боровся з бажанням обм’якнути і знову спертися на стіну, бо рука страшенно боліла, але мій гнів напевно діяв на Марсело, тож повів далі: — Вантажівка покотилася зі схилу після того, як я поговорив з Майклом і ретельніше оглянув вранішню жертву. Це не може бути збігом. Вантажівка не стояла на ручнику. Ерін здалося, що на землі розлита гальмівна рідина. Це було підлаштовано. Хтось намагався замести сліди й після тридцяти п’яти років знову поховати те, що відкопали Ерін і Майкл. Батько шукав неспростовні докази перед смертю, і ми знаємо, що Алан продавав Майклові якусь інформацію…

— Гаразд, гаразд. — Марсело заскрипів зубами, перериваючи мене. Його погляд знову метнувся в бік дверей. — Я знаю лише, що тієї ночі він мав зустрітися зі своєю кураторкою, щоб передати їй щось важливе. Гадаю, Роберт став свідком убивства.

Ось воно.

— Дитини, — кинув я.

Марсело побілів, наче осетер, якого кинули в крижану воду.

— Звідки ти знаєш?

— Інтуїція.

— Так, це те саме, що було в мене. Інтуїція та теорії. — Прозвучало не надто переконливо: наче він досі не вирішив, що казати мені, а що приховати. — По смерті Роберта я сам намагався з’ясувати, що могло бути аж таким важливим, щоб убивати його. Не кажучи вже про те, хто міг його налякати такою мірою, що він став носити із собою пістолет. Повір, це було несхоже на нього. Я вже говорив, що Шаблі знахабніли. Ішлося вже не тільки про стрілянину під час пограбувань: як ти сам сказав, вони з’ясували, що викрадати людей прибутковіше. Твій батько не збирався брати участі в цьому — зрештою, у нього самого були діти. Але десь за тиждень до того, як він загинув… Історія стара як світ, нічого незвичного. Викрадають дитину однієї багатенької сім’ї. Батьки вирішують схитрувати. У них є гроші, але вони напихають валізу папірцями замість купюр. І дівчинка зникає. Справу так ніколи й не розкрили, але все вказувало на Шабель. Може, Майкл казав…

— Як звали дівчинку? — затинаючись запитав я.

— Маколі.

— Ім’я? — мені хотілося знати, як її звали. Знати її спадщину.

— Ребекка.

— Скільки вони просили?

— Триста.

Мені було складно втримувати повну картину в голові, проте я згадав Майклові слова: «Я приніс усе, що зміг, але то була не вся сума».

Алан продав Майклові інформацію про Ребекку Маколі — досі не знайдену жертву давнього викрадення. Може, навіть ім’я її вбивці. Він точно сказав, де її шукати: дівчинку поховали в труні поліцейського. То був бездоганний сховок: у чужій труні, глибоко під землею. На щастя, тепер у мене є швидкісний інтернет не гірської якості, тож я довідався, що цей прийом часто використовувала чиказька мафія, коли треба було допомогти комусь зникнути, тож поліцейські знали про це так само добре, як і про «бетонні черевики», наприклад.

Звісно, Алан знав, де поховане тіло: він сам його туди поклав.

Я згадав сварку на похороні: поліцейський (тепер я знав, що то був Алан) хотів, щоб тіло кремували, наполягаючи, що цього бажав його напарник, бо вони розмовляли про це на чергуваннях. Але сім’я зробила так, як було написано в заповіті, і поліцейського поховали. Алан сердився й мав на це поважні причини, бо Ребекку краще було спалити дотла, аніж ховати.

А гроші? Тут усе було просто. Алан хотів, щоб Майкл заплатив те, що Аланові заборгувала родина, яка схитрувала. Викуп тридцятип’ятирічної давності. Майкл був готовий заплатити, щоб знайти винного в батьковій смерті.

Я уявив собі Алана, який відчайдушно намагався замести сліди свого злочину: у нього було тіло дівчинки й він не отримав викупу. Якщо він знав, що мій батько знайшов якісь докази, то цілком міг убити його. А коли загинув напарник, в Алана з’явилася чудова можливість поховати свої таємниці.

— Майкл знайшов тіло Ребекки. — Я наважився на відчайдушний крок: довіритися Марсело й припустити, що кістки у вантажівці належать дівчинці (але ж справді, хто ще то міг бути?). Очі Марсело розширилися. Я тиснув далі. — Воно в кузові його вантажівки. Це було перше, що він зробив, коли вийшов із в’язниці. Схоже, він чекав три роки, аби викопати її, тож можна припустити, що йому розповів про це Алан. Але ось у чім проблема: доказом, який мав мій батько, не могло бути місце поховання Ребекки.

— Тому що її поховали після того, як твій батько загинув, — погодився Марсело. — Тож тієї ночі він мав передати кураторці якусь іншу інформацію. Інший доказ. Думаєш, це те, що продав йому Алан? Останнє повідомлення Роберта для кураторки?

— Мабуть. От тільки я не розумію, навіщо Аланові продавати Майклові доказ убивства, яке він скоїв.