Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 36)

Кашель ніяк не вщухав. В очах аж потемніло, і на чорному тлі вибухали снопи іскор. Мабуть, підводитися було зарано. Джульєтт легким жестом поклала мене назад у ліжко. Вона простягнула руку до Евонни, яка похитала головою, тримаючи пляшечку при собі. Джульєтт демонстративно прокашлялась, і я почув, як Евонна переможено зітхнула. Наступним, що я відчув, була пігулка, яку намагалися просунути мені до рота. А тоді все потьмяніло, і я знову поринув під воду.

Ночі в горах приносять із собою якусь незвичайну чорноту. Особливо коли ти на східному схилі, де сонце сідає рано й темніє дуже швидко. Небо, не забруднене міським сяйвом, невдовзі після заходу сонця перетворюється на опівнічну чорнильну пустку й лишається таким аж до світанку, тож за ним годі визначати час. У такій темряві я прокинувся. Принаймні тепер на мені був готельний халат.

Евонна та Джульєтт уже пішли, але Марсело досі сидів біля вікна, читаючи якусь книжку з бібліотеки у світлі тьмяної лампи. Почувши, що я рухаюсь, він поклав книжку й підсунув до мене крісло. Я знову сів у ліжку, стримуючи кашель. Почувався якось легко, майже невагомо. Мабуть, це пігулки. Я був вдячний Джульєтт за те, що вона витрусила з Евонни подвійну дозу.

— Радий, що з тобою все гаразд, — буркнув Марсело, як часто роблять старші чоловіки, коли треба висловити якусь емоцію: вони намагаються якнайшвидше випльовувати слова, які можна трактувати як прояв турботи. Ніби чхають.

— Житиму, — сказав я, намагаючись не дивитися на руку, щоб вона не похитнула мою впевненість. — Де всі?

— Ти наче знепритомнів… не знаю, чи пам’ятаєш… коли отямився вперше. Це було нещодавно. Евонна й та жінка, власниця курорту, пішли шукати тобі щось поїсти.

— Як Майкл?

Марсело знизав плечима.

— Сподівався, ти мені скажеш. Кроуфорд мене досі не пускає.

— Я здивований, що ти не ввірвався туди, поки він рятував мене. Увесь цей час сушарню ніхто не охороняв, а зачиняється вона лише на засувку.

— Шкода, що я вчасно не додумався. — Кінчик язика Марсело на мить показався в кутику рота. Мені важко було сказати, чи це щось означає, чи він просто облизував губи. У горах вони тріскаються дуже швидко. Я зненацька зрозумів, що страшенно хочу пити. У горлі дерло, і я кашлянув. Марсело підвівся з крісла й почовгав у ванну. — До того ж нас усіх трохи відволікли ті каскадерські трюки, які ти виробляв на озері, — гукнув він звідти. — Треба було брати з гостей гроші за квитки — думаю, тут усі дивилися на тебе. — Марсело повернувся на своє місце і вручив мені склянку води. — Але твоя правда. То була б чудова нагода зустрітися з Майклом.

Я вижлуктив цілу склянку води, але досі хотів пити. Здавалося б, звідки така спрага в людини, яка щойно мало не потонула? Та принаймні я міг говорити.

— Тож тебе лишили сидіти біля ліжка хворого чи ти просто хочеш бути першою людиною, з якою я поговорю, коли отямлюся?

— Невже так важко повірити, що я хвилююся за тебе? — Марсело засовався в кріслі, а тоді спробував звести все на жарт: — Хоча, звісно, я також хотів поставити тобі кілька запитань.

— Якщо не заперечуєш, я почну.

Ми обидва знали, що я не запитую. Було дуже дивно бачити Марсело Ґарсію — цю неприступну фортецю, яка витримала не один суд, — таким поступливим. Він хотів знати, що мені відомо, а це означало, що влада була в моїх руках, попри те що я й був прикутий до ліжка. Насолода від цього усвідомлення навіть трохи притлумила біль у руці, який прокинувся разом зі мною.

Марсело набрав повні груди повітря й видихнув крізь зуби.

— Що тобі розповів Майкл?

— Про Алана.

Він заплющив очі, якусь мить сидів нерухомо, а тоді розплющив. Я добре знав, що означає це повільне кліпання. Так люди заплющують очі, коли хочуть повернутися в часі на кілька секунд. Щоб не бачити кохану людину в ліжку з іншим. Щоб не чути явної брехні. Не чути явної правди. Із заплющеними очима вони можуть уявити світ, у якому попередні кілька секунд не сталися й усе лишилося таким, як доти. Так заплющують очі за сніданком, коли хочуть забути листа, якого щойно прочитали.

— Тож ти знаєш про Шабель.

— Зовсім трохи. Гадаю, менше, ніж ти, тож хотів би виправити цю ситуацію.

— Це була не зовсім банда — радше колектив. Твоєму батькові взагалі не подобалося таке іменування, але їм треба було якось називатися. Вони переважно промишляли крадіжками з проникненням — такими, що привертали увагу поліції, але не були достатньо серйозними, щоб зробити їх важливою ціллю. Не знаю, чи можна назвати твого батька бандитом, бо він більше плутався під ногами й крав дуже мало. Але потім усе стало… гірше.

Я бачив, що Марсело вивчає мене, намагається зрозуміти, що саме розповів мені Майкл. Вираховував, що можна пропустити, а де можна прикрасити правду. З мене жахливий гравець у покер, але думаю, що мій закляклий вираз обличчя (скалічена рука вимагала уваги, і я міг лише зціпити зуби, силкуючись уважно слухати Марсело) можна було інтерпретувати лише як закреп або осуд.

Марсело повів далі:

— Я натрапив на твого батька і його друзів випадково. Це було ще до того, як подався в корпоративне право — тоді я ще не міг дозволити собі перебирати клієнтами. Я був наполегливим і не просив багато грошей. Примудрився звести кілька звинувачень у грабіжництві на незаконне проникнення. Поступово з’являлися нові клієнти. Думаю, я просто вмів тримати рот на замку, кілька разів допоміг комусь зі зв’язками, і ці зв’язки зіграли мені на руку, надавши розголосу. Я не був адвокатом Шабель і ніколи не порушував закону, але був відомим у певних колах як людина, до якої можна звернутися з певними проблемами. Я не дурень, тож розумів, що роблю, але мені потрібні були гроші. Для Софії.

— Для Софії, — повторив я механічно.

Я згадав, що Майкл у сушарні сказав про тата: «Він порушував закон… аби дбати про нас». Тепер Марсело казав те саме, але я чомусь йому не вірив. Зрештою, Майкл мав на увазі, що тато не брав багато й не розкошував на ці гроші, але ж цього не можна сказати про Марсело, чи не так?

— Це правда, — здавалося, він виправдовується. Міркуючи про Майклові слова, я мимохіть задивився на «ролекс» Марсело, і він це, схоже, помітив. Він підвів руку й постукав пальцем по годиннику. — Це не якась там витребенька. Власне, твій батько залишив це для Джеремі. Це було в заповіті. Шкода, що ми не змогли його віддати.

Це заскочило мене зненацька. Тільки-но шматочки Майклової історії стали складатися в більш-менш зрозумілу картину, як ця дрібка інформації все зруйнувала, змусивши мене сумніватися в його чесності. Майкл твердо переконував мене в тому, що батько був таким собі Робіном Гудом — шляхетним злодієм. Але якщо він витрачав здобуті нечесним шляхом гроші на такі витребеньки, то, може, ним усе-таки керувала жадоба. І якщо він вписував такі розкішні годинники у заповіт, то міг приховати й інші скарби. Зрештою, саме це передбачала Ерін. Можливо, це й було тим, що Майкл купував у Алана. І саме за це тепер міг убивати хтось інший.

— Ти знаєш, як рекламують «ролекси»? — запитав Марсело.

Це було дивне запитання, і я не мав часу вислуховувати вихваляння Марсело, але пригадав ті пафосні реклами, тож відповів:

— Їх рекламують як речі, котрі можна передавати в спадщину з покоління в покоління.

— Саме так. Ми отримали це не відразу після того, як Джеремі… — Марсело прокашлявся, достоту почуваючись незатишно. — Тож це ваше з Майклом. Я просто тимчасово зберігаю.

— Щось не дуже тимчасове вийшло зберігання.

— Ми з матір’ю вирішили, що один з вас отримає годинник після її смерті. Я тут ні до чого. Так написано в її заповіті. Але ти можеш забрати його хоч зараз.

Марсело взявся розстібати ремінець, але я подумав, що це міг бути блеф. Наче пропонуєш другові останній шмат піци й сподіваєшся, що він відмовиться.

Я підвів рукавицю.

— Не думаю, що мені личитиме.

— Він твій, і Майклів теж, коли ви захочете його забрати. Але я хотів сказати, що цю річ створили, щоб передавати її з покоління в покоління. Я ношу його як нагадування… — Він тужливо зиркнув на годинник. Я не знав, що вітчим узагалі здатен на такі сентименти. — …що маю дбати про вас. І про вашу матір.

Я приховав пирхання під черговим нападом сухого кашлю. Я бачив перед собою лише багатого чоловіка, який милується своїми скарбами й переконує себе, що вчинив шляхетно, одружившись зі вдовою друга. Мені закортіло вколоти його, указавши на марнославство, навіть більше, ніж хотілося пігулок Евонни (чесно кажучи, про них було дуже важко не думати), але ми відхилилися від теми, і треба було завадити йому уникнути розмови.

— Тож ти допомагав Шаблям? І був батьковим адвокатом, так?

— Так ми познайомилися. Стали спілкуватися, зблизились. Я допомагав йому як міг, але твій батько ступив на хибний шлях, зійти з якого дуже складно. Його не раз ловили на гарячому, і якось мені не вдалося врятувати його від сорокап’ятиденної неоплачуваної відпустки, якщо ти розумієш, про що я. Здається, тобі тоді було три чи чотири роки. — Я не пригадував, щоб батько зникав на шість тижнів, але це вписувалося в образ чоловіка, якого пам’ятав лише за слідами його присутності. Марсело казав далі: — Ми обидва сприйняли це як знак. Він був готовий почати все із чистого аркуша, та і я наказав собі більше не брати грошей у конвертах, не знаючи, звідки вони. Але все це… Не знаю, як пояснити, але твого батька знову затягнуло. Та цього разу все було інакше. Сталося насильство, і поліції набридло дивитися на це крізь пальці.