Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 35)

— Він застряг, — сказала Софія.

— Застряг?

— Він поранений.

— Важко?

— Не знаю.

— Достатньо важко, щоб не бути зараз тут, — рявкнула Ерін.

— Ох! Обережно з ногами, — сказав Кроуфорд. Певно, Ерін наступила йому на ногу. Разом вони підняли ролету трохи вище, і смуга світла поширшала.

— Господи, — промовив Кроуфорд. — Боже. Це ж не?..

Саме тоді тривога змінилася справжнісінькою панікою. Тепер вони бігли: мабуть, почався крутий схил. Можливо, світло впало на мене й на мою скалічену руку, і це видовище налякало всіх ще більше. Ерін закричала на Кроуфорда, наказуючи йому підсадити її. Я чув, що Кроуфорд сперечається з нею: надто небезпечно, завеликий ризик. Я знав Ерін: це, певно, лише розгнівало її сильніше, бо вона вловила під маскою шляхетності нотки сексизму.

Я чекав, коли по металевій підлозі гупнуть черевики Кроуфорда. Якийсь із пасків на стінах ляснув мене в обличчя. Я вхопився за нього неушкодженою рукою й щосили потягнув на себе. Хтось погано його закріпив, бо він відірвався від стіни, і пряжка клацнула об підлогу. Цей ремінь був схожий на велетенський пасок безпеки. Я потягнув його на себе й незграбно, однією рукою обв’язав довкола пояса в простий вузол. Петля вийшла трохи вільна, але я сподівався, що цього вистачить.

— Поквапся! Чорт візьми, Ерні, зроби щось!

То була Софія. Тепер вона кричала — пронизливо, відчайдушно. Вона була так близько… Лише тоді я зрозумів, що не чув кроків Кроуфорда. До мене нарешті дійшло, що він сперечався з Ерін не для того, щоб героїчно врятувати мене самотужки. Він просто її зупиняв. Я відволікся від паска й побачив, що три темні постаті в смужці світла швидко зменшуються. А ще помітив, що всі паски на стінах тепер висять вертикально. У мене більше не було відчуття падіння. У животі знову щось обвалилося — вантажівка зупинилася.

Здавалося б, це гарна новина. От тільки я знав, що вантажівка не обігнала Софії, Ерін і Кроуфорда. Це вони зупинилися, бо бігти далі було небезпечно. Час збіг.

А це означало, що я застряг у чотиритонному металевому громадді посеред замерзлого озера.

Не брехатиму вам, що сидів і слухав, як піді мною поскрипує крига, поки на її поверхні розповзаються тонкі тріщини: насправді вже секунд за п’ять вантажівка шубовснула у воду й застрягла, перехилившись градусів на тридцять. Першою занурилася кабіна водія в мене за спиною. Ще один струс: тепер кут збільшився градусів до сорока п’яти. Я знав, що мушу негайно щось вигадати.

Нарешті в мене з’явився якийсь зародок плану. Я розмахнувся й спробував закинути пряжку якнайдалі, але не розрахував, і вона вдарилась об напівопущену ролету, а тоді знову сповзла підлогою до мене. Наступного разу я спробував не кидати її, а просто штовхнути вперед по підлозі й таки викинув пряжку з вантажівки. Звісно, я не чекав, що вона зачепиться за щось таке, що витримає мою вагу — на поверхні замерзлого озера не могло бути нічого, — але мені хотілося, щоб на поверхні лишилося хоч щось. Коли я провалюся під кригу, то найскладнішим буде знову знайти отвір. Якщо не смикати пасок, щоб він залишався на льоду, він принаймні вкаже мені шлях на поверхню. Стінки кузова загрозливо стугоніли під тиском води. Щось десь закрапало, повітря пашіло холодом. Не певен у цьому, але не виключено, що тоді я вже був під водою. Однією рукою я схопився за хромовану ручку труни, готуючись до неминучого. У мене буде лише один шанс.

Усе сталося швидко. Крига знову затріщала, і зненацька я опинився на спині, а в отворі під ролетою не стало видно нічого, крім неба. Тепер вантажівка стояла вертикально, і саме це було мені потрібно. Замість того щоб штовхати труну, змагаючись із силою тяжіння, як робив раніше, тепер я просто міг потягнути домовину в бік стелі. Труна, яку я доти не міг зрушити, тепер стояла на торці. Мені треба було лише нахилити її. Намагаючись не думати про те, що, рухаючи її, товчу власну руку у велетенській ступі, я щосили потягнув за ручку. Нарешті, уперше за сьогодні щось спрацювало.

Труна похилилася.

Перепрошую, мабуть, я не передав належним чином свого ентузіазму. Труна похилилася!

Вона грюкнула об стелю (яка перетворилася на стіну), ставши наді мною навскоси. Водночас кришка відчинилася і на задню стінку (яка перетворилася на підлогу) посипалися кістки і труха, зате мені нарешті вдалося вивільнити руку (яка перетворилася на млинець). Я відкотився вбік, на випадок якщо домовина стане на місце, і схопився за скалічену руку, відчуваючи вологу, яка з неї сочилася, але поки не наважуючись глянути й оцінити шкоду. Я досі не відчував такого болю, як мав би, — може, через холод, а може, через шок.

Я звівся на ноги й задер голову до неба. Пасок, кінець якого викинув з вантажівки, тягнувся нагору й зникав за краєм кузова. Мені здавалося, що я чув крики — мабуть, вигукували моє ім’я. Але не був певен. Я роззирнувся своєю в’язницею. З розтрощеною рукою не було жодного шансу видертися вгору по підлозі, яка тепер правила за стіну. Пасок не був закріплений, тож я не міг ним скористатися. До того ж вантажівка й далі тонула. Вода ринула в кузов через шпарину в одній зі стін. Може, в інуїтів і є тисяча слів для позначення снігу, але я певен, що не існує слова, яке описало б холоднечу тієї води. Кілька років тому, поки чекав на результати з клініки репродуктивного здоров’я, я прочитав, що температура мошонки, виявляється, впливає на показники спермограми, тож став носити вільні труси й тягати у ванну пакети з льодом. Тоді я, може, навіть зрадів би такій холодній воді. Але не зараз. Від неї німіло тіло. Від неї могло зупинитися серце. Я чомусь згадав, що саме так добувають осетрову ікру: ошелешують рибу, кидаючи в крижану воду, і розрізають живіт.

Невдовзі вже полилося через верх. Спершу струменіло лише з одного кутка, а тоді через край полилися цілі водоспади. Вода, вкрита крижаною піною, уже лизала мені коліна. Я дивився лише вгору, сподіваючись, що пасок лежатиме на льоду нерухомо й не зіслизне у вантажівку. Я ще раз перевірив вузол на поясі. Мій план був простий: дозволити воді підняти себе якнайближче до отвору, а тоді, коли весь кузов наповниться, прослизнути в щілину й виплисти на поверхню. Для цього потрібно буде триматися якнайближче до підлоги, щоб утрапити в проміжок, а не застрягнути в протилежному кутку. А ще було б добре не знепритомніти від шоку в крижаній воді. І не затягнути всередину пасок. Та навіть якщо це станеться, я плистиму вгору. Просто вгору. Нічого складного. Зовсім. Пасок трохи напнувся, і я відчув легке посмикування на поясі. Здавалося, мене хтось тягне вгору.

Вода вже сягнула мені по груди. Я не чув нічого, крім її ревіння у вухах, і не бачив нічого, крім латки сірого неба, поцяткованої бризками з крижаною піною. Смужка поступово звужувалася. Усе тіло нижче від шиї стиснулося від холоду. Я знову подумав про осетрів. Якщо зупиниться серце, я принаймні не відчую, як потопатиму. Це трохи заспокоювало.

«Вгору, вгору вгору, — наказував собі. А тоді небо зникло. Я набрав повні груди повітря. — Вгору, вгору, вгору».

Розділ 26

Я прокинувся голим.

Мозок відчайдушно намагався зрозуміти, де я і що сталося. Може, мене витягли на берег? Відчуття потроху поверталися, і я зрозумів, що мені не холодно, тому я навряд чи надворі. Я був у ліжку. Мене вкрили по шию й ретельно підтикали ковдру, наче дитині, якій наснилось жахіття. Щоправда, дітей аж так міцно не кутають — на мить мені навіть здалося, що я в гамівній сорочці. В очах досі все розпливалося, і я закліпав.

Я був не високо, тож це не моє ліжко на горищі в шале. Мабуть, це готельний номер. Я мало що міг розгледіти в напівтемряві, бо в кімнаті були запнуті штори. Мене це дратувало, бо я хотів знати час, щоб не довелося ставити всі ті стереотипні запитання: «Котра зараз година?» чи «Як давно я у відключці?». У глибині кімнати перемовлялися якісь дві темні постаті — вони ще не помітили, що я отямився. Права рука пульсувала болем. Я відгорнув ковдру, щоб оцінити шкоду, і побачив, що на руці в мене товста кухонна рукавиця у квіточки. Я спробував зняти її та скривився, коли вона зчинила опір. Я встромив під неї палець і відчув якусь липку плівку: схоже, моя здерта шкіра прикипіла до тканини. Я зрісся з клятою кухонною рукавицею.

Хтось поклав руку мені на плече, і я припинив смикати рукавицю.

— Я б цього не робила. — Я підвів очі й побачив Джульєтт, власницю курорту. Вона похитала головою. За спиною в неї стояла Евонна. — Тобі краще цього не бачити.

Евонна дала мені пігулку з якоїсь помаранчевої пляшечки. Я покрутив її в пальцях.

— Оксикодон[15]. Це знеболювальні. Дуже потужні, — пояснила вона. Цієї інформації мені було досить, тож я кинув пігулку до рота. Евонна замислилася на мить — мабуть, міркувала про те, що наявність у неї цих пігулок псує враження про її здоровий спосіб життя, і додала: — У мене хвора нога.

Я розчарував сам себе, запитавши:

— Як давно я у відключці?

Евонна підійшла до вікна й розсунула штори, відтуливши чорне зоряне небо за вікном — таке саме, як було вчора, коли я лягав спати. Схоже, хуртовина вщухла, але вітер досі лютував, бо скло дрижало в рамі.

— Кілька годин, — сказала Джульєтт.

Я сів у ліжку, закашлявшись, і спробував зберегти гідність, притримуючи ковдру. Евонна подала мені білий готельний халат, чемно затуливши очі рукою. Я раптом усвідомив, що Марсело також тут, він сидів на невеличкому кріслі, мовчки спостерігаючи за нами. Це було дивно: хоч Марсело й не можна було назвати неуважним вітчимом, він ніколи не квоктав над лікарняними ліжками.