Бен Ааронович – Річки Лондона (страница 7)

— Зір — не єдине чуття, — сказав Найтінґейл.

— Ви на екстрасенсорне сприйняття натякаєте?

— Просто не зачиняй свій розум для незрозумілого, — сказав Найтінґейл.

Місцевий персонал, перш ніж дозволити нам підійти до столу, змусив нас одягнути чисті захисні костюми та маски. Оскільки ми не були родичами або знайомими, вони не стали накривати тканиною проміжок між плечима та головою. Як же я радів, що відмовився в ресторані їсти!

Напевно, Вільям Скірміш за життя був досить непримітною людиною. Середнього віку, трохи вищий за пересічного чоловіка, мускули в'ялі, але жирним він не був. Дивитися на відокремлену голову, в якої замість шиї нерівні краї розірваних шкіри та м'язів, виявилося напрочуд легко. Більшість людей вважають, що перший труп, якого бачить поліцейський офіцер — жертва вбивства, але насправді це зазвичай жертва дорожньо-транспортної пригоди. Для мене перший раз трапився на другий день служби, коли велокур'єрові відбила голову велика вантажівка. Після того я не те що б звик до цього, але принаймні знав, що буває набагато гірше. Дивитися на безголового пана Скірміша не було приємно, але я мушу визнати, що це виявилося не так страшно, як я уявляв.

Найтінґейл нахилився над тілом і наблизив обличчя майже впритул до розірваної шиї. Потім похитав головою та обернувся до мене.

— Допоможіть мені перевернути його, — сказав він.

Навіть із хірургічними рукавичками на руках я не хотів торкатися тіла, але відмовлятися було вже пізно. Тіло виявилося важчим, ніж я очікував. Холодне та інертне, воно ляпнулося на живіт. Я швидко відійшов, але Найтінґейл покликав мене назад.

— Нахиліть своє обличчя якомога ближче до його шиї, заплющіть очі та скажіть мені, що ви відчуєте, — сказав Найтінґейл.

Я вагався.

— Обіцяю, що потім вам буде зрозуміліше, — сказав він.

Добре, що на мені були маска та захисні окуляри: не було жодного шансу, що я випадково поцілую мертвого. Я зробив так, як він мене попросив, і заплющив очі. Спочатку був лише запах дезінфікційного засобу, неіржавкої сталі та вимитої шкіри, але через кілька секунд я відчув ще щось: відчуття дряпання, шерсті, висунутого язика, мокрого носа, хвоста.

— Ну що? — спитав Найтінґейл.

— Собака, — сказав я. — Маленький собака, що забагато дзявкає.

Ричання, гавкіт, крики, спалахи бруківки, палиць, сміху — маніакального, верескливого сміху.

Я різко відсахнувся.

— Насилля та сміх? — спитав Найтінґейл.

Я кивнув.

— Що це було? — спитав я.

— Потойбічне, — сказав Найтінґейл. — Схоже на те залишкове зображення, що залишається від яскравого світла, коли заплющиш очі. Ми звемо це «vestigium».

— Звідки мені знати, що це не уява? — спитав я.

— З досвіду, — сказав Найтінґейл. — Щоб відрізняти це від уяви, потрібен досвід.

На щастя, ми відвернулися від тіла й пішли.

— Я ледве-ледве відчув щось, — сказав я, коли ми перевдягалися. — Воно завжди таке слабке?

— Це тіло вже два дні лежить у холодильнику, — сказав Найт, — а мертві тіла погано зберігають vestigia.

— Отже, те, що його залишило, мало бути дуже сильним? — спитав я.

— Так, — сказав Найтінґейл. — А тому ми маємо припустити, що цей собака дуже важливий, і нам треба дізнатися чому.

— Може, у пана Скірміша був собака? — припустив я.

— Добре, — погодився Найтінґейл. — Почнімо з цього.

Ми перевдягнулися й уже пішли до виходу з моргу, аж раптом нас спіткала доля.

— Люди скаржаться, що в цій будівлі почало смердіти, — сказав за нашими спинами голос. — Трясця мені, якщо це неправда!

Ми зупинилися й озирнулися.

Старший детектив-інспектор Сівол — великий чоловік: майже два метри заввишки, груди як бочка, пивне черевце, а голос такий, що іноді вікна тремтіти. Він був чи то з Йоркширу, чи звідкись поблизу, і так само, як багато інших жителів півночі, що мали проблеми з психікою, він замість витрачати гроші на психотерапевта переїхав до Лондона. Я багато чув про нього, і ці чутки зводилися до одного: за будь-яких обставин займати його неможна. Він ішов до нас уздовж коридору, схожий на бика на стероїдах, і мені ледь вдавалося стримувати бажання сховатися за спину Найтінґейла.

— Це, бля, моє розслідування, Найтінґейле! — сказав Сівол. — Мені байдуже, кого ти зараз трахаєш, мені не треба твого секретноматеріальського лайна, яке заважає справжній поліцейській роботі!

— Запевняю вас, інспекторе, — сказав Найтінґейл, — я не маю наміру заважати вам.

Сівол подивився на мене.

— А це що за дідько?

— Це констебль Пітер Ґрант, — сказав Найтінґейл. — Він працює на мене.

Сівол був вочевидь шокований цим. Він уважно подивився на мене, а потім знову повернувся до Найтінґейла.

— То в тебе тепер підмайстер є? — спитав він.

— Це поки що не вирішено, — сказав Найтінґейл.

— Ми ще подивимося, — сказав Сівол. — Була угода.

— Так, була угода, — сказав Найтінґейл. — Але обставини змінюються.

— Дідька лисого вони змінюються! — сказав Сівол, але мені здалося, що вже не так переконано. Він знову подивився на мене. — Ось тобі моя порада, синку, — тихо сказав він. — Тікай від нього геть, поки ще не запізно.

— Ви вже все сказали? — спитав Найтінґейл.

— Тримайтеся далі від мого розслідування! — сказав Сівол.

— Я йду туди, де я потрібний, — сказав Найтінґейл. — Така була угода.

— Обставини, бля, можуть змінитися! — сказав Сівол. — А тепер перепрошую, джентльмени, але я спізнююсь на очищення товстої кишки.

Він пішов коридором назад, грюкнув подвійними дверима й зник.

— Що за угода? — спитав я.

— Це не важливо, — сказав Найтінґейл. — Ходімо, спробуймо знайти того собаку.

На північному краї лондонського району Кемден домінують два пагорби: на заході Гемпстед, а на сході Хайґейт; а Гіт, один з найбільших парків Лондона, висить поміж ними наче зелене сідло. Від цих верхів схили спускаються до річки Темзи та її заплави, що прихована забудовою центрального Лондона.

Район Дартмут-Парк, де мешкав Вільям Скірміш, був на нижній частині схилу пагорба Хайґейт, до Гіту звідти можна було дійти пішки. Померлий чоловік володів квартирою на нижньому поверху перебудованого вікторіанського терасового будинку, що стояв на розі вулиці, обабіч якої росли дерева, а автомобільний рух там був зменшений майже до скону.

Нижче звідти були Кентіш-Таун, Лейтон-Роуд і район, у якому виріс я. Деякі з моїх шкільних приятелів жили за рогом від квартири Скірміша, тож я непогано знав це місце.

Коли ми показували констеблю, що чатував біля дверей, свої документи, я помітив у вікні другого поверху чиєсь обличчя. Як і в багатьох перебудованих терасових будинках, у тутешньому вестибюлі встановили стіну з гіпсокартону, від чого стало тісно й темно. У кінці були зроблені двоє вхідних дверей. Двері, що вели праворуч, були прочинені, але символічно перекриті поліцейською стрічкою. А другі двері, напевно, вели до квартири нагорі, з якої на нас хтось виглядав.

Квартира Скірміша була акуратна, мебльована тією типовою сумішшю стилів, яку обирають для своїх домівок звичайні, не одержимі демонами люди. Книжкових полиць було менше, ніж я очікував побачити у працівника ЗМІ; було багато фотографій, але ті з них, на яких були діти, були або чорно-білі, або мали вицвілі кольори старих фотоплівок.

— Життя, сповнене тихим відчаєм, — сказав Найтінґейл.

Я зрозумів, що це цитата, але вирішив, що не буду тішити його питанням про автора.

Про старшого інспектора Сівола можна було багато чого сказати, але дурнем він не був. Було видно, що його підлеглі з відділу розслідування вбивств попрацювали ретельно: залишки порошку для зняття відбитків пальців були на телефоні, на ручках дверей, на рамах, книжки було вийнято з полиць, а потім поставлено назад догори дриґом. Остання деталь, як на мене, роздратувала Найтінґейла надто сильно.

— Це просто недбалість, — сказав він.

Шухляди відкривали, обшукували, а потім залишали не повністю засунутими, щоб позначити їхній статус. Усе, що було варте реєстрації, було зареєстровано та введено в ГОЛМС, напевно, бідолахами на кшталт Леслі, але у відділі розслідування убивств не знали ні про мої екстрасенсорні здібності, ні про vestigium дзявкітливого пса.

І собака мав тут бути. Бо інакше доведеться припустити, що панові Скірмішу були до вподоби «М'ясні шматочки в підливі для улюбленців», а я сумніваюсь, що тихий відчай, яким було сповнене його життя, був настільки сильний.

Я зателефонував Леслі.

— Ти далеко від термінала ГОЛМСа? — спитав я.

— Я відколи сюди прийшла, ще жодного разу від цього бісового термінала не відходила, — відповіла Леслі. — Мені наказали вводити дані та перевіряти кляті свідчення.