Бен Ааронович – Річки Лондона (страница 6)
Обидві пригоди закінчилися однаково: моїм усвідомленням того, що зрештою, хай там як, я повернуся додому. У дев'ятирічному віці ключовим було розуміння того, що той супермаркет є зовнішньою межею моїх знань про довколишній світ. За ним були станція метро та велика будівля зі статуями котів, а ще далі — інші вулиці та поїздки автобусом до підвальних клубів, у яких було сумно, пусто й пахнуло пивом.
У чотирнадцятирічному віці я був уже більш раціональним. Я не знав жодного з міст, що були в таблиці відправлень поїздів, і сумнівався, що вони будуть більш гостинними, ніж Лондон. Мені, напевно, не вистачило би грошей поїхати від Лондона далі, ніж на 20 кілометрів, але навіть якби я вмудрився поїхати зайцем, чим би я харчувався? Тих грошей, що я мав при собі, вистачило б на те, щоб поїсти тричі, а потім довелося би повертатися до мами з татом. Будь-яка альтернатива тому, щоб сісти на автобус і повернутися додому, лише відстрочувала моє неминуче повернення.
О третій годині ночі на Ковент-Ґарден я відчував те саме. Усі можливі варіанти мого майбутнього вели до єдиного шляху, якого я не міг оминути. Я не їздитиму на класній тачці й не казатиму «спіймався, синку». Я працюватиму в процесуальному відділі й «робитиму неоціненний внесок».
Я пішов назад, до казарми.
Мені здавалося, що десь в далечині хтось сміється з мене.
Розділ 2
Мисливський собака на привида
Наступного ранку Леслі спитала мене про успіхи в полюванні на привида. Ми тоді гаяли час перед дверима кабінету Неблета — місця, з якого я мав отримати фатальний удар долі. Наша присутність там не була потрібна, але ми обоє хотіли скоротити свою агонію.
— Бувають варіанти гірші за процесуальний відділ, — сказав я.
Ми обоє задумалися над цим.
— Дорожня поліція, — сказала Леслі. — Це гірше за процесуальний відділ.
— Але машини там дають непогані, — сказав я. — п'ятірка BMW, Mercedes M-класу.
— Знаєш, Пітере, ти такий верхогляд, — сказала Леслі.
Я хотів був обуритися, але саме цієї миті з кабінету вийшов Неблет. Побачивши нас, він не здивувався. Він вручив Леслі конверт, який вона чомусь не наважувалася розкрити.
— На вас чекають у Белгравії, — сказав Неблет. — Можете їхати.
У Белгравії базувалася штаб-квартира відділу розслідування вбивств. Леслі нервово помахала мені рукою, розвернулася й поскакала коридором геть.
— Оце справжній ловець злодюг, — сказав Неблет. Подивившись на мене, він нахмурився. — А стосовно вас я не знаю, що думати.
— Я активно роблю неоціненний внесок, сер, — сказав я.
— Хитрий лис — ось ви хто, — сказав Неблет. Мені він замість конверта вручив папірець. — Ви працюватимете зі старшим інспектором Томасом Найтінґейлом.
На папірці були написані ім'я інспектора та адреса японського ресторану на Нью-Роу.
— А який це відділ? — спитав я.
— Економічні та незвичайні злочини, наскільки мені відомо, — відповів Неблет. — Там від вас вимагається цивільний одяг, тож не баріться.
«Економічні та незвичайні злочини» — за цією спільною назвою було багато дуже різних вузькоспеціалізованих підрозділів, починаючи від мистецтв і антикваріату й закінчуючи імміграцією та комп'ютерними злочинами. Найголовнішим було те, що процесуального відділу серед цих підрозділів не було. Я пішов від Неблета якнайшвидше, поки він не змінив свою думку, але хочу наголосити на тому, що я в жодному разі не поскакав.
Нью-Роу була вузенькою пішохідною вуличкою між Ковент-Ґарден і провулком Святого Мартіна; на одному з її кінців розташувався супермаркет «Теско», а на другому — театри провулка Святого Мартіна. «Tokyo A Go Go» виявився бенто-рестораном посередині цієї вулиці; він був затиснутий між приватною галереєю мистецтв і магазином спортивних товарів для жінок. Всередині він був довгий, ширини ледь вистачало на два ряди столиків, панував мінімалістський японський стиль: полірована дерев'яна підлога, дерев'яні лаковані столи та стільці, багато прямих кутів і рисового паперу.
Найтінґейл сидів за останнім столиком і їв з чорної лакованої дерев'яної коробочки-бенто. Побачивши мене, він підвівся й потиснув мені руку. Коли я всівся навпроти нього, він спитав, чи голодний я. Я сказав «ні, дякую». Я нервував, а тому дотримався правила: не класти рис у схвильований шлунок. Інспектор замовив чай і спитав, чи не проти я, якщо він продовжить їсти. Я сказав, що я не заперечую, і він продовжив швидкими рухами паличок виймати з бенто їжу.
— То він повернувся? — спитав Найтінґейл.
— Хто?
— Ваш привид, — сказав Найтінґейл. — Ніколас Волпенні: удавав жебрака, грабував п'яниць, за нагоди крав. Належав до парафії Сент-Джайлс. Здогадуєтеся, де його поховано?
— На цвинтарі Акторської церкви?
— Дуже добре, — сказав Найтінґейл і спритно схопив паличками шматок качки. — То він повернувся?
— Ні, не повернувся, — сказав я.
— Привиди вередливі, — сказав він. — Свідки з них дуже ненадійні.
— Ви хочете сказати, що привиди існують?
Найтінґейл акуратно витер губи серветкою.
— Ви з ним розмовляли, — сказав він. — Який ваш висновок?
— Я чекаю на підтвердження свого старшого офіцера, — сказав я.
Він відклав серветку й взяв чашку.
— Привиди існують, — сказав він і надпив чай.
Я витріщився на нього. Я не вірив ні в привидів, ні у фей, ні в богів, і впродовж двох минулих днів почувався глядачем на виставі ілюзіоніста, неначе будь-якої миті з-за завіси вийде фокусник і попросить мене загадати будь-яку карту. Вірити у привидів я не був готовий, але емпіричні результати заперечувати не міг.
А якщо привиди справжні?..
— Чи не хочете ви мені сказати, що в лондонській поліції є секретний філіал, який займається привидами, вовкулаками, феями, демонами, відьмами, чаклунами, ельфами, гоблінами?.. — спитав я. — Я сподівався, що ви мене зупините раніше, ніж я вичерпаю всі відомі мені слова.
— Названі вами — лише мала частка, — сказав Найтінґейл.
— Інопланетяни? — не зміг не спитати я.
— Поки що не було.
— А секретний філіал поліції?
— Боюсь, що до його складу належу лише я, — відповів він.
— І ви хочете, щоб я… долучився?
— Щоб ви допомогли мені з цим розслідуванням, — сказав Найтінґейл.
— Ви вважаєте, що в цьому вбивстві було щось надприродне? — спитав я.
— Розкажіть-но мені, що вам повідомив ваш свідок, — сказав він, — а тоді побачимо, до чого це веде.
Тож я розповів йому про Ніколаса та про те, як убивця змінив одяг. Про записи камери спостережень і про те, що відділ убивств вважає, що то двоє різних людей. Коли я закінчив, він попросив у офіціантки рахунок.
— Шкода, що я не знав цього вчора, — сказав він. — Але є шанс, що ми все одно зможемо знайти слід.
— Слід чого, сер? — спитав я.
— Потойбічного, — сказав Найтінґейл. — Воно завжди залишає слід.
Їздив Найтінґейл на «Ягуарі», на справжнісінькому Mark 2 з 3.8-літровим двигуном XK6. Мій татко міг би свою трубу продати за можливість володіти такою тачкою, і це ще в 1960-х, коли труба досі для нього щось значила. «Ягуар» не був як новий: на кузові подекуди були вм'ятини, на дверцятах водія була огидна подряпина, шкіра сидінь починала тріскатися, але коли Найтінґейл повернув ключ запалювання і рядний шестициліндровий двигун загуркотів, ця машина була ідеальна.
— На державних випускних іспитах ви здавали природничі науки, — сказав Найтінґейл, коли ми поїхали. — Чому ви не пішли до університету?
— Я відволікся, сер, — відповів я. — Мої оцінки були невисокі, тому я не зміг вступити туди, куди хотів.
— Серйозно? І що вас відволікало? — спитав він. — Може, музика? Ви організували власний гурт?
— Ні, сер, — сказав я. — Нічого настільки цікавого.
Ми поїхали через Трафальгарську площу й скористалися поліцейським проблисковим маячком, щоб проїхати навпростець через Мелл, повз Букінгемський палац до пам'ятника королеві Вікторії. Я розумів, що цією дорогою ми могли їхати лише до одного з двох місць: або до Белгравського відділку, де був штаб відділу вбивств, або до Вестмінстерського моргу, де знаходився труп. Я сподівався на штаб, але їхали ми, звісно, до моргу.
— Але ви розумієте науковий метод? — спитав Найтінґейл.
— Так, сер, — сказав я і подумав: Бекон, Декарт, Ньютон — пам'ятаю. Спостереження, гіпотеза, експеримент і ще щось, що я зможу пригадати, коли повернусь до свого ноутбука.
— Добре, — сказав Найтінґейл. — Бо мені потрібна людина, здатна до об'єктивності.
«Точно в морг», — подумав я.
Офіційно він зветься «Криміналістичний комплекс Іена Веста» і являє собою найкращу спробу МВС надати одному зі своїх моргів такий само крутий вигляд, як в американських серіалах. З метою завадити бридким полісменам забруднювати залишки доказів на тілі померлого, тут є спеціальна аудиторія, звідки можна стежити за розтином наживо на телеекрані. Ця технологія навіть найстрашніший розтин тіла опускала до рівня телевізійної документалістики. Я не збирався вимагати більшого, але Найтінґейл сказав, що нам потрібно наблизитися до тіла.
— Навіщо? — спитав я.