Бен Ааронович – Річки Лондона (страница 8)

— Серйозно? — сказав я, намагаючись не зловтішатися. — А вгадай-но, де зараз я?

— Ти в кімнаті Скірміша, що в клятому Дартмут-Парку, — сказала вона.

— Звідки ти знаєш?

— Бо я чую, як про це репетує інспектор Сівол, навіть крізь стіну його кабінету, — відповіла вона. — А хто такий інспектор Найтінґейл?

Я кинув погляд на Найтінґейла, який нетерпляче позирав на мене.

— Потім розповім, — сказав я. — Ти можеш для нас дещо перевірити?

— Авжеж, — сказала Леслі. — Що саме?

— Коли квартиру обшукували, собаку не знаходили?

Я почув, як клацала клавіатура, коли вона вводила запит на відповідні файли.

— У рапорті про собаку нічого не згадується.

— Дякую, — сказав я. — Ти зробила неоціненний внесок.

— А за це ти сьогодні оплатиш моє пиво! — сказала вона й поклала слухавку.

Я розповів Найтінґейлові про відсутність собаки.

— Ходімо знайдемо допитливого сусіда, — сказав Найтінґейл.

Отже, він теж побачив обличчя у вікні.

Біля вхідних дверей над дзвоником причепили домофон. Щойно Найтінґейл натиснув на кнопку, аж замок задзижчав, відчиняючись, і голос з динаміка сказав:

— Заходьте, любі.

Знову щось задзижчало, і відчинилися внутрішні двері, що були нагорі запилених, але в інших відношеннях чистих сходів, а коли ми пішли цими сходами вверх, звідти почувся гавкіт маленького собаки. Волосся в пані, що зустріла нас нагорі, не було вибілене з синькою. Взагалі-то, я навіть не знаю, як має виглядати вибілене з синькою волосся та чому вибілювати так волосся взагалі здавалося комусь гарною ідеєю. Також у неї не було рукавичок без пальців і багатьох котів теж не було, але щось у її вигляді казало, що в майбутньому вона може серйозно розглянути можливість і першого, і другого. Як для старої бабці вона була досить висока, жвава й анітрохи не повільна розумом. Вона сказала, що її звати пані Ширлі Палмаррон.

Швидко провівши нас до вітальні, меблювання якої востаннє зазнало суттєвих змін у сімдесятих, вона запропонувала нам чай і печиво. Поки вона поралася на кухні, собака — короткошерстий біло-коричневий тер'єр-напівкровка — махав хвостом і безперервно гавкав. Собака не знав, кого з нас двох вважати більшою загрозою, тому крутив головою туди-сюди, ні на мить не перестаючи гавкати, аж доки Найтінґейл не вказав на нього пальцем і не пробурмотів щось. Собака миттєво завалився на бік, заплющив очі й заснув.

Я подивився на Найтінґейла, але той лише вигнув брову.

— Тóбі заснув? — спитала пані Палмаррон, коли повернулася з чаєм на таці.

Найтінґейл схопився на ноги й допоміг їй поставити тацю на маленький столик. Перш ніж знову сісти, він зачекав, доки сяде господиня.

Тóбі уві сні гарчав і дриґав лапами. Змусити такого замовкнути могла хіба що смерть.

— Який же він галасливий! — прокоментувала пані Палмаррон, наливаючи чай.

Тепер, коли Тóбі був відносно тихий, я отримав можливість звернути увагу на відсутність у квартирі пані Палмаррон «собачості». На камінній полиці стояли фотографії — напевно, пані Палмаррон і її дітей — але не було ніяких декоративних серветочок. Не було спеціального місця для собаки, не було шерсті на кутах канапи. Я вийняв свій записник і ручку:

— Він ваш? — спитав я.

— Що ви, ні, — сказала пані Палмаррон. — Він належав панові Скірмішу, а тепер я за ним доглядаю. Він не такий вже й поганий, якщо звикнути.

— Він потрапив до вас до смерті пана Скірміша? — спитав Найтінґейл.

— Так, — полегшено зітхнула пані Палмаррон. — Розумієте, Тóбі ховається від закону, він «заліг на дно».

— А який злочин він скоїв? — спитав Найтінґейл.

— Його розшукують за напад, — сказала пані Палмаррон. — Він укусив чоловіка. За ніс. Навіть поліцію викликали, — вона подивилася на Тóбі, який наразі ганявся уві сні за пацюками. — Якщо б я тебе не приховала, чекала б на тебе, хлопче, буцегарня, — сказала вона. — А потім довічний сон.

Я зателефонував до відділку в Кентіш-Таун, ті з'єднали мене з Гемпстедом, а ті сказали мені, що так, був перед Різдвом виклик через напад собаки у Гемпстед-Гіт. Жертва не стала висувати звинувачення, а більше в рапорті нічого не було. Вони дали мені ім'я та адресу жертви: Брендон Купертаун, Дауншир-Хілл, Гемпстед.

— Ви наклали на собаку закляття, — сказав я інспекторові, коли ми вийшли.

— Лише маленьке, — сказав Найтінґейл.

— Отже, магія існує, — сказав я. — А ви, таким чином… як це зветься?

— Чародій.

— Як Гаррі Поттер?

Найтінґейл зітхнув.

— Ні, — сказав він, — не як Гаррі Поттер.

— І в чому полягає різниця?

— Я не з казки, — сказав Найтінґейл.

Ми знову сіли в «Ягуар» і попрямували на захід, огинаючи південний край Гемпстед-Гіт, а потім повернули на північ, щоб піднятися на власне Гемпстед. Тут, на пагорбі, був лабіринт вузьких вулиць, геть захаращених усілякими «BMW» та великими джипами. Ціни за тутешні будинки були семизначні, тож якщо десь тут і водився тихий відчай, його причиною мало бути щось таке, що за гроші не купиш.

Найтінґейл залишив «Ягуар» на стоянці для місцевих жителів і далі ми пішли на Дауншир-Хілл пішки. Потрібний нам будинок виявився одним з ряду величних вікторіанських особняків, що стояли осторонь від північного краю дороги. Будинок був нівроку: готичні прикраси на двосхилому даху, еркери; за газоном перед будинком доглядали професіонали, а судячи з відсутності домофону, будинок належав Купертаунам повністю.

Підходячи до вхідних дверей, ми почули плач немовляти — слабкий, неквапливий плач дитини, яка готувалася до добрячого голосіння й була готова робити це весь день, якщо буде така потреба. Зважаючи на заможність будинку, я очікував зустріти тут няню або служницю, але жінка, що відчинила нам двері, була занадто змучена, щоб бути найнятою.

Августі Купертаун було трохи менше ніж тридцять років, вона була високою білявою данкою. Про її громадянство ми дізналися тому, що вона сама вмудрилася згадати про нього майже відразу. До народження дитини в неї була худа фігура, майже як у хлопчика, але материнство розширило її стегна й додало жиру. Про це вона теж згадала майже на початку розмови. З точки зору Августи, в цьому були винні англійці, які не вміли жити відповідно до високих стандартів, на які розраховували скандинавські жінки з хороших родин. Я не знаю, що вона мала на увазі; можливо, у данських лікарнях є спортивні зали для породілей.

Вона приймала нас у великій внаслідок прибраних стін вітальні/їдальні з підлогою зі світлої деревини; нефарбованих соснових дощок тут було набагато більше, ніж я волів би бачити за межами сауни. Попри всі старання пані Купертаун, дитина вже почала долати безжалісну чистоту будинку. Пляшка для годування закотилася під сервант, а зняті повзунки лежали зібгані на дорогій стереосистемі. Я відчув запах молока та блювотини.

Дитинча лежало в колисці вартістю чотириста фунтів стерлінгів і плакало.

Над мінімалістським гранітним каміном зі смаком були розвішані родинні портрети. Брендон Купертаун був чоловіком сорока років із приємною зовнішністю, з чорним волоссям і вузькими рисами обличчя. Поки пані Купертаун метушилася, я нишком фотографував телефоном.

— Я завжди забуваю про таку можливість, — пробурмотів Найтінґейл.

— Ласкаво прошу до двадцять першого століття, сер, — сказав я.

Коли пані Купертаун прибігла до нас, Найтінґейл ввічливо підвівся. Цього разу я вже був до цього готовий і зробив те саме.

— Дозвольте поцікавитися, чим заробляє ваш чоловік? — спитав Найтінґейл.

Пан Купертаун був телевізійним продюсером, досить успішним, з кількома преміями BAFTA й продажем телепрограм у США (що пояснювало будинок за семизначну ціну). Він міг би досягти навіть більшого, але зліт на вищі щаблі міжнародного шоу-бізнесу був обмежений парафіяльним характером британського телебачення. Якби ж то британці припинили знімати телепрограми, що орієнтуються лише на місцевого глядача, або навіть почали знімати акторів, які хоч трохи привабливі.

Хоч якими цікавими не були думки пані Купертаун щодо провінційності британського телебачення, ми вважали за потрібне спитати її все-таки про інцидент із собакою.

— Це теж дуже типово, — сказала пані Купертаун. — Авжеж, Брендон не хотів наполягати на звинуваченні. Адже він англієць. Він не хотів здіймати галас. Але полісмен все одно мав покарати власника того собаки. Та тварина вочевидь становить небезпеку для громадян — вкусила бідолаху Брендона за ніс.

Малюк замовкнув, і ми всі затамували подих, але він лише ригнув, а тоді знову продовжив плакати. Я подивився на Найтінґейла й закотив очі, вказуючи на дитину. Може, він застосує те саме закляття, яким скористався проти Тóбі? Інспектор у відповідь нахмурився. Напевно, щодо дітей існують етичні обмеження.

За словами пані Купертаун, до пригоди з тим собакою дитина поводилася дуже добре. А тепер… ну, тепер, на думку пані Купертаун, у нього чи то зуби ріжуться, чи то живіт болить. Їхній районний лікар, схоже, нічого не розумів і взагалі майже нічого їй не розповідав. Вона вважала, що краще буде звернутися до приватного лікаря.

— А як тому собаці вдалося вкусити вашого чоловіка за ніс? — спитав я.

— В якому сенсі? — спитала пані Купертаун.

— Ви сказали, що вашого чоловіка собака вкусив за ніс, — пояснював я. — Той собака дуже малий. Як він дістав до носа?

— Мій дурний чоловік нахилився, — сказала пані Купертаун. — Ми були на прогулянці в парку, всі троє, аж раптом до нас підбіг цей собака. Мій чоловік нахилився, щоб погладити його, а той раптом хап його за ніс, не сіло не впало! Спочатку мені здалося, що це дуже смішно, але Брендон почав кричати, а потім підбіг той бридкий чоловічок і почав репетувати: «Що ви робите з моїм песиком?! Не займайте його!»