Бен Ааронович – Річки Лондона (страница 9)

— Під «бридким чоловічком» ви маєте на увазі власника собаки? — спитав Найтінґейл.

— І цуцик бридкий, і хазяїн такий самий, — сказала пані Купертаун.

— Вашого чоловіка це засмутило?

— Хіба з англійцем це зрозумієш? — відповіла пані Купертаун. — Я пішла шукати, чим зупинити кровотечу, а коли повернулася, Брендон уже сміявся — для вас тут усе є жартом. Мені довелося самій поліцію викликати. Вони приїхали, Брендон показав їм свій ніс, вони почали сміятися. Усі були задоволені, навіть той бридкий цуцик.

— А ви не були задоволені? — спитав я.

— Річ не в задоволенні, — сказала пані Купертаун. — Якщо собака вкусив чоловіка, що йому завадить укусити дитину або малюка?

— Дозвольте спитати, де ви були вночі у вівторок? — спитав Найтінґейл.

— Там, де й будь-якої іншої ночі, — відповіла вона. — Вдома, доглядала за своїм сином.

— А де був ваш чоловік?

Августа Купертаун була неприємна, вона була білявка, але не дурна; вона спитала:

— А навіщо вам це знати?

— Це не важливо, — сказав Найтінґейл.

— Ви ж начебто з приводу собаки прийшли? — спитала вона.

— Саме так, — сказав Найтінґейл. — Але ми хотіли би перевірити кілька фактів про вашого чоловіка.

— Ви вважаєте, що я все це вигадала? — спитала пані Купертаун.

У неї був вигляд переляканого кролика — той самий, якого набувають усі цивільні після п'яти хвилин відповідання на питання поліції. Якщо свідки залишаються спокійними довше, ніж кілька хвилин, це ознака того, що вони або професійні злодії, або іноземці, або просто дурні. Якщо не бути обережним, через одну з цих трьох причин можна потрапити до буцегарні. Якщо вам трапиться розмовляти з поліцією, моя вам порада: поводьтеся спокійно, але майте винуватий вигляд; так буде найбезпечніше.

— Авжеж ні, — сказав Найтінґейл. — Але оскільки він головний свідок, ми мусимо мати його свідчення.

— Він у Лос-Анджелесі, — сказала вона. — Сьогодні ввечері має повернутися.

Найтінґейл залишив пані Купертаун свою візитну картку й пообіцяв, що він, як і всі добропорядні полісмени, ставиться до нападів маленьких гавкітливих цуциків дуже серйозно і ще обов’язково зв'яжеться з нею.

— Що ти там відчував? — спитав Найтінґейл, коли ми поверталися до його «Ягуара».

— Ви про vestigium?

— Vestigium — однина, а множина — vestigia, — сказав Найтінґейл. — Ти відчув vestigia?

— Якщо чесно, то ні, — сказав я. — Жодного vestigium-у.

— Верескливе дитя, розпачлива мати та відсутній батько. Не кажучи вже про такий старовинний будинок, — сказав Найтінґейл. — Щось мало бути.

— Вона мені здалася дещо збоченою щодо чистоти, — сказав я. — Може, вона всю магію пилососом прибрала?

— Щось її безумовно прибрало, — сказав Найтінґейл. — Поговорімо завтра з батьком. А зараз повернімося на Ковент-Ґарден і спробуймо знайти слід там.

— Уже три дні минуло, — сказав я. — Хіба vestigia не звітрилося?

— Камінь зберігає vestigia дуже добре. Саме тому старі будівлі мають такий сильний характер, — відповів Найтінґейл. — Але через велику кількість перехожих і місцеві надприродні компоненти їх буде нелегко знайти.

Ми дійшли до «Ягуара».

— А тварини відчувають vestigia?

— Це залежить від тварини, — сказав Найтінґейл.

— Як щодо тварини, яка на нашу думку вже пов'язана з цим розслідуванням? — спитав я.

— Чому ми п'ємо у твоїй кімнаті? — спитала Леслі.

— Бо в паб мене з собакою не пустять, — відповів я.

Леслі, яка наразі сиділа на моєму ліжку, нахилилася й почухала Тóбі за вухом. Собака заскавчав від задоволення й притулився головою до її коліна.

— То ти сказав би їм, що це мисливський собака на привидів, — сказала вона.

— Ми не полюємо на привидів, — сказав я. — Ми шукаємо ознаки надприродної енергії.

— Він серйозно сказав, що він чародій?

Я вже починав шкодувати, що розповів про все Леслі.

— Так, — сказав я. — Я бачив, як він наклав закляття.

Ми пили пиво з ящика, який Леслі поцупила під час різдвяної вечірки у відділку, заховавши його за листом гіпсокартону, що був погано прикріплений до стіни кухні.

— Ти пам'ятаєш того хлопця, якого ми заарештували минулого тижня?

— Ще б пак! Під час боротьби з ним я вдарився об стіну.

— Я думаю, ти вдарився тоді головою сильніше, ніж вважав, — сказала вона.

— Це все насправді, — сказав я. — Привиди, магія — все.

— Тоді чому все не здається іншим? — спитала вона.

— Тому що все це було перед тобою завжди, — сказав я. — Нічого не змінилося, то чому ти маєш щось помічати? — я допив свою пляшку.

— Я думала, що ти скептик, — сказала Леслі. — Вважала, що тобі властиві наукові погляди.

Вона простягнула мені ще одну пляшку.

— Гаразд, — сказав я. — Ти же знаєш, що мій татусь колись грав джаз?

— Авжеж, — сказала Леслі. — Ти нас колись познайомив. Забув? Він мені сподобався.

Я спробував не скривитися від цих слів і продовжив:

— І ти знаєш, що суть джазу в імпровізації?

— Ні, — сказала вона. — Я думала, що його суть — співати про сир і про те, як зав'язуєш комусь гетри.

— Смішно, — сказав я. — Я колись спитав у тата — коли він тверезий був — звідки він знає, що грати. А він сказав, що коли знаходиш правильний мотив, то розумієш це, бо він ідеальний. Знайшов мотив — просто йди слідом.

— І яким бісом це стосується магії?

— Те, що робить Найтінґейл, не суперечить тому, яким я бачу світ. Це правильна мелодія.

Леслі засміялася.

— Ти хочеш бути чародієм, — сказала вона.

— Не знаю.

— Брешеш, — сказала вона. — Ти хочеш стати його учнем, навчитися магії й літати на мітлі.

— Навряд чи справжнім чародіям подобаються мітли, — сказав я.

— Ти взагалі розумієш, що ти кажеш? — спитала Леслі. — Та й узагалі, звідки тобі знати? Може він саме зараз ганяє на ній верхи.

— Той, хто має такий «Ягуар», як у нього, не стане вештатися навколо верхи на мітлищі.

— Слушний аргумент, — сказала Леслі, і ми цокнулися пляшками.