Бен Ааронович – Річки Лондона (страница 11)

— А він коли-небудь спить? — спитала Леслі.

— Напевно, всю ніч зовнішнім спостереженням займався, — сказав я.

— Мені він не начальник, — сказала Леслі, — тож я маю намір виконувати свою роботу. Ти йдеш?

Ми залишили Тóбі в машині й попрямували до будинку. Інспектор Найтінґейл вийшов зі свого «Ягуара» й наздогнав нас перед вхідною брамою. Я звернув увагу, що на ньому був той самий костюм, в якому він був минулого вечора.

— Пітере! — привітався він, а потім кивнув Леслі: — Констеблю Мей! Наскільки я можу зрозуміти, ваші пошуки були вдалими?

Навіть зарозуміла Леслі не збиралася відкрито кидати виклик старшому за званням, тож розповіла йому про відеозапис з автобуса та про те, що ми на дев'яносто відсотків певні (особливо зважаючи на свідчення собаки для полювання на привида), що Брендон Купертаун був щонайменше СВІДКОМ А, а може навіть і вбивцею.

— Ви вже перевірили, чи перетинав він кордон? — спитав Найтінґейл.

Я подивився на Леслі, вона знизала плечима.

— Ні, сер, — сказав я.

— Отже, під час скоєння вбивства він міг бути в Лос-Анджелесі.

— Ми вирішили просто спитати його, сер, — сказав я.

Тóбі почав гавкати; не звичайним своїм дзявкотінням, а люто, по-справжньому. На мить мені здалося, що я щось відчув: хвилю емоцій, неначе знаходишся серед уболівальників футбольного матчу, коли забили гол.

Найтінґейл різко повернув голову й подивився на будинок Купертаунів.

Ми почули дзенькіт розбитого вікна і жіночий крик.

— Констеблю, заждіть! — крикнув Найтінґейл, але Леслі була вже за брамою й бігла в садок.

А потім вона зупинилася так раптово, що ми з Найтінґейлом мало не наткнулися на її спину. Вона дивилася на щось, що лежало на газоні.

— Божечко, ні… — прошепотіла вона.

Я подивився. Мій мозок намагався відхилитися від думки про те, що хтось викинув з вікна другого поверху немовля. Він намагався переконати мене, що я бачу всього лише купу ганчір'я та ляльку. Але це була неправда.

— Викличте «швидку»! — сказав Найтінґейл і побіг сходами вгору.

Я схопився за телефон, а Леслі побрела до малюка й впала перед ним навколішки. Я бачив, як вона перевертала тіло й мацала пульс. Код події та адресу я диктував автоматично. Леслі нахилилася й почала робити штучне дихання, її рот прикривав належним чином рот і ніс дитинчати.

— Ґранте, сюди! — покликав Найтінґейл.

Його голос був рівний, діловий. Я швидко збіг сходами на ґанок. Найтінґейл, напевно, вибив ногою двері з петель, бо до вестибюля я вбіг по них. Там нам довелося зупинитися, щоб визначити, звідки лунає звук.

Знову закричала жінка — нагорі. Чулося якесь гупання, ніби хтось вибивав килим. Голос, який здався мені чоловічим, але дуже високим, верещав:

— А тепер у тебе болить голова?

Я не пам'ятаю, як здіймався сходами. Я просто опинився на сходовому майданчику, переді мною біг Найтінґейл. Я побачив Августу Купертаун: вона лежала долілиць у дальньому кінці сходового майданчика, просунувши одну руку в проміжок у поруччях. Її волосся було мокре від крові, під щокою зростала калюжа. Над нею стояв чоловік, який тримав у руці дерев'яну палицю завдовжки щонайменше півтора метра. Він важко дихав ротом.

Найтінґейл не вагався. Він кинувся вперед, нахиляючись, вочевидь маючи намір завалити чоловіка. Я теж кинувся, розраховуючи притиснути до землі руки чоловіка після того, як той упаде. Але чоловік різко розвернувся й недбалим ударом тильною стороною руки відкинув Найтінґейла так, що той ударився об поруччя.

Я дивився прямо на його обличчя. Я припустив, що це Брендон Купертаун, але бути впевненим у цьому було неможливо. Одне з його очей я бачив, але великий клапоть шкіри навколо носа відірвався й прикривав друге око. Замість рота в нього була кривава паща, в якій були білі цяточки розтрощених зубів і кісток. Я був настільки шокований, що перечепився й упав, і це врятувало мені життя, бо палиця, якою змахнув Купертаун, пройшла вище моєї голови.

Я вдарився об підлогу, і той покидьок пробіг наді мною, наступивши ногою мені на спину, від чого мені перехопило подих. Почувши, що його ноги гупають по сходах, я перевернувся й зміг стати навкарачки. Під руками в мене було щось мокре та липке, і я збагнув, що через сходовий майданчик і далі сходами вниз іде рясний кривавий слід.

Внизу, в передпокої, щось гепнулось.

— Вставайте, констеблю, — сказав Найтінґейл.

— Що це, трясця, було?! — спитав я, коли він допомагав мені підвестися.

Я дивився вниз, у передпокій, куди Купертаун, чи хто це в біса був, упав — на щастя долілиць.

— Не маю жодної гадки, — сказав Найтінґейл. — Тримайтеся далі від крові.

Я спустився сходами. Свіжа кров була яскраво-червона, артеріальна. Напевно, вона лилася з дірки на обличчі Купертауна. Я нахилився й боязко торкнувся його шиї, намагаючись намацати пульс — нічого.

— Що трапилося? — спитав я.

— Пітере, — сказав інспектор Найтінґейл. — Відійдіть від тіла й обережно вийдіть надвір. Ми вже й так забагато слідів на місці злочину залишили.

Ось навіщо потрібні всі ці процедури, тренування, муштра — щоб можна було на автоматі робити те, про що твій мозок думати не в змозі — спитайте будь-якого солдата.

Я вийшов надвір, на денне світло.

В далечині чулися сирени.

Розділ 3

Фоллі

Інспектор Найтінґейл наказав нам з Леслі зачекати в садку й пішов назад до будинку, щоб переконатися, що там нікого не немає. Леслі залишила свою куртку на дитині, тож тепер тремтіла від холоду. Я хотів був зняти свою куртку, щоб запропонувати їй, але вона зупинила мене.

— Вона в крові, — сказала дівчина.

І точно: рукави були вимазані кров'ю. А ще кров була на колінах моїх штанів. Я відчував мокрість у тих місцях, де вона просочилася крізь тканину. Кров була й на обличчі Леслі: залишилася навколо губ після спроб зробити штучне дихання. Вона помітила, що я дивлюся.

— Я знаю, — сказала вона. — Я досі смак у роті відчуваю.

Ми обоє тремтіли, і мені хотілося кричати, але я був переконаний, що заради Леслі мушу бути сильним. Я намагався відволіктися, але червоні залишки обличчя Брендона Купертауна постійно поверталися до моїх думок.

— Гей! — сказала Леслі. — Тримайся.

У неї був стурбований погляд, який став ще більш стривоженим, коли я захихотів — я не зміг утриматися.

— Пітере?

— Вибач, — сказав я. — Але ти намагаєшся бути сильною заради мене, а я намагаюся бути сильним заради тебе, а… Ти не розумієш? Саме так людям вдається витримати цю роботу.

Я опанував своє хихотіння, і Леслі криво посміхнулася.

— Добре, — сказала вона. — У мене не буде істерики, якщо її не буде в тебе, — вона взяла мою руку, потиснула її і відпустила.

— Як ти думаєш, наша підмога може йти з Гемпстеду пішки? — спитав я.

Першою приїхала карета швидкої медичної допомоги. Медики помчали в садок і двадцять хвилин марно намагалися реанімувати дитину. Медики з дітьми завжди так діють, і їм байдуже, що це порушує місце злочину. Краще їм не заважати, бо зупинити їх усе одно неможливо.

Коли медики лише починали, прибув повний фургон полісменів, які почали снувати туди-сюди. До нас обережно наблизився сержант: він подумав, що ми — перемазані кров'ю цивільні, тобто потенційні свідки.

— З вами все гаразд? — спитав він.

Я не зміг нічого сказати — питання здавалося надто дурним.

Сержант подивився на медиків, які досі намагалися врятувати немовля.

— Ви можете сказати мені, що трапилося? — спитав він.

— Відбувся серйозний нещасливий випадок, — сказав, виходячи з будинку, Найтінґейл. — Ви, — сказав він, указуючи на першого-ліпшого констебля, — візьміть ще одну людину, обійдіть будинок і стежте, щоб ніхто не зайшов і не вийшов.

Констебль схопив одного з товаришів і помчав виконувати наказ. Сержант хотів був спитати в Найтінґейла документи, але той не дав йому й рота розкрити.

— Перекрийте вулицю через десять метрів від будинку в обох напрямках, — сказав він. — Преса може з'явитися будь-якої хвилини, тож зберіть достатньо людей, щоб стримати їх.

Сержант не віддав йому честь, бо ми ж поліція, ми не віддаємо честь, але коли він розвернувся й покрокував геть, здавалося, що він на параді. Найтінґейл подивився на мене та Леслі. Співчутливо кивнувши, він розвернувся до одного з констеблів, що залишилися, й почав давати накази.

Незабаром після цього з'явилися ковдри, для нас знайшли місце у фургоні, в руки сунули гарячий чай з цукром. Ми пили чай і мовчки чекали на наступну сцену.

Старший детектив-інспектор Сівол доїхав до Даунширу менше, ніж за сорок хвилин. Зважаючи на суботні затори, це означало, що він мав їхати з сиренами та проблисковими маячками від самої Белгравії. З'явившись у бічних дверях фургона, він насуплено подивився на мене та Леслі.

— Ви нормально почуваєтеся? — спитав він.