Бен Ааронович – Річки Лондона (страница 62)

Почувши ім'я Найтінґейла, вона зупинилася, але лише на мить. Потім її друга рука змахнула над головою й ляснула біля моєї ноги. Я якнайшвидше відсмикнув ногу й зміг відсунутися на метр.

Її це, схоже, лише роздражнило; я дивився, як вона підтягує свої ноги собі під тулуб. Потім згадав, як швидко вона рухалася, коли вкусила мене; напевно, я навіть не встиг побачити цього. Втім, я не збирався сидіти й дозволяти їй схопити мене без спротиву. Я почав збирати вогняну кулю, але форма раптом стала ковзкою, її було неможливо уявити.

Моллі пирхнула сміхом, і її голова крутнулася так, ніби шия стала гнучкою, як змія. Я бачив як її спина та плечі поступово напружуються. Думаю, вона відчувала, що я намагаюся скористатися магією, і навряд чи збиралася дозволити мені закінчити. Її рот розкрився занадто широко, у ньому стало видно забагато гострих зубів, і мале пискляве звірятко, яким був мій далекий предок, змусило мої ноги шалено соватися в безумній спробі відштовхнути мене назад.

Коричнева фігура, від якої тхнуло мокрим килимом, промчала повз мене й різко загальмувала, буксуючи кігтями по кам'яній підлозі між мною та Моллі. Це був Тóбі, в якому прокинувся первісний інстинкт найкращого друга людини, через який ми саме й одомашнювали цих мерзотників; він лаяв на Моллі так люто, що аж передні лапи підстрибували над підлогою.

Якщо чесно, Моллі, напевно, могла б нахилитися й відкусити його морду, але натомість вона відсахнулася. Потім вона знову нахилилася вперед і зашипіла. Цього разу здригнувся Тóбі, але він не зійшов з місця, а продовжував давню традицію маленьких шавок, яким бракує мозку зрозуміти, коли треба відступати. Моллі перенесла вагу на ноги, обличчя в неї було самою люттю, аж раптом, неначе хтось перемикачем клацнув, вона впала на коліна. Її волосся сповзло й закрило обличчя, а плечі тремтіли — можливо, вона плакала.

Я важко підвівся й пошкандибав до задніх дверей. Я думав, що найкращим буде не спокушати долю. Тóбі, махаючи хвостом, потупцював за мною. Відштовхнувшись від дверного косяка, я потрапив надвір, на сонце; переді мною були ковані сходи, що вели нагору, до каретні. Подивившись на сходи, я пошкодував, що не встановив тут ліфт або, принаймні, не придбав більшого собаку.

Я зрозумів, що це не єдина моя проблема, коли Тóбі відмовився підійматися сходами до самого верху.

— Сидіти! — наказав я йому, і він слухняно сів на сходовому майданчику, залишаючи геройські вчинки мені.

Я подумав, чи не піти мені геть, але був для цього надто знесилений, до того ж це було моє житло, з моїм телевізором, і я хотів повернути їх собі.

Я став збоку від дверей, відчинив їх копняком, а потім обережно визирнув з-за одвірка всередину. Там була Леслі; вона чекала на мене, сидячи на канапі й втупившись у нікуди, на її колінах лежав ціпок Найтінґейла. Коли я зайшов, вона підвела очі.

— Ти вбив мене, — сказала вона.

— Хіба ти не можеш повернутися туди, звідки з'явився?

— Без мого друга не можу, — сказала вона. — Без Містера Панча. Ти вбив мене.

Я опустився в крісло.

— Ти мертвий уже двісті років, Генрі, — сказав я. — Я абсолютно певний, що неможливо вбити того, хто вже мертвий.

«Бо якби це було можливо, в поліції був би відповідний бланк для рапорту», — подумав я.

— Я з цим не згоден, — сказала Леслі. — Втім, мушу визнати, я був невдахою по обидва боки від смерті.

— Ну, не знаю, — сказав я. — Мене ти надурив.

Леслі повернулася й подивилася на мене.

— Надурив, так, — сказала вона.

Навколо перенісся на розтягнутій шкірі Леслі були тонкі бліді лінії, тонке павутиння розірваних кров'яних судин починалося навколо її рота й здіймалося на щоки, наче плющ. Навіть розмовляла вона інакше, слова вимовлялися нечітко через зламані зуби та через те, що Генрі Пайк був змушений постійно тримати рот закритим, аби їх не було видно. Я був змушений вгамувати гнів, що переповнював мої груди, бо це була ситуація з заручником, а перше правило перемовника — не мати емоційного зв'язку. А може, першим було правило «не вбивати викрадача, доки він не відпустив заручників»? Або одне, або друге.

— Згадуючи минуле, — сказав я, — я просто дивуюсь, що ти жодного разу не схибив.

— Ти жодного разу не запідозрив? — задоволено спитала Леслі.

— Ні, — сказав я. — Ти був дуже переконливий.

— Жіноча роль — це завжди складно, — сказала Леслі. — А надто роль сучасної жінки.

— Шкода, що вона мусить померти, — сказав я.

— Я хочу, щоб ти знав, що тим, що я потрапив усередину цього вмістилища, я був здивований сильніше за всіх, — сказала Леслі. — Як на мене, у цьому винен той італієць, Піччіні; вони дуже пристрасний народ. Не можуть без хтивості жодного твору написати, навіть релігійного.

Я кивав і мав зацікавлений вигляд. Попри те, що телевізор та програвач ДВД були ввімкнені в штепсель, вогники режиму очікування не горіли. Леслі сиділа тут достатньо довго, щоб спалити мої електронні прилади, а за їхньої відсутності наступним буде мозок Леслі. Мені треба витягти з її голови залишки Генрі Пайка.

— З п'єсами завжди так, — сказала Леслі. — Сцени та дії набагато впорядкованіші, ніж у буденному світі. Якщо не тримати себе в руках, можна захопитися геніальністю персонажа. Саме так Пульчинела й надурив нас обох.

— Але ти хочеш, щоб Леслі жила? — спитав я.

— А це можливо? — спитала вона.

— Лише за твоєї згоди, — відповів я.

Леслі нахилилася вперед і взяла мене за руку.

— О, я згоден, — сказав він. — Не можна, щоб про Генрі Пайка казали, ніби він був таким невдячним, що поділився своєю долею з невинною.

Коли він це сказав, мені було реально цікаво, чи має він хоч якесь уявлення про ті смерті та страждання, що він залишив по собі? Може, це особливість привидів? Може, світ живих був для померлого сном, який він не сприймає серйозно?

— У такому разі дозволь мені викликати мого лікаря, — сказав я.

— Ти маєш на увазі того шотландського магометанина?

— Доктора Валіда, — сказав я.

— Ти вважаєш, що він може врятувати її? — спитала Леслі.

— Так, — відповів я.

— То викликай його якнайшвидше, — сказала Леслі.

Я вийшов на сходи, вставив у мобільник батарею й зателефонував докторові Валіду, а той сказав, що прибуде за десять хвилин. Він сказав, що я маю робити до його появи. Коли я повернувся, Леслі дивилася на мене очікувально.

— Можна мені взяти тростину Найтінґейла? — спитав я.

Леслі кивнула й простягнула мені ціпок зі срібною голівкою. Згідно з порадою доктора Валіда я поклав долоню на голівку, але не відчув нічого, окрім холоду металу — в посоху не залишилося анітрохи магії.

— У нас мало часу, — сказав я.

На канапі було відносно чисте простирадло — я взяв його.

— Мало? — спитала Леслі. — На жаль, чим ближче цей час, тим менше я готовий піти.

Я почав розривати простирадло на широкі стрічки.

— Чи можна мені звернутися безпосередньо до Леслі? — спитав я.

— Авжеж, хлопчику, — сказала Леслі.

— Як почуваєшся?

Зовні я не помітив жодної зміни.

— Ха! — сказала вона, і з інтонації я був певний, що це була справжня Леслі. — Дурне питання. Це трапилося, так? Я відчуваю…

Вона підняла руку до обличчя, але я взяв її та обережно змусив опуститися.

— Усе буде добре, — сказав я.

— Ти не вмієш брехати, — сказала вона. — Не дивно, що розмовляти з людьми завжди мені доводиться.

— Ти маєш до цього природний хист, — сказав я.

— Річ не в хисті, — сказала Леслі. — А у важкій праці.

— Ти маєш природний хист до важкої праці, — сказав я.

— Дідько! — сказала вона. — Не пам'ятаю, щоб мене попереджали про ризик того, що моє обличчя може відпасти.

— Не пам'ятаєш? — спитав я. — А пам'ятаєш інспектора Неблета та його морду? Може, з ним саме це й трапилося?

— Скажи мені ще раз, що все буде добре.

— Усе буде добре, — сказав я. — Я втримаю твоє обличчя за допомогою ось цього, — я показав їй стрічки з простирадла.

— О, це дуже обнадійливо, — сказала вона. — Обіцяєш, що будеш поруч, що б не трапилося?

— Обіцяю, — сказав я і почав міцно обгортати її голову стрічкою так, як велів доктор Валід.