Бен Ааронович – Річки Лондона (страница 63)

Вона щось бурмотіла, а я запевнив її, що проріжу для рота дірку, коли закінчу. Я закріпив стрічку так, як одна з маминих сестер навчила мене закріпляти головну хустку.

— О, круто, — сказала Леслі, коли я прорізав обіцяну дірку. — Тепер я жінка-невидимка.

Про всяк випадок я зав'язав тканину на її потилиці, щоб натягнути. Біля канапи я знайшов пляшку води й просочив нею свій саморобний бандаж.

— Тепер ти намагаєшся втопити мене? — спитала Леслі.

— Доктор Валід сказав так зробити, — відповів я.

Я не став пояснювати, що це для того, щоб бандаж не прилипнув до ран.

— Холодно, — сказала вона.

— Вибач, — сказав я. — Мені треба, щоб повернувся Генрі.

Генрі Пайк повернувся з неприхованим завзяттям:

— Що я мушу тепер робити?

Я очистив свої думки, розкрив долоню й промовив слово:

— Lux!

Над моєю долонею розцвів світоч.

— Це світло відведе тебе до твого місця в історії, — сказав я. — Візьми мене за руку.

Він вагався.

— Не бійся, воно не спалить тебе.

Рука Леслі взяла мою руку, з-поміж її пальців пробивалося світло. Я не знав, скільки триватиме моя магія, і чи залишилося в мені взагалі достатньо магії після того, як Моллі смоктала мою кров. Іноді доводиться просто сподіватися на краще.

— Послухай, Генрі, — сказав я. — Це твоя мить, твій завершальний вихід. Світло погасне, твій голос замовкне, але останнє, що побачать глядачі — обличчя Леслі. Тримайся за образ її обличчя.

— Я не хочу йти, — сказав Генрі Пайк.

— Мусиш, — сказав я. — Саме це ознака великого актора — знати точно ту мить, коли треба піти.

— Ви дуже мудрий, Пітере, — сказав Генрі Пайк. — Це справжня ознака генія — віддати себе глядачам, але залишити частку приватності, таємне місце, непізнане…

— Щоби після уходу вони хотіли бачити тебе ще, — сказав я, намагаючись не видати голосом відчай.

— Так, — сказав Генрі Пайк, — щоб вони бажали бачити ще.

А потім пишномовний сволоцюга пішов, не забарившись.

Я почув на сходах важкі кроки. Прибув доктор Валід із помічниками. На білих стрічках, що вкривали обличчя Леслі, відразу розцвіли червоні плями. Я чув, як вона хрипить, намагаючись не захлинутися. Велика долоня опустилася на моє плече й безцеремонно відштовхнула мене вбік.

Я дозволив своєму тілу впасти на підлогу — вирішив, що мені не завадить трохи поспати.

Розділ 14

Робота

Молодого чоловіка в лікарняному ліжку звали Св. Джон Джайлз і він був у Оксфорді чи то вісімкою в регбі, чи то шісткою у веслуванні, а до Лондона приїхав на вечір, щоб розважитися. Його занедбане біляве волосся прилипло від поту до лоба.

— Я вже розповів поліції, що сталося, але вони мені не повірили. То чому я маю вважати, що повірите ви? — сказав він.

— Бо ми — люди, які вірять людям, яким не вірять інші люди, — сказав я.

— І звідки мені знати, що це правда? — спитав він.

— Вам доведеться повірити, — сказав я.

Оскільки лікарняне простирадло закривало його по самі груди, я не міг побачити його поранення, але мій погляд мимохіть сповзав на його пах — так само буває, якщо біля тебе трапилася дорожня пригода, або на обличчі в когось жахлива бородавка. Він побачив, що я намагаюся не дивитися.

— Повірте мені, — сказав він. — Вам краще цього не бачити.

Я пригостився його виноградом.

— Чому б вам не розповісти мені, що трапилося? — сказав я.

Увечері він пішов з хлопцями погуляти, і вони зайшли до нічного клубу, прихованого в дальньому кінці площі Лестер. Там він познайомився з милою молодою жінкою, яку напоїв алкоголем, а потім повів у темний кут, щоб помилуватися з нею. Згадуючи про це, Джон визнавав, що можливо він був трохи занадто наполегливим, але божився, що вона була згодна; принаймні, якщо і заперечувала, то не дуже енергійно. Це була сумно знайома історія, яку офіцери «Операції Сапфір» відділу розслідування зґвалтувань, напевно, чули від кожного підозрюваного. Принаймні, ця історія була знайома, доки жінка не відкусила йому член.

— Піхвою відкусила? — спитав я, щоб упевнитися, що мені не почулося.

— Так, — сказав Джон.

— Ви певні?

— Її важко з чимось переплутати, — відповів він.

— І ви певні, що там були зуби?

— Відчувалося як зуби, — сказав він. — Але якщо чесно, то коли це сталося, я став дещо неуважним.

— Може, вона його чимось відрізала — ножем або розбитою пляшкою?

— Я тримав її руки, — сказав він і показав, як хапає щось обома руками. Жест був не дуже чіткий, але загалом було зрозуміло — він притиснув її зап'ястя до стіни.

«Ну просто казковий принц», — подумав я й перевірив опис, який він надав під час попереднього розпитування.

— То ви кажете, що в неї було довге чорне волосся, чорні очі, бліда шкіра й дуже червоні губи?

Св. Джон енергійно кивнув.

— Наче японка, але не японка, — сказав він. — Красива, але очі не розкосі.

— Ви бачили її зуби?

— Ні, я вже казав…

— Я не про ті зуби, — сказав я. — Я про ті, що в роті.

— Не пам'ятаю, — сказав він. — Це важливо?

— Можливо, — сказав я. — Вона сказала що-небудь?

— Що саме?

— Хоча б щось.

Це його спантеличило. Подумавши якийсь час, він визнав, що не пам'ятає, щоб вона за весь час їхнього знайомства сказала хоча б що-небудь. Потім я поставив ще кілька питань, але Св. Джон під час пригоди був надто зайнятий своєю кровотечею, щоб помітити, куди пішла нападниця, а як її звати він не питав, не кажучи вже про номер телефону.

Я сказав йому, що він непогано тримається, зважаючи на обставини.

— Наразі мені досить серйозні препарати вкололи, — сказав він. — Не хочу навіть думати, що буде, коли їхня дія скінчиться.

Йдучи з відділення, я перевірив у лікарів: відтятий пеніс не знайшли. Закінчивши все записувати — адже це було офіційне поліцейське розслідування — я зайшов до Леслі, яка лежала одним поверхом вище. Вона досі спала, обличчя було приховане бинтами. Я постояв трохи біля її ліжка. Доктор Валід сказав, що я врятував її життя і, можливо, збільшив шанси на успішну косметологічну операцію. А я не міг позбавитися думки, що вона мало не загинула лише тому, що тусовалася зі мною. Минуло менш як шість місяців відтоді, як вона пішла за кавою, а я зустрів привида, і мене жахало, що саме через той вибір, можливо, усі ці бинти намотані не на моєму обличчі.

Менш жахливим, але більш гнітючим було з'ясувати, чому все почалося тоді, холодного січневого вечора, а точніше, того сонячного зимового дня на Гемпстед Гіт, коли пес Тóбі вкусив за ніс Брендона Купертаун. То був той самий тиждень, коли в Лінбері Студіо — другій меншій залі Королівської Опери, була вистава за маловідомою п'єсою «Одружений Розпусник», яку вперше поставили в головному залі в 1761 році, а після того більше не ставили ні тут, ні в будь-якому іншому театрі світу. Автор п'єси — Чарльз Маклін. Службовці Королівської Опери п'ялися зі шкури, надаючи мені доступ до своїх документів, напевно, сподіваючись, що оглянувши все я піду геть назавжди, і я знайшов, що саме того вечора Вільям Скірміш і Брендон Купертаун були глядачами цієї вистави. Випадковий набір обставин — ось що згубило Вільяма Скірміша й убило або покалічило багатьох після нього, і це, як я вже казав, дуже пригнічувало.

«Якщо хочеш допомогти, — казав мені Найтінґейл, — вивчай інтенсивніше, вчися швидше. Виконуй роботу».

Я залишився б довше, але час збігав.

Найтінґейл був у сусідній кімнаті, притомний: сидів і розв'язував кросворд у газеті. Ми обговорили справу про відтятий пеніс.

— Vagina dentata, — сказав Найтінґейл.