Бен Ааронович – Річки Лондона (страница 64)
Те, що цей випадок був достатньо звичайним, щоб мати формальну назву, мене анітрохи не заспокоїло.
— Можливо, східного походження, приміром, з Чайнатауна, — сказав інспектор.
— Не японка, — сказав я. — У цьому постраждалий не сумнівається.
Найтінґейл назвав мені кілька книг, які було варто почитати, коли я матиму вільну хвилину.
— Але не сьогодні, — сказав він. — Ти нервуєш?
— Багато речей можуть піти не так, як треба, — сказав я.
— Просто не пий нічого, — сказав він, — і все буде добре.
Ідучи пішки додому, у Фоллі, я формулював власні підозри щодо того, ким може бути крадійка члена. Коли я зайшов у будинок, відразу пішов шукати Моллі, і знайшов її на кухні: вона різала огірки.
— Ти останнім часом не ходила по клубах? — спитав я.
Вона припинила різати, повернулася й подивилася на мене серйозними чорними очима.
— Ти певна?
Вона знизала плечима й продовжила різати огірки. Я вирішив, що розбиратися з цим залишу Найтінґейлові; чудова ця річ — чіткий порядок підпорядкованості.
— Це нам в дорогу? — спитав я. — Бутерброди з огірками?
Моллі вказала на інші інгредієнти: салямі та ліверну ковбасу.
— Ти просто глузуєш з мене, так?
Вона зверхньо глянула на мене й простягнула зроблену зі вторинної сировини торбу, в якій був обід.
У гаражі біля «Ягуара» стояли щонайменше шість валіз. Крім них Беверлі взяла велику наплічну торбу, в яку, як я дізнався згодом, напхала все, що було на верхній полиці салону зачісок в Пекемі. Про сільську місцевість Беверлі чула багато, тож ризикувати не збиралася.
— Чому саме я? — спитала вона, спостерігаючи за тим, як я завантажував «Ягуар».
Я відчинив перед нею двері, вона сіла, пристебнулася й поставила свою торбу на коліна.
— Тому що така домовленість, — сказав я.
— Моєї думки ніхто не спитав, — сказала Беверлі.
Я сів за кермо і перш за все перевірив, чи маю в бардачку два шоколадні батончики та пляшку води. Переконавшись, що недоторканий запас на місці, я завів двигун і вивів «Ягуар» з гаража.
Беверлі мовчала, доки ми не проїхали третє перехрестя на шосе М4.
— То була Крейн, — сказала вона.
— Де? — спитав я.
— Річка Крейн, — сказала вона. — Ми щойно перетнули її.
— Одна з твоїх сестер?
— Остання на цьому боці Темзи, — сказала вона.
Я виїхав на М25 і попрямував на південь. Машин було мало — пощастило. Коли ми наближалися до Хітроу, наш шлях перетнув Аеробус А380; він летів так низько, що я був готовий заприсягтися, що побачив у двох рядках ілюмінаторів обличчя.
— А чому її не було на зборах? — спитав я.
— Її тут ніколи немає, — сказала Беверлі. — Завжди літає десь закордоном, шле СМС з Балі та листівки з Ріо. Вона з Гангом плавала, — останню фразу Беверлі вимовила з підкресленим несхваленням.
Завдяки державній освіті навіть я знав, що Ганг — одна з найбільш священних річок в Індії, хоча причину цього, якщо чесно, згадати не міг. Якісь там похоронні багаття та співи. Я подумки додав це питання до списку того, про що треба почитати — цей список ставав дедалі довшим.
Зрештою все скінчилося типовим компромісом. Як писав Брок, неможливо добитися від духу місця, щоб він, приміром, просто взяв і уклав умову; треба залучати символізм. Присягу вірності я навіть не розглядав, а міждинастійний шлюб здавався занадто жорстокою долею як для Мами Темзи, так і для Батька Темзи. Тому я запропонував обмін заручниками, який мав посприяти зростанню довіри між двома половинами річки; досить середньовічний захід, але тих двох, що досі вірили в божественні права, він мав зацікавити. Це був типово англійський компроміс, що тримався на зав'язці, печатці та знайомствах. Хотілося б мені сказати, що про практику обміну заручниками я дізнався на шкільних уроках історії або з розповідей про доколоніальне життя в Сьєрра-Леоне, але насправді я дізнався про це під час гри в «Dungeons and Dragons», коли мені було тринадцять.
— Чому це маю бути я? — спитала Беверлі, коли дізналася про все.
— Це не могла бути Тайберн, — сказав я.
Не можна нав'язувати комусь Тайберн як жест миру та доброї волі. А Брент замала. Були й інші дочки, деякі з них були духами річок, про які я ніколи не чув, а одну повну усміхнену молоду жінку формально звали Чорна Канава. Хоча до неї ніколи так не зверталися. Я подумав, що Мама Темза вирішила, що у Беверлі найменші шанси зганьбити її перед рагулями. Заручника з іншого боку звали Еш, а його річка була найбільш відомою тим, що текла повз кіностудію «Шепертон».
Обмін призначили на вечір 21 червня, день літнього сонцестояння. Приймав нас усіх у себе Колн Брук, син Колна, який був батьком Еша — деякі притоки Темзи дуже заплутані, особливо після двох тисяч років «покращень». Я мав підозру, що справжнім організатором був Окслі — навряд чи він поклався б на везіння. Ця моя підозра підтвердилася, коли біля дороги з'явилися зроблені вручну дороговкази, які швидко привели нас до глухого кута, де стояли терасові будинки й було припарковано багато автомобілів.
Айсіс зустріла нас біля брами зі зграєю хлопців-підлітків, які всі були вдягнуті у свій найкращій одяг; вони жадібно підбігли до «Ягуара» й вимагали дозволити їм нести багаж. Один білявий розбійник попросив п'ять фунтів за охорону «Ягуара» — я про всяк випадок пообіцяв йому, що дам десять, але віддам перед тим, як їхатиму назад.
Айсіс обняла Беверлі, а та зрештою послабила свою смертельну хватку на косметичці, і вони пішли крізь браму на поле. «Трон» Батька Темзи був біля пріорату, в тіні стародавнього тисового дерева. Навколо нього вишикувалися його сини, їхні дружини та його онуки в усій своїй сільській величі. Всі вони мовчки дивилися, як ми йдемо, неначе Беверлі була вдовою з Болівудської мелодрами. Власне трон було споруджено зі стародавніх прямокутних тюків сіна (які вже не використовуються британськими фермерами) й накрито кінськими попонами. На честь такої оказії Старого Чоловіка Річки запхали в його найкращий костюм, а бороду та волосся причесали так, що вони виглядали лише трохи неохайними.
Я йшов за Беверлі та Айсіс, які підійшли до трону. Навчанню Беверлі я присвятив увесь попередній день, але Айсіс усе одно мусила показувати їй, як правильно: глибокий реверанс зі схиленою головою; Беверлі повторила. Старий Чоловік Річки спіймав мій погляд і тоді дуже неквапно торкнувся долонею грудей, а потім простягнув руку вперед — римське вітання. Потім він зліз зі свого трону, взяв Беверлі за руку й допоміг встати.
Він привітав її мовою, якої я не розумів, і поцілував її в обидві щоки.
У повітрі раптом з'явилися пахощі яблуневого квіту та кінського поту, фруктової содової води та старих шлангів, запилених доріг і дитячого сміху, і все це настільки сильно, що я від подиву зробив крок назад. Жилава рука лягла мені на плечі, щоб підтримати, а потім Окслі дружньо поплескав мене долонею по грудях.
— О, ви відчули це, Пітере? — спитав він. — Якщо я не помиляюсь, це був початок чогось.
— Початок чого? — спитав я.
— Гадки не маю, — сказав Окслі. — Але в повітрі безумовно літо.
Серед людей Старого Чоловіка я не міг навіть побачити Беверлі. Окслі вивів мене з натовпу, щоб познайомити з другим заручником. Еш виявився молодим чоловіком, який був на півголови вищий від мене, мав широкі плечі, ясні очі, шляхетне чоло та пусту голову.
— Ти зібрав уже свої речі? — спитав я.
Еш кивнув і поплескав рукою торбинку, що звисала на його стегно.
Айсіс вийшла з натовпу, щоб по-сестринськи поцілувати мене в щоку й витягти з мене обіцяння піти з нею в театр, бо цього нового й чудового літа це ставало можливим. Я був готовий їхати, але родині Еша знадобилася майже година, щоб попрощатися з ним, тож коли ми поїхали, були вже майже сутінки. Коли ми з Ешем ішли до машини, я обернувся й побачив, що люди Батька Темзи розвісили на гіллі старого тиса гасові ліхтарі. Грали щонайменше дві скрипки, а ще чулося тріскотіння, про яке я припустив, що то пральна дошка. Фігури вистрибували та танцювали в жовтавому світлі, лунала зваблива меланхолійна музика, яку грають на всіх вечірках, до яких тебе не запрошено. З раптовим болем мені здалося, що я побачив серед танцюристів Беверлі Брук.
— А в Лондоні будуть танці? — спитав Еш. Голос у нього був такий самий нервовий, як у Беверлі.
— Обов'язково, — сказав я.
Ми сіли в «Ягуар» і попрямували трасою А308 до М25, а потім додому.
— А випивка буде? — спитав Еш, виявляючи своїми пріоритетами добрий смак.
— Ти коли-небудь був у Лондоні? — спитав я.
— Ні, — відповів Еш. — Я взагалі ніколи ще не бував у місті. Нашому татові таке не до вподоби.
— Не турбуйся. У місті майже так само, як у селі, — сказав я, — Тільки людей більше.