Бен Ааронович – Річки Лондона (страница 61)

Я кинувся до нього, але спритний покидьок розвернувся й чкурнув одним з вузьких провулків, що виходили на Друрі-Лейн.

Я погнався за ним, і хоч я й не можу стверджувати, що відчував у собі дух кожного лондонського поліцейського, але подумайте: ми стартували біля мирського суду Бау-Стріт, і припинити гнатися за ним тепер було для мене все одно як припинити дихати.

Я вибіг з провулка на зимову Друрі-Лейн; безликий натовп пішоходів; пара здіймалася від коней і від чоловіків, що носили паланкіни. Серед холоду та снігу місто було чисте та свіже, і незабаром воно мало очиститися ще й від докучливого духа-поверненця. З приголомшливою швидкістю настала весна, і Містер Панч вів мене брудними бічними вулицями, про які я знав, що їх уже немає, аж доки ми не пробігли повз щойно збудовану церкву Святого Клемента на Фліт-Стріт. Велика Лондонська Пожежа проминула надто швидко, щоб я її побачив — просто дмухнуло гарячим повітрям, наче з відкритої духовки. Щойно на Фліт-Стріт домінував собор Святого Павла, аж раптом замість його купола була вже прямокутна норманська башта старого собору. Для такого лондонця, як я, це було єретичне видовище, все одно як раптом знайти у своєму ліжку незнайому людину. Сама вулиця стала вужчою, на ній були суцільні вузькі фасади будинків з дерев'яними балками, над якими нависали верхні поверхи. Ми дісталися часів Шекспіра, і мушу сказати, що пахнуло тут зовсім не так погано, як у дев'ятнадцятому сторіччі. Містер Панч біг, рятуючи своє примарне життя, але я наздоганяв його.

Лондон зменшувався. Серед будинків обабіч з'являлися прогалини. Я бачив зелені пасовиська зі скиртами сіна та стадами корів. Речі навколо мене втрачали чіткість. Попереду з'явилася річка Фліт, і раптом я вже біг до кам'яного моста, а на іншому краю долини були стіни — стародавні стіни Лондона. Я ледь устиг пройти крізь Лудґейт раніше, ніж сама ця брама з'явилася й заступила мені шлях. Старого собору вже не було; ми пропустили англосаксів і те, що енергійні сучасні історики звуть субримським періодом; у моді знов було язичництво.

Якби я тоді замислився про це, я, певно, міг би зупинитися й подивитися навколо, знайти відповіді на кілька важливих питань про життя в Лондініумі, але я цього не зробив, бо саме тоді наблизився до Містера Панча достатньо, щоб прийомом регбі кинути мертвого поганця на землю.

— Містере Панч! — сказав я. — Вас заарештовано!

— Покидьок! — сказав він. — Чорний ірландський пес!

— Так ти ставлення до себе не покращиш, Панче, — сказав я.

Я підвів його на ноги, завівши його руки за спину, щоб він не зміг нікуди втекти, не зламавши собі хоча б лікоть.

Він припинив пручатися й повернув голову, щоб бачити мене одним оком.

— Гаразд, ти спіймав мене, копе, — сказав він. — І що тепер робитимеш зі мною?

Це було слушне питання, і раптовий різкий біль у горлі нагадав мені, що я маю обмаль часу.

— Подивимось, якої думки про тебе мировий суддя, — сказав я.

— Де Вейл? — спитав Містер Панч. — О, залюбки, я певний, що він дуже смачний.

«Ти ідіот! — подумав я. — Він же поверненець, дух бунтарства! Він їсть привидів». Мені було потрібне щось більш сильне. Брок писав, що боги та духи місця сильніші за привидів. Чи є бог правосуддя? І де мені його — а може її — шукати? А потім я згадав: статуя жінки, що стоїть на верхівці купола Олд Бейлі. В одній руці вона тримає меч і терези. Я не знав, чи була колись богиня правосуддя, чи ні, але був готовий побитися об заклад, що містер Панч про це знає.

— Чому б нам не сходити до милої пані Олд Бейлі й не спитати її? — запропонував я.

Він напружився, і я зрозумів, що моя здогадка правильна. Він знов почав пручатися й буцнув потилицею, цілячись у моє підборіддя, але полісмена таким вивертом не здивуєш, я тримав голову на безпечній відстані.

— Цього разу на тебе кат чекає, — сказав я.

Містер Панч розслабився, і я вирішив, що він визнав поразку, аж раптом він почав тремтіти. Спочатку я подумав, що він плаче, але потім збагнув, що він сміється.

— Знайти його тобі буде важкувато, — сказав він. — Схоже, ти вибіг за межі міста.

Подивившись навколо, я побачив, що він каже правду. Ми повернулися в часі надто далеко, і від Лондона не залишилося нічого, крім хатинок і дерев'яного частоколу римського табору на півночі. Кам'яних будівель — жодної, самий лише запах нещодавно розпилених дубів. Лише одна річ була закінчена — міст. Він був менше, ніж у ста метрах від нас, зроблений з прямокутних колод, схожий радше на рибальський місток, якому набридло сидіти на березі, тож він пішов через річку.

На середині моста я побачив людей — на сонці виблискували бронзові обладунки вишикуваних легіонерів. Позаду них стояли кілька цивільних у вибілених заради важливої нагоди тогах; вони дивилися на два-три десятки чоловіків, жінок і дітей у варварських штанах і з латунними гривнами.

Раптом я зрозумів, що намагалася сказати мені Мама Темза.

Думаю, Містер Панч теж усе зрозумів, бо борсався з усіх сил, поки я тягнув його через міст до групи одягнених у тоги панів. Вони були відлунням минулого, спогадами, якими просякнута тканина міста — коли я кинув перед ними містера Панча, вони ніяк не відреагували. Давньоримську історію ми вивчали ще в п'ятому класі, тому нам давали мало дат, натомість ми мали багато групових занять, присвячених тому, як було жити в Римській Британії. Ось чому я зміг впізнати за одягом жерця, що керував богослужінням. А також я впізнав його обличчя, хоч він і виглядав значно молодшим, ніж коли я бачив його насправді. До того ж, він був число поголений, на його плечі звисало чорне волосся, але обличчя було те саме, яке я востаннє бачив біля витоку Темзи. Це був дух Старого Чоловіка Річки, який був ще молодим чоловіком.

Раптом я зрозумів дуже багато різних речей.

— Тиберій Клавдій Веріка! — покликав я.

Жрець обернувся до мене, схожий на людину, яка прокинулася від сну. Побачивши мене, він радісно усміхнувся.

— Ти, певно, дарунок мені від богів, — сказав він.

— Допоможи мені, Батьку Темза, — сказав я.

Веріка взяв з рук найближчого легіонера пілум (солдат ніяк не відреагував) і простягнув його мені. Я відчув запах нещодавно обробленої букової деревини та мокрого заліза. Я знав, що робити. Я підняв важкий спис і завагався. Містер Панч верещав і репетував своїм дивним пронизливим високим голосом:

— Хіба не шкода кралечки Леслі? — вищав він. — Ти досі кохатимеш кралечку Леслі, коли її обличчя обвисне?

«Це — не особистість», — сказав я собі та встромив пілум у груди Містера Панча. Крові не було, але я відчув струс, коли було проколото шкіру, м'язи, а зрештою і дерев'яні дошки моста. Поверненець, дух заколотів і бунтів, був пришпилений, наче сухий метелик.

А ще кажуть, що сучасна освіта нічого не варта!

— Я попросив річку дати нам жертву, — сказав Тиберій Клавдій Веріка, — і жертву було надано.

— Але ж римляни начебто не схвалювали жертвоприношення людей? — спитав я.

Веріка засміявся.

— Римляни ще не прибули, — сказав він.

Я подивився навколо. Він казав правду: не було жодного сліду Лондона… або моста. Якусь мить я висів, наче персонаж мультфільму, а потім упав у річку. Темза була холодна та свіжа, як гірський потік.

Я опритомнів, почуваючись жахливо мокрим і липким. Мої груди були в крові, а якоїсь миті — певно, коли вона мене вкусила — я обмочився. Я почувався виснаженим, спустошеним, заціпенілим. Мені хотілося згорнутися й удати, що ніщо не є справжнім.

— Цей метод історичного дослідження, — сказав я, — ніколи не стане популярним.

Хтось блював — на мій подив, це був не я. Відвернувшись від мене, Моллі зігнулася й блювала на чисті плитки підлоги кров'ю. Моєю кров'ю — спало мені на думку, і я підвівся на ноги. У голові трохи паморочилось, але я не падав — це, начебто, добре. Я зробив крок до Моллі, щоб перевірити, чи з нею все гаразд, але вона почала енергійно відмахуватися від мене рукою, тому я відступив.

Я раптом знову сидів, хоча й не пам'ятав, що збирався сісти. Мені було важко дихати, я відчував у своєму горлі пульс — симптоми втрати крові. Я вирішив, що зараз було б непогано трохи відпочити, і ліг спиною на холодну плитку підлоги, тим більше, що це полегшувало кровопостачання в мозок. Просто диво, якою зручною може бути тверда поверхня, коли сильно втомився.

Шурхіт шовку змусив мене підвести голову. Моллі, досі навкарачки, відвернулася від калюжі червоного блювотиння й сунулася до мене. Її голова була нахилена вбік, зуби вищирені. Щойно я зібрався сказати їй, що зі мною все гаразд, що я не потребую допомоги, аж раптом збагнув, що вона, напевно, мала зовсім інший намір.

Моторошно схожим на павука рухом Моллі перекинула руку через голову вперед, ляснувши долонею по кам'яній підлозі перед собою. Рука напружилася й протягнула Моллі на кілька сантиметрів до мене. Подивившись у її очі, я побачив, що вони повністю чорні, від білого не залишилося й сліду, в них були голод і відчай.

— Моллі, — сказав я, — мені здається, що це погана ідея.

Її голова нахилилася в інший бік і видала чи то булькання, чи то шипіння — щось середнє між сміхом і схлипом. Сівши, я отримав сильне запаморочення, тунельне бачення та невимовне бажання знову лягти.

— У тебе зараз, певно, конфлікт, — сказав я. — Подумай, що ти відчуватимеш, коли Найтінґейл дізнається, що ти повечеряла мною.