Бен Ааронович – Річки Лондона (страница 18)

Найтінґейл повернувся ні з чим і сказав, що нам залишається дочекатися прибуття пожежного катера, який відбуксує залишки баржі. Я спитав його, чи існують русалки.

— То була не русалка, — сказав він.

— Отже, бувають істоти, схожі на русалок?

— Зосередься, Пітере, — сказав він. — Не все відразу.

— То був дух річки? — спитав я.

— Genii locorum, — сказав він. — Дух місця, богиня річки, якщо тобі так зрозуміліше.

Але не богиня самої Темзи, пояснив Найтінґейл, бо її участь у будь-якій бійці була би порушенням угоди. Я спитав, чи йдеться про ту саму угоду, яка Угода, або про зовсім іншу угоду.

— Є багато угод, — сказав Найтінґейл. — Значна частина того, чим ми займаємося, полягає в забезпеченні того, щоб усі дотримувалися цих угод.

— І є богиня цієї річки, — сказав я.

— Так. Мама Темза, — терпляче сказав він. — А ще є бог річки — Батько Темза.

— Вони близькі?

— Ні, — сказав він. — І це частина проблеми.

— Вони справді боги?

— Теологічними питаннями я ніколи не цікавлюсь, — сказав Найтінґейл. — Вони існують, вони мають певну силу, вони можуть порушувати спокій Королеви, тому поліція має ними цікавитися.

З темряви вигулькнув промінь прожектора. Він пройшов по річці раз, вдруге, а потім повернувся й зупинився на залишках баржі — прибули пожежники. Почувся запах дизельного палива; пожежний катер обережно став уздовж баржі, люди в жовтих шоломах стояли напоготові зі шлангами та баграми. У світлі прожектора було видно, що надбудова баржі згоріла вщент, але досі було видно, що борти раніше були червоні з чорною смужкою. Я чув, як пожежники розмовляли, висаджуючись на баржу та перевіряючи її безпечність. Усі ці процедури були обнадійливо рутинні. І через це мені на думку спало ще дещо. Ми з Найтінґейлом схопилися з ліжок, сіли в «Ягуар» і помчали на захід раніше, ніж стало зрозуміло, що це не звичайні наслідки п'ятничного пияцтва.

— Звідки ви знали, що це нас стосується? — спитав я.

— Я маю власні джерела інформації, — сказав Найтінґейл.

Один з автомобілів ричмондського відділка прибув із черговим інспектором, і ми всі взяли участь у бюрократичних ритуалах, щоб з'ясувати офіційні статуси кожного. За очками виграв Ричмонд, але лише тому, що один з них мав каву в термосі. Найтінґейл повідомив місцевим, що це діяла банда. Якісь молодики IC1, безсумнівно нетверезі, викрали баржу, спустилися на ній нижче шлюзу Теддінгтон і побилися з групою місцевої IC3 молоді, в якій були й жінки. При спробі втекти теддінгтонська банда ненавмисно підпалила своє судно, потім покинула його й утекла пішки по доріжці, що йде вздовж Темзи. Усі кивали головами — типова ніч п'ятниці у великому місті. Найтінґейл сказав, що він певний, що ніхто не втопився, але черговий інспектор Ричмонду вирішив про всяк випадок зателефонувати рятувальникам.

Після того, як наші інспектори помітили кожен своє дерево, всі роз'їхалися.

Ми поїхали назад у Ричмонд, але перед мостом зупинилися. До світанку залишалася щонайменше година, але заходячи за Найтінґейлом у залізну браму, я все-таки побачив, що дорога, якою ми їхали, проходила крізь муніципальні сади, що вкривали похилий берег річки. Попереду було оранжеве світіння — на нижній гілці платана висіла гасова лампа й відкидала світло на кілька арок з червоної цегли в облицюванні укосів дороги. Всередині цих штучних печер я помітив спальні мішки, картонні коробки та старі газети.

— Я піду побалакаю з тролем, — сказав Найтінґейл.

— Сер, — сказав я, — мені здається, що коректніше звати їх безпритульними.

— Ні, не в цьому випадку, — відповів Найтінґейл. — Він троль.

У тіні однієї з арок я побачив рух, бліде обличчя, сплутане волосся, кілька шарів старого одягу проти зимового холоду. Як на мене, то був типовий безхатько.

— Троль, серйозно? — спитав я.

— Його звати Натаніель, — сказав Найтінґейл. — Раніше він спав під мостом Ханґерфорд.

— А чому він переїхав? — спитав я.

— Напевно, хотів жити далі від центра.

Троль, що живе в передмісті — чом би й ні?

— То він і є вашим джерелом? — спитав я. — Це він вас попередив?

— Якість полісмена визначається якістю його інформаторів, — сказав Найтінґейл.

Я не став зауважувати, що в наші часи їх треба звати «неоголошені людські інформаційні ресурси».

— Тримайся далі від нього, — сказав він. — Тебе він ще не знає.

Натаніель знову сховався у своєму лігві, а Найтінґейл підійшов і ввічливо нахилився на порозі печери троля. Я тупцював на місці й дмухав на пальці. Мені стало розуму вдягти службовий светр, але в лютому після трьох годин біля річки можна було задубіти навіть зі светром під курткою. Якби я не був такий зайнятий зігріванням долонь під пахвами, я помітив би, що за мною стежать, значно раніше. Взагалі-то, якби я не провів останні два тижні у спробах відрізнити vestigium від звичайної безпричинної параної, я б цього взагалі не помітив.

Це почалося як приплив крові до обличчя, наче збентеження, як того разу на новорічній вечірці, коли Рона Танг перетнула танцювальний зал і напрямець повідомила мене, що Фанмі Аджаї хоче, щоб я потанцював із нею, але дідька лисого я танцював би під наглядом ватаги дівчат-підлітків. Зараз я відчув таку саму пильну увагу до себе — зухвалу, насмішкувату, допитливу. Спочатку я озирнувся, як на моєму місці зробив би кожний, але позаду не було нічого, крім ліхтарів на дорозі. Мені здалося, що я відчув щокою тепле дихання, з’явилися думки про сонячне світло, скошену траву та перегріте волосся. Я розвернувся, подивився на річку й на мить мені здалося, що я побачив рух, обличчя або…

— Бачили що-небудь? — спитав Найтінґейл, і я від несподіванки сіпнувся.

— Ісусе! — сказав я.

— Його тут точно немає, — сказав Найтінґейл. — Це навіть Блейк вважав неможливим.

Ми повернулися до «Ягуара» та до слабких обійм його системи обігріву зразка 1960-их. Коли ми їхали до центру Ричмонду, цього разу вже без порушень правил руху, я спитав Найтінґейла, чи повідомив троль Натаніель щось корисне.

— Він підтвердив наші підозри, — сказав він. — Що хлопці в тому човні були послідовниками Батька Темзи, вони спустилися за течією, щоб напасти на святилище на острові Іл Пай, а там їх побачили послідовниці Мами Темзи. Перед тим хлопці безсумнівно надудлилися й напевно самі підпалили свій човен, коли намагалися втекти. Нижче за течією Темза є суверенною цариною Мами Темзи, а вище вона належить Батькові Темзі. Кордоном є шлюз Теддінгтон, розташований у двох кілометрах від острова Іл Пай.

— То ви вважаєте, що Батько Темза хоче захопити територію? — спитав я.

Ці «боги» видавалися схожими на наркодилерів.

На зворотному шляху автомобілів було помітно більше — Лондон прокидався.

— Те, що духи місця виявляють територіальність, навряд чи можна вважати несподіванкою, — сказав Найтінґейл. — Хоч там як, я вважаю, що ти маєш унікальний досвід, який допоможе розв’язанню цієї проблеми. Я хочу, щоб ти пішов і побалакав із Мамою Темзою.

— І що мені та моєму унікальному досвідові сказати пані Темзі?

— З'ясуй, у чому полягає проблема, і подивись, може знайдеш полюбовне вирішення.

— А якщо не знайду?

— Тоді нагадаєш їй, що незалежно від того, що собі дехто вигадав, спокій Королеви поширюється на все Королівство.

«Ягуар» мав право водити тільки Найтінґейл, і це можна було зрозуміти. Якби я мав таку машину, я би теж не пускав нікого за кермо. А мені було дозволено користатися десятирічним блакитним «Форд Ескорт», який вочевидь був поліцейським. Найтінґейл скуповувався у тій самій крамниці, що й Леслі. Стару поліцейську машину завжди можна впізнати, бо скільки її не мий, вона все одно старим копом смердить.

Шоредич, Вайтчепел, Воппінг — старий і новий Іст-Енд були перемішані докупи грошима та нетерпимістю. Мама Темза жила на схід від «Білої Башти» у перебудованому складі біля бухти Шедвел. Цей склад був на протилежному боці суднопідіймального елінгу від «Prospect of Whitby», стародавнього паба, що колись був легендарною джазовою сценою. Мій батько виступав там із Джонні Кітінгом, але завдяки віртуозному вмінню псувати власну кар'єру пропустив виступ із Літою Роза — здається, його тоді замінили Ронні Г'юзом.

З боку дороги склад мав фасад з лондонської цегли, в якому пробили сучасні вікна, але з боку Темзи були старі вантажні причали, які переобладнали на автостоянку. Я залишив машину між оранжевим «Сітроеном Пікассо» та червоним «Ягуаром XF», у якого на вітровому склі була наліпка з логотипом радіостанції «Urban Dance FM».

Виходячи з машини, я отримав найсильніше відчуття vestigia. Несподіваний запах перцю та морської води — раптовий, як крик чайки. І це не дивно, бо цей склад раніше був частиною Лондонського Порту, найбільшого порту у світі.

Від Темзи дмухав холодний пронизливий вітер, тож я поспішив до входу. Десь у когось грала музика, і баси були накручені так, що це можна було вважати порушенням громадського спокою. Мелодію, якщо вона й була, почути було неможливо, але басові ноти аж у грудях бриніли. Раптом на цьому тлі почувся жіночий сміх, недобрий і легковажний. Вхідні двері були замкнені домофоном. Я набрав номер, що мені дав Найтінґейл, і зачекав. Коли я хотів був набрати номер ще раз, з-за дверей почулося наближення шльопання ґумових пантофлей на ремінці. Потім двері відчинилися; за ними стояла молода чорна жінка з очима, схожими на котячі. На ній була завелика для неї чорна футболка, на якій був напис «WE RUN TINGZ».