Бен Ааронович – Річки Лондона (страница 17)
Я глибоко вдихнув, простягнув руку й розкрив кулак — нічого не сталося. Найтінґейл не розсміявся, але якби розсміявся, мені б стало легше. Я ще раз вдихнув, подумки зосередився на «формі», що б це не означало, і знову розкрив кулак.
— Я покажу ще раз, — сказав Найтінґейл. — А потім повториш ти.
Він створив світоч, я відчув його форму й спробував відтворити її. Власного вогника в мене все одно не вийшло, але цього разу мені здалося, що я відчув у своїх думках відлуння форми, неначе уривок музики з вікна авто, що проїхало повз тебе.
Ми повторили цю вправу кілька разів, і зрештою я вже був певний, яку форму має ця «forma», але подумки знайти цю форму не міг. Найтінґейлу, напевно, цей процес був знайомий, бо він розумів, на якій я стадії.
— Тренуй це впродовж іще двох годин, — сказав він. — Потім пауза на обід, а потім ще дві години тренування. А ввечері будеш вільний.
— Робити це й усе? — спитав я. — Ніякого навчання стародавніх мов, ніякої магічної теорії?
— Це перший крок, — відповів Найтінґейл. — Якщо ти з ним не впораєшся, решта не матиме сенсу.
— То це перевірка?
— Це учнівство, — сказав Найтінґейл. — Після того, як засвоїш цю форму, обіцяю тобі багацько навчання. Латинь, звісно, грецька, арабська, технічна німецька. Не кажучи вже про те, що ти візьмеш на себе більшу частину біганини, пов'язаної з моїми розслідуваннями.
— Добре, — сказав я. — Ви вмієте заохочувати.
Найтінґейл засміявся й залишив мене тренуватися самого.
Розділ 4
Біля Річки
Деякі речі неприємно робити раніше, ніж через десять хвилин після того, як прокинувся, і одна з таких речей — мчати в автомобілі по Ґрейт-Вест-Роуд. Навіть якщо це відбувається о третій годині ночі, у тебе ввімкнені сирена та проблискові маячки, а інших машин на дорозі настільки мало, наскільки це взагалі можливо в Лондоні. Я висів на ремені безпеки й намагався не думати про те, що «Ягуарові», попри всю його стильність і колекційну вартість, бракує повітряних подушок та розрахунку кузова на зберігання життя людей під час зіткнення.
— Ти вже розібрався з радіо? — спитав Найтінґейл.
Хтось колись обладнав цей «Ягуар» сучасною радіостанцією, і Найтінґейл відверто зізнався, що не вміє нею користуватися. Мені вдалося її ввімкнути, але потім я трохи відволікся, бо Найтінґейл помчав по круговому перехрестю з такою швидкістю, що я вдарився головою об вікно. Коли ми виїхали на відносно пряму дорогу, я скористався можливістю й налаштувався на хвилю відділка в Ричмонді, бо саме там, за словами Найтінґейла, були проблеми. Ми почули завершення рапорту у виконанні дещо напруженого голосу, властивого тим, хто відчайдушно намагається не видати свою паніку. Йшлося там про гусей.
— Танго Віскі 3 від Танго Віскі 1, повторіть!
TW-1 — це має бути позивний чергового інспектора в центрі управління відділка в Ричмонді, а TW-3 має бути однією з патрульних машин.
— Танго Віскі 1 від Танго Віскі 3, ми біля Білого Лебедя, на нас напали кляті гуси.
— Білого Лебедя? — спитав я.
— Це паб у Твікенгемі, — сказав Найтінґейл. — Біля мосту до острова Іл Пай.
Про острів Іл Пай я знав, що це кілька доків і будинків на річному острівці довжиною 500 метрів. Колись там виступали «Роллінг Стоунз», і мій батько теж — ось звідки я знав про нього.
— А гуси? — спитав я.
— Вони кращі за сторожових псів, — сказав Найтінґейл. — Спитай у римлян.
TW-1 гусьми не цікавилася; вона хотіла почути що-небудь про злочин. Двадцять хвилин тому було кілька дзвінків — громадяни скаржилися на порушення спокою та, можливо, бійку між групами молодиків. З мого досвіду це могло бути що завгодно, починаючи від невдалої гулянки й закінчуючи лисицями, які перевернули контейнери для сміття.
TW-3 повідомив, що бачив групу вдягнених у джинси та куртки IC1 чоловіків, які билися на Ріверсайд-Роуд із невідомою кількістю IC3 жінок. IC1 — це кодове позначення білошкірих людей, IC3 — чорношкірих, а я, якщо вам дуже цікаво, залежно від того, як часто бував останнім часом на сонці, потрапляю то до IC3, то до IC6 (араби та північноафриканці). Бійки між чорними та білими трапляються, хоча й рідко, але я вперше чув, щоб хлопці билися з дівчатами. TW-1 теж з таким не стикалася, тому вимагала пояснення.
— Жінки, — доповідав TW-3. — Точно жінки, а одна з них абсолютно гола.
— Саме цього я і боявся, — сказав Найтінґейл.
— Чого саме? — спитав я.
Коли ми мчали Чизвікським мостом, зовні «Ягуара» стрімко проминала пустота. Вище Чизвіка Темза робить велику петлю на північ, навколо ботанічних садів «К'ю Ґарденс», а ми поїхали навпростець до Ричмондського моста.
— Тут поблизу є важливе святилище, — сказав Найтінґейл. — Гадаю, хлопці саме туди хотіли дістатися.
Коли він сказав «святилище», я подумав, що навряд чи йдеться про стадіон.
— І ці дівчата захищають святилище?
— Можна й так сказати, — погодився Найтінґейл.
Він був чудовий водій, така зосередженість на дорозі завжди втішає, але коли вулиці стали вужчими, навіть Найтінґейл був змушений сповільнитися. Як і велику частину решти Лондона, центр Ричмонду було засновано ще тоді, коли про міське планування люди хіба що мріяли.
— Танго Віскі 1 від Танго Віскі 4; я на Черч-Лейн біля річки, тут п'ятеро або шестеро IC1 чоловіків сідають у катер.
TW-4 мав бути другим патрульним автомобілем відділка Ричмонду, а це означало, що були залучені майже всі.
TW-3 доповів, що IC3 жінок вони не бачать, ні голих, ні одягнених, але їм видно човен, який прямує до протилежного берега.
— Зв'яжися з ними та повідом, що ми вже їдемо, — сказав Найтінґейл.
— А який у нас позивний? — спитав я.
— Зулу-1, — відповів він.
Я ввімкнув мікрофон.
— Танго Віскі 1 від Зулу-1. Ми поруч.
Настала коротка пауза — TW-1 замислилася. Я засумнівався, чи знає чергова, хто ми такі.
— Зулу-1 від Танго Віскі 1. Зрозуміло, — її голос був безвиразний; вона чудово знала, хто ми такі. — Зважайте, що підозрювані, схоже, перетнули річку й тепер можуть бути на південному березі.
Я хотів був підтвердити, що почув її, але лише захрипів, бо Найтінґейл різко повернув на односторонню Георг-Стріт проти дозволеного напрямку руху, чого не можна робити навіть з сиренами та проблисковими маячками. І не в останню чергу тому, що є ризик зіткнутися з чимось дуже великим, спроектованим для прибирання вулиць посеред ночі. Я сильно уперся ногами в підлогу, бо у світлі наших фар вигулькнуло двометрове вишнево-червоне серце-валентинка на вітрині магазину.
Обізвався TW-3:
— Катер з підозрюваними горить. Я бачу, як люди вистрибують з нього.
Найтінґейл натиснув на газ ще сильніше, але на щастя ми вже знову їхали в дозволеному напрямку. Праворуч був Ричмондський міст, але Найтінґейл проїхав навпростець через маленьке кругове перехрестя на дорогу, що йшла вздовж Темзи. Ми почули, як TW-1 викликає пожежний катер — тому до місця подій щонайменше двадцять хвилин плисти.
Найтінґейл різко повернув праворуч по дорозі, якої я навіть не помітив, і раптом ми вже мчали крізь непроникну темряву, трусилися по дорозі, вкритій гравієм. Несподіваний поворот ліворуч, і ми вже їдемо вздовж берега, повторюємо вигин ріки. Близько до протилежного берега була лінія пришвартованих катерів з каютами, а за нею я побачив жовте полум'я — пожежа. Це був не сучасний катер для прогулянок, а радше маленька баржа, один з тих приватних вузьких човнів із ручним фарбуванням і сплячим котом на даху. Але якщо на цьому конкретному судні й був кіт, я сподівався, що він умів плавати, бо корабель горів від носа до корми.
— Онде, — сказав Найтінґейл.
Подивившись уперед, я мигцем побачив на краю освітленого фарами простору силует. Я повідомив TW-1:
— Підтверджую наявність підозрюваних на південному березі біля… де ми в біса зараз?
— Пором Гемертон, — сказав Найтінґейл, і я повторив це диспетчеру.
Найтінґейл загальмував, і ми зупинилися навпроти катера, що горів. У бардачку в нас були ліхтарі — покриті ґумою чудовиська зі стародавніми лампочками. Коли ми з Найтінґейлом виходили в темряву, їхня вага обнадійливо напружувала руку.
Я освітив доріжку, але підозрювані — якщо вони взагалі існували — втекли. Найтінґейл, схоже, цікавився більше річкою, ніж доріжкою. За допомогою свого ліхтарика я оглянув воду навколо баржі, що повільно дрейфувала за течією, але у воді нікого не було.
— Хіба ми не маємо переконатися, що на борту ніхто не залишився? — спитав я.
— Я сподіваюсь, що на борту нікого немає! — сказав Найтінґейл так голосно, ніби звертався не до мене, а до річки. — Негайно погасіть вогонь! — додав він.
У темряві хтось захихотів. Я спрямував туди промінь ліхтаря, але там не було нічого, крім пришвартованих до протилежного берега човнів. Обернувшись, я побачив, як охоплений полум'ям човен опустився під воду, неначе хтось схопив його за днище й потягнув униз. Коли останні язики полум'я погасли, човен вигулькнув на поверхню й колихався, наче ґумова качечка.
— Що це зробило? — спитав я.
— Духи річки, — відповів Найтінґейл. — Залишайся тут, а я перевірю берег.
З протилежного берега знову почувся сміх. А потім менше, ніж у трьох метрах від мене, безумовно жіночий голос із безумовно лондонським акцентом сказав «Дідько!», а потім почувся скрегіт металу, який розривався.
Я ринувся туди. У тому місці берег був земляним схилом, який утримували коріння дерев та кам'яні укріплення. Наблизившись, я почув сплеск, і встиг навести на нього промінь раніше, ніж граційна фігура зникла під водою. Я міг би подумати, що то видра, але не настільки дурний, щоб вважати, що видри бувають без шерсті й розміром з людину. Просто піді мною була квадратна клітка з дротової сітки (частина з протиерозійних заходів, як я дізнався пізніше), а одна з її сторін була розірвана.