Бен Ааронович – Річки Лондона (страница 16)

Леслі натиснула пальцем на больову точку на зап'ясті пані Манро, і та відпустила хватку так швидко, що ми обоє впали спиною на підлогу. Вона впала на мене, я спробував схопити її за руки, але отримав жорстокий удар ліктем по ребрах. Скориставшись своєю перевагою у вазі й силі, я перевернув її та ткнув обличчям у пропахлий попкорном килим. Наручників я при собі, звісно, не мав, тож довелося тримати її обома руками. З точки зору закону, якщо вже доторкнувся до підозрілого, то мусиш його заарештувати. Я оголосив їй про це, і вона обм'якла. Я пошукав поглядом Леслі: вона не тільки надала першу допомогу пораненому, а ще й зібрала дітей та повідомила про пригоду відділок Черінг-Крос.

— Якщо я відпущу вас, ви будете добре поводитися? — спитав я.

Пані Манро кивнула. Я дозволив їй перевернутися й сісти.

— Я хотіла просто піти в кіно, — сказала вона. — Коли я була дитиною, треба було просто піти до місцевого «Одеону», дати їм гроші, а вони давали тобі квиток. Відколи це стало так важко? Коли з'явилися ці огидні нáчос? Що це, курва, за «нáчос»?

Почувши лихослів'я, одна з дівчат нервово хихикнула.

Леслі все записувала у своєму службовому записнику. Ви коли-небудь чули про попередження «все, що ви скажете, може бути використано як доказ проти вас»? Ось, що мається в ньому на увазі.

— Тому хлопцеві боляче? — жінка дивилася на мене, чекаючи на заспокоєння. — Я не знаю, що сталося. Мені просто хотілося поговорити з тим, хто вміє розмовляти англійською як слід. Минулого літа я їздила у відпустку до Баварії, і всі там розмовляли англійською дуже добре. А коли привела дітей до Вест-Енду, то тут самі лише іноземці. Я не можу жодного їхнього слова зрозуміти!

Гадаю, який-небудь покидьок з прокуратури зміг би на підставі цих слів відкрити справу про злочин расової ненависті. Я перетнувся поглядом із Леслі; вона зітхнула й припинила записувати.

— Я просто хотіла сходити в кіно, — повторила пані Манро.

Порятунок прибув у вигляді інспектора Неблета, який подивився на нас і сказав:

— Вас двох хоч на хвилину можна самих залишити?

Мене йому обманути не вдалося. Я знаю, що він репетирував цю фразу всю дорогу до кінотеатру.

Тим не менш ми всі разом поїхали до відділку, щоб завершити арешт і оформити всі документи. А це три години мого життя, які мені ніхто не поверне. Як і всі копи, що працювали понаднормово, ми зрештою опинилися в їдальні, де пили чай і заповнювали бланки.

— І де цей процесуальний відділ, коли він потрібний? — сказала Леслі.

— Я ж казав тобі, що треба на «Сім самураїв» іти, — сказав я.

— Тобі не здалося, що в цій пригоді було дещо дивне? — спитала Леслі.

— Дивне? Що саме?

— Ну, знаєш… Жінка середнього віку раптом сходить у кінотеатрі з котушок і на очах у власних дітей кидається на людину. Ти певний, що не відчув ніякого?.. — вона помахала пальцями в повітрі.

— Я був неуважний, — сказав я.

При згадуванні тих подій мені здавалося, що щось там було, якийсь спалах насилля та сміху, але це відчуття було підозріло ретроспективним, схожим на спогад, якого від початку не було.

Приблизно о дев'ятій з'явилися пан Манро та батьки інших дітей, і менше, ніж через годину, пані Манро було звільнено до суду. І це було значно раніше, ніж ми з Леслі закінчили оформляти документи. На той час я був надто стомленим, тож попрощався й попросив один з патрулів підвезти мене до площі Рассел.

У мене була нова в'язка ключів і один з них був від заднього входу. Я не хотів іти там, де на мене міг осудливо подивитися Сер Ісак. У головному атріумі було майже темно, але коли я підіймався сходами, мені здалося, що я побачив світлу фігуру, яка плавно промайнула внизу.

Ночувати в аристократичному будинку — це коли на сніданок тебе запрошують до зовсім іншої кімнати, а не просто змінюють чайний сервіз у тій самій, де була вечеря. Вікна цієї кімнати виходили на південний схід, щоб не пропустити слабке січневе світло, а вид з неї був на колишні каретню та стайні. Попри те, що снідали тільки ми з Найтінґейлом, усі столи були накриті білосніжними скатертинами. За ними можна було розмістити близько п'ятдесяти людей. А сервірувальний столик був прикрашений лінійкою посріблених таць із копченою рибою, яйцями, беконом, кров'яною ковбасою та великою мискою рису з горошком і шматочками риби — Найтінґейл назвав це «кеджері». Схоже, він був збентежений кількістю їжі не менше, ніж я.

— Здається, Моллі трохи переборщила, — сказав він і поклав собі в тарілку рис.

Я взяв собі всього по трохи, а Тóбі отримав сосисок, кров'яної ковбаси та миску води.

— Ми не зможемо стільки з'їсти, — сказав я. — Що вона робитиме з тим, що залишиться?

— Я навчився не питати про таке, — сказав Найтінґейл.

— Чому?

— Бо я не певний, що хочу почути відповідь, — сказав він.

Мій перший справжній урок магії відбувся в одній з лабораторій у задній частині другого поверху. Інші лабораторії раніше використовувалися для досліджень, але ця була для навчання й була дуже схожа на шкільну хімічну лабораторію. Там були столи з газовими кранами для пальників Бунсена та білі порцелянові раковини, заглиблені в лаковані дерев'яні стільниці. На стіні навіть висіла періодична система елементів, на якій, як я помітив, були відсутні всі елементи, які було відкрито після Другої світової.

— Спершу треба наповнити раковину, — сказав Найтінґейл.

Він підійшов до однієї з них і відкрив кран з довгим, наче лебедина шия, носиком. Десь вдалечині щось грюкнуло, чорна лебедина шия затремтіла, булькнула, а потім кашлянула коричневою водою.

Ми обоє відсахнулися від крана.

— Коли ви востаннє тут щось робили? — спитав я.

Стукіт ставав гучнішим, сильнішим, а потім з крана полилася вода, спочатку брудна, а потім прозора. Стукотіння припинилося. Найтінґейл заткнув злив, наповнив раковину на три чверті й закрив кран.

— Коли тренуватимеш це закляття, — сказав він, — завжди май про всяк випадок воду напоготові.

— Ми створюватимемо вогонь?

— Лише тоді, коли ти помилятимешся, — сказав Найтінґейл. — Я зараз продемонструю, а ти слідкуй дуже уважно — так само, як тоді, коли ми шукали vestigia. Зрозуміло?

— Vestigia, — сказав я. — Добре.

Найтінґейл простягнув праву руку долонею догори, а потім стиснув кулак.

— Дивись на долоню, — сказав він і розкрив пальці.

Раптом у кількох сантиметрах над його долонею з'явилася куля зі світла. Яскрава, але не настільки, щоб я не міг дивитися на неї.

Найтінґейл стиснув кулак, і сфера зникла.

— Ще раз, — попросив я.

Думаю, до цієї миті якась частина мене чекала на раціональне пояснення, але коли я побачив, як легко Найтінґейл створює цей вогник, я збагнув, що єдине раціональне пояснення — магія існує. Наступним питанням, звісно, було: як вона діє?

— Ще раз, — сказав я.

Він розкрив руку і з'явилося світло. Джерело світла здавалося сферою розміром з кульку для гольфу та з гладенькою, схожою на перламутр поверхнею. Я нахилився ближче, але не міг зрозуміти, звідки виходить світло: зсередини чи з поверхні.

Найтінґейл стиснув кулак.

— Будь обережний, — сказав він. — Так можна очі ушкодити.

Заплющивши очі, я побачив пурпурові плями. Його правда — я обманувся м'якістю світла й дивився на нього занадто довго. Я намочив очі холодною водою.

— Готовий до повторення? — спитав Найтінґейл. — Коли я це робитиму, спробуй зосередитися на відчуттях — ти маєш щось відчути.

— Щось? — спитав я.

— Магія — як музика, — сказав Найтінґейл. — Кожний чує її інакше. Формальний термін, яким ми користуємося — «forma», але хіба це набагато зрозуміліше, ніж «щось»?

— А можна мені заплющити очі? — спитав я.

— Авжеж, — відповів Найтінґейл.

Я дійсно відчував «щось»; неначе тиша гикала в мить створення сфери. Ми повторили цю вправу кілька разів, доки я не переконався, що це не вигадка моєї уяви. Найтінґейл спитав, чи все мені зрозуміло. Я спитав його, як зветься це закляття.

— Поміж собою ми звемо це «світоч», — сказав він.

— А ви можете зробити його під водою? — спитав я.

Найтінґейл сунув руку в раковину й попри незручний ракурс без помітних ускладнень продемонстрував утворення світоча.

— Отже, річ не в тому, що щось окислюється, — сказав я.

— Зосередься, — сказав Найтінґейл. — Спершу магія, а наука потім.

Я спробував зосередитися, але на чому?

— Через хвилину, — сказав Найтінґейл, — я попрошу тебе розкрити долоню так само, як я показував. Коли ти розкриватимеш її, уявляй собі форму, що відповідає тому, що ти відчував, коли світоч створював я. Вважай, що це ключ, що відпирає двері. Зрозуміло?

— Долоня, — сказав я. — Форма, ключ, замок, двері.

— Чудово, — сказав Найтінґейл. — Починай.