Бен Ааронович – Річки Лондона (страница 19)

— Привіт, — сказала вона. — Що треба?

— Я детектив-констебль Ґрант, — сказав я. — Прийшов побачитися з пані Темзою.

Дівчина оглянула мене з голови до п'ят і, завершивши порівняння з якимось теоретичним стандартом, склала руки на грудях і втупила в мене погляд.

— То й що? — спитала вона.

— Мене прислав Найтінґейл, — сказав я.

Дівчина зітхнула, розвернулася й крикнула в коридор:

— Тут якийсь чувак каже, що від Чародія прийшов!

На спині її футболки було написано «TINGZ NUH RUN WE»[4].

— Впусти його, — гукнув зсередини будівлі голос, що мав слабкий, але легковпізнаваний нігерійський акцент.

— Заходь, — сказала дівчина й поступилася дорогою.

— Як вас звати? — спитав я.

— Мене звати Беверлі Брук, — сказала вона й нахилила набік голову, коли я проходив повз неї.

— Приємно познайомитися, Беверлі, — сказав я.

Усередині було спекотно, як у тропіках, і майже так само вогко; мої обличчя та спина почали пітніти. Я побачив, що двері всіх квартир у коридорі були широко розчинені, а важкий бас лунав від залізних кованих сходів, що вели на вищий поверх. Або це найбільш дружній багатоквартирний будинок за всю історію Англії, або ж Мамі Темзі належить уся будівля.

Беверлі вела мене до квартири на першому поверсі, а я намагався не затримувати погляд на довгих струнких коричневих ногах, що визирали з-під футболки. У самій квартирі було ще спекотніше, ніж у коридорі, і я впізнав запах пальмової олії та листя маніоки. Персиковий відтінок, яким були пофарбовані стіни, рис із курятиною, який готувався в кухні, торгова марка печива з начинкою — все це пояснювало мені, до якого сорту домівки я потрапив.

Ми зупинилися на порозі до вітальні. Беверлі поманила пальцем, щоб я нахилився, а тоді пробурмотіла мені у вухо:

— Виявляй повагу.

Я вдихнув запах перегрітого волосся та какаового масла. Мені неначе знову було шістнадцять.

Коли в 1990-ті роки було найнято архітектора, який збудував цей будинок, йому сказали, що він проектує апартаменти-люкс для амбіційних молодих спеціалістів. Він, без сумніву, уявив собі суворі піджаки, підтяжки та людей, які меблюватимуть свій дім у суворому мінімалістському стилі скандинавських детективних романів. Напевно, навіть у найстрашніших своїх кошмарах він не уявляв, що хазяїн скористується цією просторою вітальнею для того, щоб заштовхати в неї щонайменше чотири комплекти м'яких меблів з магазину «Світ Шкіри». Не кажучи вже про плазмовий телевізор, на якому наразі був футбол із вимкненим звуком, і величезну рослину в горщику, в якій я несподівано впізнав мангрове дерево. Справжнє мангрове дерево, чиє викривлене коріння вивалилося за межі горщика й пішло мандрувати серед густого ворсу килима, що лежав на підлозі. Задерши голову, я побачив, що верхні гілки пробили стелю. Біла штукатурка відвалилася, з-під неї визирали соснові балки.

Рядком на шкіряній канапі сиділа добірна колекція африканок середнього віку, і кожна з них оглянула мене з голови до п'ят так само, як це зробила Беверлі. Абсолютно недоречно поміж ними сиділа худорлява біла жінка в рожевому кашеміровому светрі й перловому намисті, почуваючи себе цілком як вдома, неначе колись зайшла сюди випадково й залишилася назавжди. Я звернув увагу, що спека їй не дошкуляла. Вона дружньо кивнула мені.

Але все це не було важливим, бо крім них у кімнаті була Богиня Річки Темза.

Вона сиділа, наче на троні, на найкращому, директорському кріслі. Її волосся було сплетене з чорними стрічками в прикрашені золотом коси й стояло над її лобом наче корона. Обличчя в неї було кругле, без зморщок, шкіра гладенька й бездоганна, як у дитини, а губи — повні й дуже темні. Очі були такі самі котячі, як у Беверлі. Блуза та спідниця — з вишуканих золотих австрійських мережив; виріз на шиї прикрашений червоним і срібним, достатньо широкий, щоб відкрити гладеньке повне плече та верхні схили грудей.

Прикрашена гарним манікюром рука лежала на кавовому столику, біля ніжок якого стояли мішки та маленькі дерев'яні ящики. Наблизившись, я відчув запах солоної води та кави, дизеля та бананів, шоколаду та риб'ячих нутрощів. Для того, щоб зрозуміти, що я відчуваю щось надприродне, мені не була потрібна підказка Найтінґейла, чари були такі сильні, неначе мене омивав морський приплив. У її присутності я не бачив нічого дивного в тому, що Богиня Річки була нігерійкою.

— Отже, ти хлопчик чародія, — сказала Мама Темза. — А хіба не було угоди?

Я знайшов у собі сили говорити.

— Здається, то була радше домовленість.

Я опирався бажанню кинутися перед нею на коліна, занурити своє обличчя між її грудей і не виринати звідти. Коли вона запропонувала мені сісти, зробити це було невимовно важко.

Я побачив, що Беверлі сміється, прикривши рот рукою. Мама Темза теж хихикнула й відіслала дівчину на кухню. І це було мені теж зрозуміло: африканські жінки заводять дітей саме для того, щоб було кому замість них вдома поратися.

— Хочеш чаю? — запропонувала Мама Темза.

Я ввічливо відмовився. Найтінґейл сказав дуже чітко: під її дахом нічого не їсти й не пити. «Зробиш це, — казав він, — і вона запустить у тебе свої пазурі». Моя мати сприйняла б таку відмову як образу, але Мама Темза лише кивнула. Може, це теж є частиною угоди?

— Твій Майстер, — сказала вона. — Чи добре він почувається?

— Так, мадам, — сказав я.

— Чим старішим стає наш Майстер Найтінґейл, тим краще він почувається, — сказала вона. Не встиг я спитати, що вона має на увазі, а вона вже питала про моїх батьків. — Твоя мати з народу фула, так? — спитала вона.

— Зі Сьєрра-Леоне, — сказав я.

— А твій батько, якщо я не помиляюся, більше не грає?

— Ви знайомі з моїм батьком?

— Ні, — сказала вона й багатозначно посміхнулася. — Лише в тому сенсі, що всі музиканти Лондона належать мені, особливо джазмени та блюзмени. Це річкове.

— То ви й з Міссісіпі знаєтеся? — спитав я.

Мій батько завжди наполягав, що джаз і блюз народилися в каламутних водах Міссісіпі. А мати казала, що вони, як і решта диявольських вигадок, народилися в пляшці. У певній мірі я глузував, але також мені раптом спало на думку, що якщо існує Мама Темза, то чому б не бути й богу Міссісіпі, а якщо він існує, чи спілкуються вони? Чи були в них довгі телефонні розмови про замулювання, водорозподіл і потребу контролювати повені в припливно-відпливних зонах? А може, вони шлють одне одному електронні листи? СМС? Твіттер?

Повернувшись таким чином на землю, я збагнув, що чари частково послабшали. Думаю, Мама Темза теж це відчула, бо хитро подивилася на мене й кивнула.

— Так, — сказала вона. — То ось воно як. Як розумно було з боку твого Майстра обрати саме тебе; а ще кажуть, що старого пса новим фокусам не навчиш.

Два тижні схожих незрозумілих зауважень Найтінґейла призвели до того, що я виробив дієву протидію зарозумілим висловлюванням — змінював тему.

— А як ви стали Богинею Темзи? — спитав я.

— Ти певний, що хочеш знати? — спитала вона, але я відчував, що їй приємна моя цікавість. Загальновідомо, що всі люди люблять говорити про себе. Дев'ять з десяти визнань своїх гріхів зобов'язані природному інстинкту людини розповісти про себе уважному слухачеві, навіть якщо йдеться про те, як оповідач забив на смерть ключкою свого партнера по гольфу. Мама Темза була така сама; взагалі-то, я збагнув, що боги мають навіть більшу потребу розказувати про себе, ніж звичайні люди.

— Я приїхала в Лондон у 1957 році, — сказала Мама Темза. — Але тоді я не була богинею. Я була простою сільською дівчиною, ім'я якої вже забула; я приїхала вчитися на медсестру, але якщо чесно, медсестра з мене була не дуже хороша. Наближатися до хворих мені ніколи не подобалося, а серед однокурсників було забагато ібу[5]. Через тих дурних пацієнтів я не склала іспит, і мене вигнали, — Мама Темза невдоволено чмокнула. — Викинули на вулицю. А потім мій красунчик Роберт, який залицявся до мене три роки, каже мені: «Я більше не можу чекати, доки ти даси мені відповідь, я оженюся з білою ірландською сучкою».

Вона знову чмокнула й цього разу кімнатою наче луна пішла, бо інші жінки зробили те саме.

— Я була така нещасна, — сказала Мама Темза, — що вирішила накласти на себе руки. О, так, настільки сильно той чоловік розбив мені серце. Тож я пішла до моста Ганґерфорд, щоб кинутися в річку. Але ж то залізничний міст, а старий пішохідний, що йшов тоді вздовж нього, був дуже брудний. Хто тільки не жив тоді на тому мосту: волоцюги, тролі, гобліни. Це було зовсім не те місце, де порядна нігерійська дівчина хотіла би втопитися. Бо що як хтось побачить? Тому я пішла до моста Ватерлоо, але поки я туди дійшла, сонце вже сідало за обрій, і куди б я не подивилася, всюди було так красиво, що я не змогла змусити себе стрибнути. А потім стемніло, і я пішла додому вечеряти. Наступного ранку я встала рано й сіла в автобус до моста Блекфраєрс. Але на його північному кінці стоїть клята статуя Королеви Вікторії, і хоч вона й дивиться в інший бік, уяви, який то був би сором, якби вона обернулася й побачила мене на парапеті!

Усі присутні згідно кивали.

— Ні за що на світі не кинулася б я з моста Саутварк, — сказала Мама Темза. — Тож куди я потрапила наприкінці ще однієї довгої пішої мандрівки?

— До Лондонського моста?

Мама Темза нахилилася й поплескала мене по коліну.