Бекетт Саймон – Шепіт мертвих. Третє розслідування (страница 9)

— Не знаю, чи готовий.

— Дурня, — незвично прямо відрізав Том. І зітхнув. — Слухай, Девіде, тобі останнім часом було важко, я знаю. Але ти приїхав сюди, щоб стати на ноги, і я не можу придумати кращого способу це здійснити.

— А Ґарднер? — Я досі вагався.

— Іноді Ден трохи колючий з незнайомцями, але він цінує талант, як ніхто. Крім того, мені не потрібно питати його дозволу, щоб мати помічника. Зазвичай я б запросив когось зі своїх студентів, але краще б тебе. Звісно, якщо ти не хочеш зі мною працювати…

Я не знав, чого хочу, та навряд чи міг йому відмовити.

— Якщо ти впевнений, тоді дякую.

Задоволений, він знову звернув увагу на дорогу попереду. Раптом салон автомобіля залило світло, коли машина позаду нас скоротила дистанцію. Том примружився, фари засліпили його, відбившись у дзеркалі заднього огляду. Вони були всього лиш за кілька футів, досить потужні та яскраві, мабуть, пікап або невелика вантажівка.

Том роздратовано цокнув язиком.

— Що, в біса, робить цей придуркуватий?

Він пригальмував, з’їхавши на узбіччя, щоб пропус­тити іншу автівку. Але фари також сповільнилися, зали­шаючись позаду нас.

— Гаразд, ти мав шанс, — пробурмотів Том, знову прискорюючись.

Фари рухалися за нами, тримаючись одразу за «універсалом». Я обернувся, намагаючись побачити, хто нас переслідує. Але відблиски не дозволяли нічого роздивитися через заднє скло, машина позаду лишилася невидимою.

Заскреготала асфальтом гума, фари різко повернули ліворуч. Я помітив пікап із високим кузовом і вікнами, мов чорні дзеркала, який пронісся повз нас із гортанним ревом. «Універсал» похитнувся, пікап рвонув далі, задні ліхтарі швидко зникли в темряві.

— Кляте бидло, — пробурмотів Том.

Він потягнувся до CD-плеєра, і ніжний голос труби Чета Бейкера повів нас назад до цивілізації.

Розділ 4

Том підвіз мене до лікарні, де я залишив свою машину. Ми домовилися зустрітися наступного ранку в морзі. Він поїхав додому, я — до готелю, вдячний, що справи на сьогодні завершені. Хотілося лише прийняти душ, перекусити й нарешті спробувати заснути.

Саме так і минали мої вечори.

Підіймаючись до номера, я згадав, що погодився піти на вечерю з Полом і компанією. Глянув на годинник: виявляється, Пол приїде по мене за пів години.

Я застогнав і впав на ліжко. Ще тільки товариства мені зараз не вистачало. Я не дуже компанійський, а чемна розмова з незнайомцями після важкого дня — зовсім не те, чого б хотілося. Спокуса зателефонувати Полу й перепросити зростала щохвилини, але жодної причини вигадати не вдалося. Та й невдячно якось відмовляти друзям.

Агов, Гантере, зберися. Не вистачало ще перетворитися на відлюдька. Я неохоче виборсався з ліжка. Якщо поквапитися, встигну прийняти душ. Роздягнувся й увійшов до кабінки, відкрутив воду на повну. Шрам на животі здавався чужим і дивним, ніби не був частиною мене. Потворна рожева лінія плоті вже загрубіла, але я все ж намагався не торкатися її. Колись, мабуть, звикну до цього шраму, та поки ще не встиг.

Підставив обличчя під пекучі бризки, глибоко вдихнув наповнене парою повітря, намагаючись розвіяти раптові спогади. Руків’я ножа, що стирчить з-під ребер, гаряче, липке відчуття крові, яка стікає на чорні й білі кахлі підлоги… Я потрусив головою, мов пес, намагаючись викинути небажані образи. Мені пощастило. Ґрейс Стракен — одна з найкрасивіших жінок, які траплялися мені в житті. І найнебезпечніша. Відповідальна за смерть щонайменше пів дюжини людей. Не знайди мене Дженні вчасно, я продовжив би цей список. Знав, що маю бути вдячним за те, що живий, та все одно важко було залишити це жахіття позаду.

А надто — бо Ґрейс досі десь блукала.

Поліція запевнила мене, що знайти її — лише питання часу, що вона надто нестабільна, щоб довго перебувати на волі. Але Ґрейс — багата жінка, охоп­лена жагою помсти, ірраціональною та смертельною. Вона не здасться так легко. І полювала не лише за мною. Колись ця жінка вже намагалася вбити молоду матір з донькою, вони врятувалися ціною ще одного життя. Коли Ґрейс напала на мене, Елен і Анна Макліод жили під охороною поліції і під фальшивим прізвищем. Звісно, їх важче вистежити, ніж криміналіста, чий номер внесено до телефонної книги, але, ніде правди діти, ніхто з нас не буде в безпеці, доки Ґрейс не спіймають.

Жити з цим непросто. Жити й носити на собі шрам — постійне нагадування про те, як близько вона підійшла.

Я увімкнув настільки гарячу воду, скільки міг витерпіти: нехай струмені обшпарять усі темні думки. Обтрусився, витерся рушником, аж шкіру запекло, одягнувся і збіг униз. Від гарячого душу стало легше, але у фоє готелю я спускався без ентузіазму. Пол уже чекав на дивані, зосереджено шкрябаючи щось у маленькому блокноті.

— Вибач. Довго сидиш?

Він підвівся, запхав блокнот у задню кишеню.

— Щойно приїхав. Сем у машині.

Він припаркувався перед входом. На пасажирському сидінні чекала вродлива жінка років тридцяти з довгим білявим волоссям. Вона, не приймаючи рук з округлого живота, обернулася до мене, коли я всівся позаду.

— Привіт, Девіде, рада знову тебе бачити.

— І я тебе, — я справді тішився. Є люди, з якими тобі одразу легко, і Сем саме така. Ми зустрічалися тільки раз, на початку минулого тижня, але здавалося, наче дружимо багато років. — Як ти?

— Ну, мені болить спина, болять ноги, а про інше тобі краще не знати. Але, крім цього, скаржитися немає на що, — вона всміхнулася, підкреслюючи жарт. Сем мала щастя добре переносити вагітність. Вона сяяла здоров’ям і, попри весь дискомфорт, явно насолоджувалася кожною миттю.

— Останнім часом маля бешкетує, — зауважив Пол, вивертаючи машину зі стоянки. — Я все кажу Сем: це виразна ознака, що то дівчина, але вона слухати не хоче.

Вони не хотіли дізнаватися стать дитини. Сем казала, що це зіпсує сюрприз.

— Дівчата не такі буйні. Це хлопчик.

— Ящик пива на те, що ти помиляєшся.

— Ящик пива? Найкраще, на що ти здатний? — вона обернулася до мене. — Девіде, хіба то застава для вагітної жінки?

— Як на мене, хитрий хід. Він зможе випити заставу, навіть якщо програє.

— Агов, ти маєш бути на моєму боці, — запротестував Пол.

— Він більш практичний, — Сем штурхнула чо­ловіка.

Під їхні кпини мене почало попускати. Так приємно було бачити їхнє щастя, хоча спочатку трішки кольнула заздрість. Коли Пол зупинився на стоянці, я пошкодував, що коротка подорож уже закінчилася.

Ми були в Старому місті — колишньому індустріальному центрі Ноксвілла. Деякі фабрики та склади тут ще залишалися, але район зазнав витонченої перебудови: промисловість поступилася місцем барам, ресторанам і житловим комплексам. Пол поставив машину неподалік від стейк-гаусу, де збиралася компанія. Під склепіннями старої цегляної будівлі стояли столики, лунала жива музика. Нам довелося пробиратися крізь залюднену залу до великої групи, що розташувалася біля вікна. Напівпорожні пивні келихи й сміх свідчили, що вечірка вже в розпалі. Що я тут роблю? Було б не приходити.

Але мене вже всадили за стіл — пізно відступати. Усі перезнайомилися, та я забув імена, щойно почув. Крім Пола й Сем, я впізнав тільки Алану, кримінальну антро­пологиню, яка підказала мені сьогодні, де знайти Тома на полігоні. Вона прийшла з кремезним хлопцем, мабуть, її чоловіком, решта — чи то викладачі, чи то студенти, яких я не знав.

— Маєш ковтнути пива, Девіде, — сказав Пол, нахиляючись до мене через Сем. — У них тут власна броварня. Фантастика просто.

Я майже не торкався алкоголю протягом кількох місяців, але відчував, що сьогодні варто пропустити келих. Холодне темне пиво виявилося чудовим на смак. Я випив половину майже одним ковтком і, зітхнувши, поставив кухля.

— Схоже, тобі це було потрібно, — зауважила Алана. — Важкий день, еге ж?

— Щось таке, — погодився я.

— Буває.

Вона здійняла келих в іронічному тості. Я знову ковтнув пива, відчуваючи, як починаю розслаблятися. За столом панувала неформальна дружня атмосфера, я легко втягнувся в розмови, що точилися навколо. Коли принесли вечерю, просто накинувся на неї. Замовляючи стейк із зеленим салатом, я навіть не помітив, який голодний.

— Тішишся життям?

Сем усміхалася мені над склянкою мінеральної води. Я кивнув з повним ротом, намагаючись проковтнути шматок стейка.

— Це так очевидно?

— Угу. Вперше бачу тебе розслабленим. Треба частіше так відриватися.

Я розсміявся.

— Не такі вже й кепські мої справи, еге ж?

— Ну, просто ти дуже стриманий, — вона тепло всміхнулася. — Я знаю, ти приїхав сюди, щоб зрозуміти, на якому ти світі. Але ніхто ж не забороняє час від часу просто насолоджуватися життям. Ти тут серед друзів.

Я опустив очі, вражений більше, ніж хотілося ви­знати.

— Я знаю. Дякую.

Вона поворухнулася на сидінні й скривилася, приклавши руку до живота.

— Усе добре? — запитав я.

Вона болісно всміхнулася.

— Він трохи неспокійний.

— Він?

— Він, — твердо сказала вона, крадькома дивлячись на Пола. — Це безумовно.