Бекетт Саймон – Шепіт мертвих. Третє розслідування (страница 10)

Тарілки прибрали, замовили десерти та нові напої. Я випив кави, знаючи, що ще одне пиво точно буде зайвим. Розвалився на стільці й просто насолоджувався моментом.

І раптом мій гарний настрій розбився вщент.

Не знати звідки я відчув нотки мускусу з легкими прянощами, які неможливо сплутати ні з чим. За мить аромат зник, загубившись серед сильніших запахів їжі й пива, але я знав, що мені не здалося. Упізнання вразило, як удар струмом. Наче я знову опинився на кахляній підлозі коридору, залізний запах крові змішувався з тонким чуттєвим ароматом.

Парфуми Ґрейс Стракен.

Вона тут. Я різко випростався на стільці, несамо­вито роззираючись. У ресторані змішалися звуки й барви. Я оглядав обличчя навколо, відчайдушно шукаючи виразні риси, якусь хибу в маскуванні. Вона десь тут. Де вона?

— Кави?

Тупо підняв очі на офіціантку, що стала поруч.

Ще й двадцяти нема, трішки повненька. Парфуми дівчини перебили запахи кухні й бару: дешевий мускус, важкий та нудотний. Зблизька геть інакший, ніж тонкі парфуми Ґрейс.

Але досить подібний, щоб на якусь мить увести мене в оману.

— Ви замовляли каву? — сторожко запитала офі­ціантка.

— Вибачте. Так, дякую.

Вона поставила філіжанку й пішла далі. Руки й ноги тремтіли від наслідків викиду адреналіну, спина вкрилася сиротами. Я зрозумів, що моя рука стискає шрам, і той болить. Ідіоте. Наче Ґрейс могла поїхати за тобою… Усвідомлення того, наскільки в мене розхитані нерви, які вони напружені навіть тут, залишило кислий присмак у роті. Я намагався змусити себе розслабитися, та серце калатало. Раптом здалося, що в кімнаті не вистачає повітря. Шум і запахи стали нестерпними.

— Девіде? — Сем стурбовано дивилася на мене. — Ти побілів як полотно.

— Просто трохи втомився. Час повертатись.

Треба вийти. Почав вибирати купюри з гаманця, не міг розпізнати, де яка.

— Почекай, ми тебе підвеземо.

— Ні! — Я поплескав її по руці, поки вона не встигла повернутися до Пола. — Будь ласка. Справді, я впораюсь.

— Ти певний?

Змусив себе всміхнутися.

— Звісно.

Її це не переконало, але я вже відсунув стілець, кинув на стіл жменю купюр, не знаючи, достатньо чи ні. Пол та інші були зайняті розмовою, але я не зупинявся, щоб попрощатись. Я мало не побіг, коли вирвався крізь двері на вулицю. Глибоко вдихнув прохолодне весняне повітря, та не зупинився навіть тепер. Ішов і йшов, не знаючи та не піклуючись про те, куди прямую, — тільки б далі рухатися.

Зійшов з узбіччя й відскочив, коли ліворуч від мене пролунав оглушливий гудок. Я перестрибнув на тротуар, за кілька дюймів від мене промчав тролейбус, вікна яскраво світилися в темряві. Щойно він проїхав, я швидко перейшов дорогу, повернув кудись навмання. Минуло багато років, відколи я був у Ноксвіллі, тож уявлення не мав, де я й куди їду.

Байдуже.

Лише побачивши попереду темряву за вуличними ліхтарями, я нарешті пригальмував. Відчув річку ще до того, як побачив її, — вологе повітря нарешті повернуло мене до тями. Обливаючись потом, я сперся на поручні. Мости, перекинуті між обсадженими деревами берегами, здавалися в темряві скелетними арками, всіяними цятками вогнів. Під ними спокійно текла річка Теннессі, як і тисячі років тому. І, мабуть, тектиме ще тисячі.

Що з тобою, в біса, коїться? Тікати з переляку через якісь дешеві парфуми. Але я був надто змученим, щоб соромитися. Самотній, як ніколи в житті, я дістав телефон і прогорнув список контактів. Ім’я та номер Дженні спливли на освітленому дисплеї. Я тримав великий палець над клавішею набору, страшенно бажаючи знову поговорити з нею, почути її голос. Але у Великій Британії зараз ще дуже рано. І навіть якщо я їй зателефоную, то що скажу?

Усе вже було сказано.

— Котра година?

Я стрепенувся, почувши поряд голос. У темряві між вуличними ліхтарями все, що я зміг розгледіти в тому, хто говорив, — червоне світло цигарки. Із запізненням я зрозумів, що вулиця безлюдна. Бовдуре. Здолати такий шлях і нарватися на грабіжника?

— Пів на одинадцяту, — бовкнув я йому й напружився, очікуючи нападу.

Але він лише вдячно кивнув і пішов далі, зникнувши в темряві за сусіднім ліхтарем. Я тремтів — і не тільки через вологий холод, що тягнувся від річки.

Порожньою вулицею наближалися привітні жовті вогні таксі. Я змахнув рукою, спинив авто й повернувся до готелю.

***

Кіт — твій найперший спогад.

Перед цим мали б бути інші, ти це знаєш. Але не такі яскраві. Жодного іншого спогаду тобі не вийняти, не відтворювати раз за разом. Цей настільки реальний, що навіть тепер відчуваєш, як сонце пече потилицю, бачиш власну тінь на землі перед собою, коли нахиляєшся.

Ґрунт м’який, легко копається. Ти береш шматок дошки, відламаний від паркану, біла штахетина під­гнила, розсипається просто в руках. Зараз знову зламається, але довго копати не треба.

Це не глибоко.

Спочатку ти його нюхаєш. Неприємний солодкий запах — і знайомий, і не схожий на те, що відчував раніше. Ти зупиняєшся на деякий час, нюхаєш вологий ґрунт, відчуваєш знервованість — чи радше збудження. Ти знаєш, що не варто цього робити, але надто цікаво. Уже тоді з’являються запитання — так багато запитань. Але відповідей немає.

Деревина вдаряється об щось майже відразу, ти продовжуєш копати. Інша текстура ґрунту. Починаєш зішкрябувати остаточний шар землі, помічаючи, що запах посилився. Нарешті тобі видно: картонна коробка з-під взуття, її боки промоклі та гниють.

Коробка починає розпадатися, ти намагаєшся її вийняти, мокру й провислу від ваги всередині. Хутко ставиш на землю. Пальці здаються незграбними й чужи­ми, коли знімаєш кришку, дух перехоплює. Ти боїшся, але збудження легко переважує страх.

Ти повільно знімаєш кришку коробки для взуття.

Кіт — це руда брудна купа. Напівзаплющені очі бліді й тьмяні, як кульки, що поздувалися після вечірки. У хутрі ворушаться комахи, жуки тікають від денного світла. Ти дивишся в захваті, як жирний хробак згортається і стискається, вилазить з котячого вуха. Узявши палицю, тицяєш у кота. Нічого не відбувається. Знову штовхаєш, сильніше. Знову нічого. У голові формується слово, почуте раніше, але не усвідомлене досі.

Мертвий.

Ти пам’ятаєш кота, яким він був. Товстий скажений клубок злоби й пазурів. Тепер це… нічого. Як жива тварина, яку ти пам’ятаєш, могла стати цією гнилою шерстю? Питання наповнює голову, воно надто велике — не втримати. Ти нахиляєшся ближче, ніби якщо придивишся, то знайдеш відповідь…

…і раптом тебе смикають. Обличчя сусіда спотворене гнівом і ще якимось іншим почуттям, ти не можеш зрозуміти яким. Лише роки по тому ти ідентифікуєш його як огиду.

— На Бога! Що ти робиш? От же ж, яке кончене!

Він кричить і кричить, потім на тебе кричать у будинку. Ти навіть не намагаєшся пояснити, що це було, бо не розумієш себе. Але ні гнівні слова, ні покарання не зітруть пам’ять про побачене. Або те, що відчувалося тоді, і все те, що відчуваєш навіть зараз, гніздиться десь у шлунку. Неперевершене почуття подиву та палкої, невгамовної цікавості.

Тобі п’ять років. І ось як це починається.

Розділ 5

Здалося, що світ навколо сповільнився: до мене наблизився ніж. Я хотів перехопити його, але запізнився, як завжди. Лезо ковзнуло крізь мою хватку, розрізавши долоню та пальці до кістки. Я відчував, як розтікається по руці й липне гаряча кров, як підгинаються ноги. Кров просочила подíл сорочки, стікала на чорно-білу плитку підлоги, а я сповзав уздовж стіни.

Подивився вниз, побачив, як безсоромно стирчить із живота руків’я ножа, розтулив рот, щоб закри­чати…

«Ні!»

Я різко підскочив, важко перевівши подих. Досі відчував на собі кров — гарячу й мокру. Зірвався з ліжка, несамовито роздивляючись живіт у тьмяному місячному світлі. Але на шкірі — жодних слідів. Ні ножа, ні крові. Лише виблискує липкий піт і вишкірилася сердита крива посмішка шраму під ребрами.

Господи. Я з полегшенням опустився на ліжко, упі­знаючи свій готельний номер, розуміючи, що я тут сам.

Це лише сон.

Серцебиття поверталося до норми, калатання крові у вухах стихало. Я спустив ноги з ліжка й, хитаючись, сів. Годинник на тумбочці показував п’яту тридцять. За годину задзвенить будильник — не варто знову засинати, навіть якщо хочеться.

З натугою підвівся й увімкнув світло. Уже почав шкодувати, що погодився допомогти Тому з оглядом тіла, знайденого в хатині. Душ і сніданок. Тоді все здаватиметься кращим.

П’ятнадцять хвилин — на вправи для зміцнення м’язів преса, тоді — у ванну й під душ. Підняв обличчя до гарячих бризок, дозволяючи колючим струменям розігнати рештки сну.

Коли вийшов з душу, останні сліди сну розвіялися. У номері стояла кавоварка, тож я увімкнув її, поки одягався й запускав ноутбук. У Великій Британії зараз пізній ранок, і я попивав чорну каву, перевіряючи електронну пошту. Нічого термінового. Відповів на потрібні мені листи, а решту залишив на потім.

Ресторан унизу відчинився на сніданок, я поки виявився єдиним клієнтом. Відмовився від вафель і млинців та вибрав тости з яєчнею. До ресторану я спускався голодним, але навіть цієї порції виявилося забагато: я подужав менше ніж половину. Живіт скрутило вузлом — не зрозуміло від чого. Я маю лише допомогти Томові у справі, яку сам робив безліч разів, і то за значно гірших обставин, ніж зараз.

Але все це я казав собі марно.