Бекетт Саймон – Шепіт мертвих. Третє розслідування (страница 11)
Сонце вже сходило, коли я вийшов на вулицю. Хоча автостоянка ще була в затінку, темно-синє небо вже зблідло, пронизане на горизонті сліпучим золотом світанку.
Я взяв напрокат «форд» — незначні відмінності стилю й автоматична коробка передач зайвий раз нагадали про те, що я в чужій країні. Попри ранню годину, на дорогах уже з’явилося багато машин. Ранок був чудовий. Ця частина Східного Теннессі, хоча й густо забудована, лишалася пишною і зеленою. Весняне сонце ще не встигло нагнати спеки й вологості, властивих середині літа, і в повітрі панувала свіжість ранку, не заплямована вихлопними газами.
До Медичного центру Університету Теннессі їхати всього двадцять хвилин. Морг розташований в іншій частині кампусу, але я знав туди дорогу з попередніх поїздок.
Вахтер моргу був таким величезним, що стіл, за яким він сидів, здавався схожим на дитячу іграшку. Громіздка брила плоті наче зовсім позбавлена кісток, ремінець годинника уп’явся в пухкий зап’ясток, мов дріт-різак пекаря в тісто. Я пояснював, хто я, та прислухався до ледь помітних аденоїдних хрипів у диханні бідолахи.
— П’ята секційна зала[3]. Ось ці двері й далі по коридору, — голос товстуна виявився несподівано високим для його громіздкої фігури. Він усміхнувся, мов херувимчик, та простягнув мені електронну перепустку. — Не заблукаєте.
Я провів карткою по електронному замку і зайшов до моргу. Мене зустрів знайомий запах формальдегіду, вапна й дезінфектанту. Том уже чекав на мене в обкладеній кахлями секційній залі, вбраний у хірургічний халат і гумовий фартух. Портативний CD-плеєр стояв на лавці неподалік, з нього тихенько ллялася ритмічна барабанна композиція, яку я не впізнав. З Томом працював ще один чоловік у такому ж вбранні. Він обмивав тіло, що лежало на алюмінієвому столі, очищаючи труп від комах і личинок мух.
— Доброго ранку, — життєрадісно привітався Том, коли двері за мною зачинилися.
Я кивнув у бік CD-плеєра.
— Бадді Річ?
— Промахнувся. Луї Беллсон, — Том випростався над грудною кліткою трупа, розкладеною до напіврідкого стану. — Раненько ти.
— Ну, тебе не випередити.
— Хотів зробити рентген тіла і відправити зубні пластини до лабораторії БРТ, — він показав на молодшого чоловіка, який усе ще обмивав тіло за допомогою шланга. — Девіде, це Кайл, асистент моргу. Я скористався його допомогою, поки тебе не було, тільки Гіксові не кажи.
Асистенти моргу працювали в офісі судово-медичної експертизи, а це означало, що технічно Кайл був підлеглим Гікса. Я забув, що він тут патологоанатом, і не заздрив нікому, хто на нього працює. Але Кайла, схоже, це не дуже турбувало. Високий, з міцною статурою, здорова повнота. З-під розкуйовдженої кучми сяяло приємне кругле, мов місяць, обличчя.
— Привіт, — він підняв руку в рукавичці.
— Ще моя студентка прийде допомогти, — продовжив Том. — Нам тут насправді аж трьох не потрібно, але я пообіцяв, що дозволю їй асистувати під час мого наступного дослідження.
— Якщо я вам тут не потрібен…
— Роботи буде багатенько. Просто закінчимо раніше, — усмішка Тома засвідчила, що мені не так легко втекти. — Халат і все інше в роздягальні в коридорі.
У роздягальні я лишився сам. Поклавши власний одяг у шафку, натягнув хірургічне вбрання та гумовий фартух. Те, що ми збиралися зробити, було, мабуть, найпаскуднішою частиною нашої роботи і, звичайно, однією з найбрудніших. Тест ДНК міг затягнутися на вісім тижнів, а відбитки пальців дозволяли ідентифікувати особу лише в тому разі, якщо жертва вже була в реєстрі. Але навіть із такими сильно розкладеними трупами, як цей, дані про особу жертви, а іноді й причину смерті можна дізнатися зі стану скелета. А для аналізу кістяка потрібно видалити всі залишки м’яких тканин.
Приємною цю роботу не можна назвати.
Повертаючись до секційної зали, я зупинився перед дверима. Чув, як Том наспівує під джаз, як тече вода.
Але дозволити собі такі думки я не міг. Відчинив двері й увійшов. Кайл закінчив обмивати тіло шлангом. Стікаючи водою, останки блищали, мов полаковані.
Том був біля візка з хірургічними інструментами. Я підійшов. Він узяв ножиці для м’яких тканин і підсунув яскраву лампу.
— Ок, почнімо.
Перший труп я побачив ще студентом. Це була молода жінка, не старша за двадцять п’ять чи шість, яка загинула під час пожежі в будинку. Задихнулася від диму — її тіла полум’я не торкнулося. Вона лежала на холодному столі під різким відкритим світлом моргу. Очі були частково розплющені, між повіками проглядали тьмяно-білі щілини, а кінчик язика ледь-ледь висувався з-поміж безкровних губ. Мене вразив її спокій. Застигла й нерухома, як фотографія. Усе, що вона робила, усе, чим була і чим сподівалася стати, закінчилося. Назавжди.
Усвідомлення вразило мене з фізичною силою. Тоді я зрозумів, що чого б не робив, скільки б не дізнався, завжди залишатиметься таємниця, якої мені не осягнути. Але наступні роки тільки зміцнили мою рішучість розв’язувати складніші головоломки, що потрапляли до рук.
А потім Кара й Аліса, мої дружина й шестирічна дочка, загинули в автокатастрофі. І таємниця смерті вже не була для мене лише академічним інтересом.
На деякий час я повернувся до своєї професії лікаря, сподіваючись, що таке рішення принесе мені хоча б спокій, якщо не відповіді. Але то був самообман. Як зрозуміли ми із Дженні на власному досвіді, утекти від своєї роботи я не міг. Моя робота — те, що я робив, те, ким я був. Принаймні так думав, поки мені не встромили ножа в живіт.
Тепер я вже ні в чому не був упевнений.
Працюючи над останками жертви, я намагався відкинути сумніви. Зібравши зразки тканин і рідини для аналізу, я скальпелем обережно відрізав м’язи, хрящі та внутрішні органи, буквально позбавляючи тіло останніх залишків людської подоби. Хто б це не був, але чоловік кремезний. Точніші обміри скелета ще попереду, але тут щонайменше шість футів два дюйми і масивні кістки.
Нелегко таку людину здолати.
Ми працювали майже в повній тиші, Том щось наспівував під диск Діни Вашингтон, а Кайл змотав шланг і зайнявся очищенням піддона, в якому після змивання залишилися комахи та інші рештки трупа. Я занурився в роботу, аж тут подвійні двері секційної зали раптово відчинилися.
Гікс.
— Доброго ранку, Дональде, — привітно гукнув Том. — Ви до нас у ранковий час?
Патологоанатом не завдав собі клопоту відповісти. Його голомоза маківка сяяла під яскравим світлом незгірш за мармур. Він розлючено дивився на Кайла.
— Що ти тут робиш, Вебстере? Я тебе шукав.
Кайл почервонів:
— Та я тільки…
— Він уже завершує, — спокійно зауважив Том. — Я попросив його допомогти. Ден Ґарднер хоче якомога швидше мати звіт про тіло. Якщо не заперечуєте?
Гікс, якби й заперечував, навряд чи зізнався б. Він знову накинувся на Кайла:
— У мене сьогодні вранці розтин. Зала готова?
— Ні, але я попросив Джейсона…
— Я доручив тобі, а не Джейсонові. Я впевнений, що доктор Ліберман з помічником самі зможуть упоратися, поки ти робитимеш те, за що тобі платять.
Я не одразу зрозумів, що то він про мене. Том натягнуто посміхнувся.
— Певен, що ми впораємося.
Гікс розчаровано шморгнув носом, бо суперечка згасла:
— Вебстере, я хочу, щоб усе було готове за пів години. Зроби, щоб так і було.
— Так, сер. Вибачте… — пробурмотів Кайл, але патологоанатом уже відвернувся. Важкі двері зачинилися.
— Що ж, нам усім від цього краще, — порушив тишу Том. — Вибач, Кайле. Не хотів тебе підставляти.
Молодик усміхнувся, але його щоки горіли:
— Усе добре. Але доктор Гікс правду каже. Я дійсно маю…
Він не встиг закінчити, бо знову відчинилися двері. Я було подумав, що повернувся Гікс, але замість патологоанатома до зали поспіхом влетіла дівчина.
Я здогадався, що це та студентка, помічниця Тома. Років двадцяти, вицвіла рожева футболка й потерті штани карго облягають пишні форми. Висвітлене біляве волосся для годиться стягнуте червоно-білою стрічкою в горошок, як в Аліси з Країни Чудес. Круглі окуляри надавали дівчині привітно-здивованого вигляду. Я так і не второпав, як вони при цьому не перечіплялися за сталеві кульки та кільця пірсингу, що проштрикнули її вуха, ніс і брови. Подолавши шок від першого погляду, ви розуміли, що все це таке болюче на вигляд залізяччя дівчині дуже личить.
Двері не встигли зачинитися, а вона вже видихнула:
— Боже, як це я спізнилася! Вийшла раніше, заскочила на полігон, щоб глянути на свій проєкт, зовсім втратила відчуття часу! Вибачте, будь ласка, докторе Лібермане.
— Ви вже на місці, — сказав Том. — Саммер, мабуть, ви ще не знайомі з Девідом Гантером. Він британець, але в цьому не винуватий. А це Кайл. Він тримав оборону, поки ви не прийшли.
Ошелешена усмішка розпливлася обличчям Кайла.
— Радий познайомитися.
— Привіт, — Саммер засяяла брекетами. Глянула на тіло швидше з інтересом, ніж з відразою. Це видовище могло б шокувати когось іншого, але полігон підготував студентів до таких похмурих реалій. — Я нічого не пропустила, ні?
— Ні, він усе ще мертвий, — заспокоїв її Том. — Знаєте, де тут усе, якщо хочете переодягнутися?
— Звісно. — Саммер розвернулася, щоб вийти, і зачепила сумкою візок із нержавіючої сталі, повний інструментів. — Вибачте, — притримала візок та зникла за дверима.