Бекетт Саймон – Шепіт мертвих. Третє розслідування (страница 8)

— Тільки затяті аматори та пуристи, — відповів здоровань. — Мій кузен просто схиблений на плівці.

— Йому подобається гламурна фотографія, тобі теж, Джеррі? — запитала жінка, і всі засміялися.

Обличчя Ґарднера залишалося незворушним.

— Є щось усередині?

Поліціянт зняв кришку.

— Ні, тільки повітря. Зачекайте хвильку…

Він підніс блискучий циліндр до світла, примружився, заглянув.

— Ну що? — запитав Ґарднер.

Я бачив, як Джеррі всміхається, попри те що в масці. Він похитав контейнером з плівкою.

— Не можу запропонувати вам фотографій. Але чи згодиться гарний жирний відбиток пальця?

Сонце вже сідало, коли Том віз нас назад до Ноксвілла. Дорога петляла внизу крутими лісистими схилами, які закривали останні промені сонця. Небо над нами все ще синіло, але навколо лягала пітьма. Коли Том увімкнув фари, нас огорнула раптова ніч.

— Ти чогось принишк, — зауважив мій друг, перериваючи мовчання.

— Просто думаю.

— Я так і зрозумів.

Мені полегшало, як побачив, що Томові стало набагато краще, коли він повернувся до хатини. Решта роботи пройшла досить гладко. Ми сфотографували та замалювали положення тіла, узяли зразки тканин. Аналізуючи амінокислоти та летючі жирні кислоти, що вивільняються під час руйнування клітин, ми зможемо звузити проміжок часу після смерті до дванадцяти годин. Наразі все вказувало на те, що жертва була мертва щонайменше шість днів, цілком можливо, сім. Проте, за словами Ґарднера, хатину винаймали тільки на п’ять. Щось пішло не так, і хоча я міг втратити впевненість у власних силах, та все ж був певен в одному.

Природа не бреше.

Я зрозумів, що Том чекає на відповідь.

— Славою я себе не покрив, еге ж?

— Не будь надто суворим до себе. Кожен поми­ляється.

— Але ж не так. Пошився в дилетанти. Геть не думав.

— Ну ж бо, Девіде, не так уже й страшно. Крім того, можливо, ти все ж таки маєш слушність. Щось не те з цим часом після смерті. Можливо, жертва вже була мертва, коли її привезли до хатини. Тіло можна було прив’язати до столу, щоб створити враження, ніби його там убили.

Хай як я не хотів у це вірити, усе ж не міг цього ігнорувати.

— Це означало б, що все місце злочину було інсценоване, включно з кров’ю на підлозі. І кожен достатньо розумний, щоб зробити це настільки переконливим, знав би, що вистава не введе нас в оману надовго. То який сенс?

Том не відповідав. Дорога пролягала між мовчазними стінами дерев, гілки яких раз у раз вихоплювали промені фар.

— Що думаєш про теорію Ірвінґа? — запитав на­решті Том.

— Ти про те, що це початок серійних убивств, чи про сексуальний мотив?

— Про все.

— Він може мати рацію, що це серійний убивця, — сказав я. — Більшість убивць намагалися приховати свої злочини, ховаючи тіла жертв, а не залишаючи їх напоказ. Це свідчило про вбивцю іншого ґатунку, із зовсім іншими планами.

— А решта?

— Не знаю. Я впевнений, що Ірвінґ добре знається на своїй роботі, але… — я знизав плечима. — Ну, я думав, що він квапиться з висновками. Мені здавалося, він бачить те, що хоче, а не те, що є насправді.

— Люди, які не розуміють, що робимо ми, можуть думати про нас те саме.

— Принаймні те, що ми робимо, базується на вагомих доказах. Мені здавалося, що висновки Ірвінґа аж надто необґрунтовані.

— Хочеш сказати, що ніколи не дослухаєшся до своїх інстинктів?

— Я можу дослухатися, але не дозволяю їм заважати аналізу фактів. І ти теж.

Він усміхнувся:

— Здається, ми про це вже сперечалися. І ні, зви­чайно, я не кажу, що ми маємо надто покладатися на інстинкти. Але за розумного використання вони — наш додатковий інструмент. Мозок — таємничий орган; іноді він створює зв’язки, існування яких ми не усвідомлюємо. У тебе хороші інстинкти, Девіде. Маєш навчитися більше їм довіряти.

Після того як я дав маху в тій хатині, мені ще цих інстинктів бракувало. Але не хотілося переводити дискусію на себе.

— Увесь підхід Ірвінґа надмірно суб’єктивний. Таке враження, йому кортіло, щоб убивця виявився прихованим гомосексуалістом просто для того, щоб роздути сенсацію. Я навіть подумав, що він уже планує свою наступну статтю.

Том засміявся:

— Ймовірніше, наступну книжку. Кілька років тому він потрапив у список авторів бестселерів, відтоді цей персонаж — ласий шматочок для будь-якої телекомпанії, що дає гонорари за інтерв’ю. Цей чоловік схильний до безсоромної самореклами, але, нíде правди діти, результати в нього непогані.

— Закладаюся, що публіка чує тільки про такі.

Окуляри Тома відбивали світло зустрічних фар, він кинув на мене косий погляд:

— Ти сьогодні аж занадто цинічний.

— Просто втомився. Не звертай уваги.

Том зосередився на дорозі. Я майже відчував, що він зараз запитає.

— Це не моя справа, але що сталося з дівчиною, з якою ти зустрічався? Дженні, так? Я не хотів згадувати про це раніше, та…

— Усе скінчено.

Мені здалося, що в цих словах пролунала жахлива остаточність, яка все ще не стосувалася нас із Дженні.

— Через те, що з тобою сталося?

— І через це теж.

Через це та через інше. Тому що робота в тебе на першому місці. Бо тебе ледве не вбили. Тому що вона не хотіла більше сидіти вдома, гадаючи, чи не повториться знову це жахіття.

— Шкода, — буркнув Том.

Я кивнув, утупившись у лобове скло. Мені теж.

Індикатор повороту клацнув, Том звернув на іншу дорогу. Ще темнішу за попередню.

— Давно в тебе проблеми із серцем? — запитав я.

Том мить помовчав, а потім фиркнув:

— Постійно забуваю про твою кляту медичну освіту.

— Що це, стенокардія?

— Так кажуть. Але я в нормі, нічого серйозного.

Як на мене, сьогодні все було досить серйозно. Подумав про всі інші випадки, коли бачив, як йому доводилося зупинятись, щоб перевести подих, відколи я приїхав. Мав би зрозуміти раніше. Не був би такий занурений у власні проблеми, можливо, й зрозумів би.

— Тобі слід навантаження зменшити, а не гасати пагорбами, — сказав я йому.

— Не збираюсь із собою панькатися, — відповів він роздратовано. — Ліки приймаю, усе під контролем.

Я йому не вірив, але знав, коли слід припинити розмову. Деякий час ми їхали мовчки, обидва переосмислюючи те, що залишилося невимовленим. Салон «універсала» освітився сліпучо-яскравими фарами, позаду рухалась інша машина.

— То що, допоможеш мені завтра з обстеженням? — запитав Том.

Тіло планували доставити в морг Медичного центру Університету в Ноксвіллі. Оскільки про візуальне упізнання мова не йшла — у пріоритеті стояли всі можливі способи ідентифікації тіла. Центр судово-медичної антропології мав власні лабораторії, за дивним збігом розташовані на спортивному стадіоні «Нейленд» у Ноксвіллі, але їх частіше використовували для досліджень, а не для справжнього розслідування вбивств. БРТ також мало власні приміщення в Нешвіллі, але в цьому разі морг Медичного центру Університету Теннессі був зручнішим. Зазвичай я скористався б нагодою допомогти Томові, проте тепер вагався.