Бекетт Саймон – Шепіт мертвих. Третє розслідування (страница 7)

— У нього бували й кращі дні, еге ж? Можна мені ще трохи ментолу, будь ласка?

Він не звертався ні до кого конкретно. Зависла пауза, нарешті одна поліціянтка неохоче вийшла по мазь. Ірвінґ з’єднав кінчики пальців та мовчки, без коментарів, слухав розповідь Ґарднера. Поліціянтка повернулася, професор, не дивлячись, узяв баночку з ментолом, акуратно мазнув по верхній губі й, знову не дивлячись, простягнув баночку назад.

Вона глянула на простягнуту руку, взяла баночку:

— Будь ласка, завжди рада допомогти.

Якщо Ірвінґ і вловив сарказм, то не подав і знаку. Том весело підморгнув мені, вийняв із сумки іншу банку для зразків і повернувся до трупа.

— З вашого дозволу, я б хотів, щоб ви почекали, поки я закінчу.

Ірвінґ заговорив, не дивлячись ні на кого, ніби вважаючи само собою зрозумілим, що всі, природно, прислухаються до його бажань. Я помітив спалах роздратування в очах Тома, гадав, що він зараз відповість. Але Том не встиг розтулити рота, його обличчя пересмикнулося від раптового спазму. Судома зникла так швидко, що я міг би подумати, що мені здалося, якби не зненацька зблідле обличчя друга.

— Мабуть, вийду, дихну свіжого повітря. Кляте пекло.

Том якось невпевнено попрямував до дверей. Я було рушив за ним, але він кивком зупинив мене.

— Тобі виходити не варто. Можеш почати фотографувати, коли професор Ірвінґ закінчить. Я просто води трохи ковтну.

— У кулері біля столів є пляшки з льодом, — підказав йому Ґарднер.

Я стурбовано спостерігав за його ходою, але Том, мабуть, не хотів зайвого галасу. Здається, більше ніхто не помітив, що щось не так. Обличчя Тома, крім мене та Ірвінґа, ніхто не бачив, а той усе одно нічого не помічав. Ґарднер продовжив свою розповідь, а професор стояв, поклавши руку на підборіддя, пильно дивлячись на мертвого чоловіка на столі. Коли агент БРТ закінчив, Ірвінґ не ворухнувся й не за­говорив, усією своєю позою демонструючи глибоку замисленість. «Поза — ключове слово», — підказав я собі. Що так то так.

— Ви, звісно, розумієте, що це серійний убивця? — запитав він, нарешті поворухнувшись.

Ґарднер з ображеним виглядом відповів:

— Ми не знаємо цього напевно.

Ірвінґ поблажливо посміхнувся.

— О, гадаю, що саме так. Подивіться, як розта­шоване тіло. Воно демонстративно виставлене для нас, щоб ми його знайшли. Чоловіка роздягли, зв’язали, окрім того, ймовірно, катували. А потім лишили обличчям догори. Жодних ознак сорому чи жалю, жодних спроб затулити жертві очі чи перевернути її обличчям униз. Усе це волає про тверезий розрахунок і насолоду. Він тішився тим, що робив, він хотів, щоб ви це побачили.

Вислухавши, Ґарднер вступив у розмову. Мабуть, він і сам про це здогадувався.

— Отже, вбивця — чоловік?

— Звісно, так. — Ірвінґ захихотів, наче Ґарднер сказав щось дотепне. — Окрім того, жертва явно була сильною людиною. Ви думаєте, що жінка здатна його подолати?

«Вас здивує, на що здатні деякі жінки», — подумав я, відчуваючи, як свербить шрам.

— Ми тут спостерігаємо величезну, просто велетенську зухвалість та пиху, — провадив Ірвінґ. — Убивця, мабуть, знав, що тіло буде знайдено, коли закінчиться термін оренди. Боже милий, він навіть залишив гаманець, щоб ви могли ідентифікувати жертву. Ні, це не одиничне вбивство. Наш хлопчик тільки починає.

Здавалося, така перспектива його тішила.

— Гаманець може належати не жертві, — нерішуче вставив Ґарднер.

— Не згодний. Убивця діяв надто усвідомлено, щоб залишити щось своє. Я маю на увазі, що він навіть сам забронював хатину. Він не просто випадково вирішив убити невідомого пожильця. Усе було надто добре сплано­вано, надто добре організовано для випадкового вбивства. Ні, він зробив замовлення на ім’я жертви, а потім привіз його сюди. Саме сюди, до затишного ізольованого місця, безсумнівно, розвідавши його заздалегідь, тут він міг би катувати жертву, не переймаючись часом.

— Чому ви так упевнені, що жертву катували? — запитала Джейкобсен. Вона заговорила вперше, відколи Ірвінґ виявив до неї свою прихильність.

Психолог відверто тішився:

— Навіщо ж іще прив’язувати його до столу? Його не просто стримували, його утримували. Убивця не хотів поспішати — прагнув насолодитися процесом. Гадаю, немає способу перевірити наявність плям сперми чи доказів сексуального насильства?

Не одразу зрозумів, що це останнє запитання було до мене.

— Ні, коли тіло так сильно розклалося, ні.

— Шкода, — він говорив з таким виразом, наче пропустив запрошення на вечерю. — Однак з кількості крові на підлозі стає очевидним, що поранення були завдані, коли жертва була ще жива. І я вважаю, що обрізання статевих органів має велике значення.

Я заговорив автоматично.

— Не обов’язково. Мухи відкладають яйця навколо будь-якого отвору тіла, зокрема в паху. Активність комах не означає, що там була рана. Нам потрібно буде провести повну експертизу, щоб визначити причину.

— Справді, — посмішка Ірвінґа застигла. — Але ви припускаєте, що кров звідкись взялася? Чи то безлад під столом — просто розлита кава?

— Я лише підкреслив, що… — почав я, та Ірвінґ уже не слухав, повернувся до Ґарднера з Джейкобсен. Лишалося тільки стулити рота.

— Як я вже казав, ми маємо зв’язану й оголену жерт­ву, яку примотали до столу й, цілком імовірно, поніве­чили. Питання полягає в тому, чи були рани результатом посткоїтального гніву, чи розчарування й вивільнення сексуальної напруги. Іншими словами, вони були зав­дані тому, що в нього встало, чи тому, що не встало?

Його слова зустріли мовчки. Навіть команда суд­медекспертів відірвалася від роботи, щоб послухати.

— Ви вважаєте, що мотив сексуальний? — запитала за мить Джейкобсен.

Ірвінґ удав подив. Я відчув, як зростає моя непри-­язнь до нього.

— Вибачте, я думав, що це було б очевидно з того факту, що жертва залишилася голою. Ось чому поранення важливі. Ми маємо справу з кимось, хто або заперечує свою сексуальність, або обурюється нею і виливає огиду до себе на свою жертву. У кожному разі, він не є відкритим гомосексуалістом. Це може бути одружений чоловік, опора суспільства. Можливо, той, хто полюбляє вихвалятися своїми перемогами над жінками. Це зробив хтось, хто ненавидить те, ким він є, і сублімував цю огиду до себе в агресію і спрямував її на жертву.

Обличчя Джейкобсен лишалося безвиразним:

— Я думала, ви сказали, що вбивця пишається тим, що зробив? Що не було ознак сорому чи жалю?

— Щодо справжнього вбивства — ні. Тут він б’є себе в груди, намагаючись переконати всіх, включно із собою, який він великий і сильний. Але причина, чому він це зробив, — це інше питання. Ось чого він соромиться.

— Можуть бути й інші причини, чому жертва оголена, — зауважила Джейкобсен. — Наприклад, як форма приниження чи інший спосіб здійснення контролю.

— Так чи так, контроль зазвичай зводиться до сексу. — Ірвінґ усміхнувся, але це почало видаватися трохи вимушено. — Серійні вбивці-геї — рідкість, проте вони існують. І з того, що я бачив, думаю, що це цілком може бути те, що ми тут маємо.

Джейкобсен не збиралася відступати.

— Ми недостатньо знаємо про мотивацію вбивці…

— Вибачте, але чи маєте ви великий досвід у розслідуванні серійних убивств? — Від усмішки Ірвінґа повіяло холодом.

— Ні, але…

— Тоді, можливо, ви позбавите мене нарисів із популярної психології.

Тепер він навіть не вдавав усмішки. Джейкобсен не відреагувала, але червоні плями на щоках видали її. Я відчував до неї симпатію. Була вона відвертою чи замкненою, однак такого поводження не заслужила.

Запала ніякова тиша. Ґарднер її перервав:

— Що з жертвою? Ви думаєте, що вбивця міг знати цю людину?

— Може, так, а може, й ні, — Ірвінґ раптом втратив інтерес. Він смикав комір сорочки, його кругле обличчя розчервонілося і вкрилося потом. Відтоді, як відчинили вікно, хатина трішки прохолола, але тут усе ще було задушливо й спекотно.

— Я закінчив. Мені знадобляться копії висновків судово-медичної експертизи та фотографії, а також будь-яка інформація про жертву, якою ви володієте.

Він звернувся до Джейкобсен з начебто ласкавою усмішкою:

— Сподіваюся, ви не проти нашої невеличкої суперечки. Можливо, ми могли б обговорити її детальніше, за чаркою.

Джейкобсен не відповіла, але її виразний погляд змусив мене подумати, що йому не варто покладати надії. Біхевіорист марно витрачав час, намагаючись її зачарувати.

Ірвінґ пішов, у хатині стало спокійніше. Я пішов узяти камеру з Томового кейса. Наше основне правило полягало в тому, що ми завжди робили власні фотографії тіла, незалежно від того, чи вже мали фото з місця злочину. Але не встиг я почати, як хтось вигукнув:

— Схоже, у мене щось є!

Це той здоровань. Він стояв навколішки на підлозі біля дивана, намагаючись витягнути щось з-під нього. Нарешті дістав маленький сірий циліндр, тримаючи його з дивовижною делікатністю пальцями в рукавичці.

— Що це? — підійшов до нього Ґарднер.

— Схоже на касету з плівкою, — гладун пихтів від зусилля. — Для тридцятип’ятиміліметрової камери. Мабуть, закотилася сюди.

Я глянув на фотоапарат, що тримав у руці. Циф­ровий, такий самий, яким зараз користуються більшість слідчих.

— Ще хтось знімає на плівку? — запитала поліціянтка, яка приносила Ірвінґові ментол.