Бекетт Саймон – Шепіт мертвих. Третє розслідування (страница 6)

Він невдоволено скривив губи, але все ж відповів:

— Зачинені, замкнені та закриті.

Я відганяв мух від обличчя. Мав би вже звикнути до них, але поки не вдалося.

— Для зачиненої кімнати забагато комах, — сказав я Томові.

Він кивнув. Обережно взяв пінцетом личинку з тіла й підніс до світла, роздивився.

— Що ти про це думаєш?

Я нахилився, придивився ближче. У мух три етапи розвитку личинок, які називаються стадіями, на кожній личинки поступово збільшуються.

— Третя стадія, — сказав я. Тобто цій істоті виповнилося щонайменше шість днів, а можливо, і більше.

Том кивнув, кинув личинку в маленьку баночку з формальдегідом.

— І деякі з них уже почали заляльковуватися. Це вказує на шість-сім діб після смерті.

— Але не п’ять, — сказав я. Рука знову смикнулася до живота. Відвів її. Ну ж бо, зберися з думками. Із зусил­лям зосередився на тому, що було переді мною.

— Припускаю, його могли вбити деінде й потім привезти сюди.

Том вагався. Я побачив, як дві фігури в білих костюмах перезирнулися, і одразу зрозумів свою помилку. Відчув, як пашить моє обличчя. З усіх дурних…

— Не потрібно примотувати руки й ноги до столу, якщо жертва вже мертва, — буркнув повний оперативник і скоса на мене подивився.

— Може, трупи в Англії жвавіші, ніж у нас, — незворушно прокоментував Ґарднер.

Почулися смішки. Я відчув, як палає обличчя, але що тут заперечиш. Ідіоте. Що тобі робиться?

Том із байдужим виразом закрутив кришку морилки.

— Як думаєш, цей Луміс — жертва чи вбивця? — запитав він Ґарднера.

— Ну, у гаманці, який ми знайшли, виявлено водійські права та кредитки Луміса. Ще понад шістдесят доларів готівкою. Ми перевірили особу: тридцять шість років, білий, працював страховим клерком у Нокс­віллі. Неодружений, живе сам, не з’являвся на роботі кілька днів.

Двері хатини відчинилися, увійшла Джейкобсен. Як і Ґарднер, вона була в бахилах і рукавичках, та все ­одно здавалася елегантною. Маски не вдягла, але обличчя її залишалося блідим. Вона підійшла до старшого напарника.

— Отже, якщо вбивця не забронював хатини на своє ім’я і завбачливо не залишив своє посвідчення особи, ймовірно, що це або Луміс, або ще хтось, нам невідомий, — підсумував Том.

— На цьому все, — поставив крапку Ґарднер. Він замовк, коли у дверях з’явився інший агент.

— Сер, тут до вас прийшли.

— Зараз повернуся, — кинув Ґарднер Томові й ви­йшов на вулицю.

Джейкобсен залишилася в хатині. Її обличчя все ще було бліде, але вона рішуче склала руки перед собою, ніби стримуючи будь-яку слабкість.

— Звідки ви знаєте, що це чоловік? — запитала вона. Автоматично перевела очі на кипучу активність навколо паху трупа, але швидко знову відвела їх. — Я не бачу нічого, що може це підтвердити.

Її акцент був не таким сильним, як ті говірки, що я чув навколо, але виразно свідчив, що вона місцева. Я глянув на Тома, проте той захопився роботою. Чи вдавав.

— Ну, окрім зросту… — почав я.

— Не всі жінки мініатюрні.

— Ні, але небагато таких високих, як цей труп. І навіть велика жінка мала б делікатнішу структуру кісток, особливо черепа. Це…

— Я знаю, що таке череп.

Господи, але ж вона гостра на язичок.

— Я збирався сказати, що зазвичай це вагомий показник статі, — закінчив я.

Її підборіддя вперто випнулося, але вона нічого не прокоментувала. Том, який розглядав роззявлений рот, випростався.

— Девіде, поглянь на це.

Я підійшов, він відсунувся. Від обличчя вже відійшла значна частина м’яких тканин, очі та носову порожнину заповнили хробаки. Зуби майже повністю оголилися, на місці ясен жовто-білий дентин набув виразного червонуватого відтінку.

— Рожеві зуби, — прокоментував я.

— Ти таке колись бачив? — запитав Том.

— Раз чи два. Тобто нечасто. І не в такій ситуації.

Джейкобсен прислухалася:

— Рожеві зуби?

— Таке явище викликано тим, що гемоглобін із крові потрапляє в дентин, — пояснив їй. — Надає зубам рожевого відтінку під емаллю. Іноді таке трапляється в потопельників, які пробули у воді деякий час, тому що вони, як правило, плавають униз головою.

— Чомусь я не думаю, що ми тут маємо справу з потопельником, — Ґарднер повернувся до хатини й закинув черговий дотеп.

З ним був ще один чоловік. Новоприбулий також вдягнув бахили та рукавички, але не скидався мені ні на поліціянта, ні на агента БРТ. Йому було близько сорока п’яти, не зовсім повний, але вочевидь гладенький та вгодований. Вбраний у штани чінос і легкий замшевий піджак поверх блідо-блакитної сорочки, м’ясисті щоки вкривала щетина, що вже перетворювалася на бороду.

Однак на позір недбалий зовнішній вигляд здавався надто надуманим, ніби чоловік перебрав собі стиль витончених моделей журнальної реклами. Дорогий одяг вишуканого покрою, на сорочці розстебнуто один зайвий ґудзик. А щетина, як і волосся, занадто однорідні — результат ретельного догляду.

Сяючи впевненістю в собі, новоприбулий пройшов до хатини. З легкою усмішкою поглянув на прив’язане до столу тіло.

Ґарднер зняв маску, можливо, з поваги до нового учасника слідства, бо той залишався із незахищеним обличчям.

— Професоре Ірвінґу, гадаю, ви не знайомі з Томом Ліберманом, я не помиляюся?

Чоловік з усмішкою обернувся до Тома.

— Ні, боюся, наші шляхи досі не перетнулися. Ласкаво прошу мені пробачити, не можу потиснути вашу руку, — промовив він, театрально демонструючи свої рукавички.

— Професор Ірвінґ — фахівець із психологічного профілю злочинців, він співпрацював із БРТ у кількох розслідуваннях, — пояснив Ґарднер. — Ми сподіваємося почути думку психолога щодо виявленого тут.

Ірвінґ усміхнувся з удаваною скромністю:

— Насправді я волію, щоб мене називали «біхевіористом». Але я не з тих, хто переймається титулами, ухиляючись від суті питання.

«Ви щойно так і зробили», — пробурчав я подумки, щоб не зірватися на ньому.

Томова усмішка, і без того доволі прісна, як мені здалося, стала зовсім прохолодною.

— Радий познайомитися з вами, професоре Ірвінґу. Це мій друг і колега, доктор Гантер, — додав він, компенсуючи упущення Ґарднера.

Ірвінґ чемно кивнув у мій бік, але я, певне, на його радари не втрапив. Увага «біхевіориста» вже пере­містилася на Джейкобсен, і він розплився в усмішці.

— Здається, вашого імені я не розчув?

— Діана Джейкобсен, — вона зробила крок уперед, майже збентежена, ледь не втративши свою виплекану холодність. — Дуже приємно познайомитися, професоре Ірвінґу. Я читала багато ваших робіт.

Усмішка Ірвінґа стала ще ширшою. Я не міг не помітити, які неприродно білі й рівні в нього зуби.

— Щиро сподіваюся, вони заслужили ваше схвалення. І, будь ласка, називайте мене Алексом.

— Діана вивчала психологію, перш ніж приєднатися до БРТ, — додав Ґарднер.

Біхевіорист здійняв брови.

— Справді? Тоді мені доведеться бути особливо обережним, помилка неприпустима.

Лишалося погладити дівчину по голівці. Професор обернувся до трупа, усмішка змінилася відразливою гримасою: