Бекетт Саймон – Шепіт мертвих. Третє розслідування (страница 41)
Це було не зовсім вибачення, але й на тому добре. Головне — безпека Тома.
— Дякую, — відповів я.
Не розбереш: глузує він чи ні.
— Отже, якщо ви закінчили, докторе Гантере, я подбаю, щоб вас відвезли до готелю.
Я рушив назовні, але не встиг дійти до парадних сходів, як Ґарднера погукали:
— Сер, маєте поглянути на це.
З дверей у кінці коридору вийшов судово-медичний експерт у замащеному оливою та брудом комбінезоні. Ґарднер глянув на мене, і я зрозумів, що в нього на думці.
— Поки не йдіть.
Він покрокував коридором у двері. Я вагався, але попрямував за ним. Не збираюся тут стовбичити, як школяр під кабінетом директора, доки Ґарднер не вирішить, потрібний я йому чи ні.
Двері виявилися внутрішнім входом у гараж. У повітрі пахло мастилом і вогкістю. Над головою горіла оголена лампочка, її слабке сяяння доповнювалося різкішним світлом прожекторів. Тут було так само захаращено, як і в решті будинку: розвалені картонні коробки, вкрите цвіллю туристичне спорядження, іржаве садове обладнання — усе скупчилося навколо голого бетону, де стояла машина Йорка.
Ґарднер і криміналіст зупинилися біля старої сталевої шафи для документів. Одна з шухляд була висунута.
— …внизу під старими журналами, — говорив агент. — Спочатку я подумав, що це просто фотографії, аж потім придивився краще.
Ґарднер дивився на них униз.
— Боже милосердний…
Він був шокований. Інший агент ще щось казав, але я не звернув уваги — я сам зміг побачити їхню знахідку.
Це була пласка коробочка, подібна до тих, що використовують для фотопаперу. Вона була відкрита, і агент витяг ізсередини приблизно пів дюжини фотографій. Усі вони були чорно-білими портретами, кожен із яких великим планом показував обличчя чоловіка чи жінки від підборіддя до чола. Їх було збільшено майже до натурального розміру, а ідеальний фокус дозволив зафіксувати кожну деталь, кожну пору та пляму з гострими краями; частка секунди збережена з нерозмитою чіткістю. Обличчя кожного спотворене й темне, і, на перший погляд, їхні вирази були майже комічними, наче кожного з них підловили, коли вони чхали. Але це враження зберігалося, доки ви не бачили їхніх очей.
Тоді вкривало розуміння: у цьому немає взагалі нічого комічного.
Ми завжди підозрювали, що жертв було більше, ніж тих, про які ми знали. Знахідка це підтвердила. Йорку було недостатньо закатувáти їх до смерті.
Він також фотографував їхню смерть.
Ґарднер ніби вперше помітив, що я поблизу. Кинув на мене різкий погляд, але докору, якого я майже очікував, там не було. Мені здається, він і сам стояв надто приголомшений.
— Тепер ви можете йти, докторе Гантере.
Мовчазний агент БРТ відвіз мене до готелю, коли я перевдягнувся, але ті спотворені обличчя все переслідували мене, поки ми їхали темними вулицями. Вони тривожили на такому рівні, який важко пояснити. Не тільки через те, що там було зображено. Свого часу я бачив достатньо смерті. Раніше працював над випадками, коли вбивці збирали трофеї своїх жертв: пасмо волосся чи клаптик одягу, спотворені пам’ятки про життя, яке вони відібрали.
Але то інше. Йорк не був божевільним убивцею, розгубленим у запалі якоїсь спотвореної пристрасті. Увесь час він виставляв нас за дурнів, маніпулюючи розслідуванням із самого початку. Навіть його втеча розрахована ідеально. І фотографії — не звичайні трофеї. Їх робили з такою обережністю та вправністю, що свідчило про навмисну клінічну холодність. Про контроль.
Від цього вони були ще більш моторошними.
Якщо чесно, коли я повернувся в номер, ще один душ мені не був потрібен, але все одно я пішов туди. Після поїздки до дому Йорка почувався брудним. Символічно чи ні, але гаряча вода допомогла. Настільки, що я заснув майже одразу, як вимкнув світло.
Близько шостої мене розбудило наполегливе дзеленчання. Напівсонний, я почав шукати будильник, аж тут зрозумів, що звучить телефон.
— Алло? — пробурмотів я, ще не прокинувшись.
Останні сліди сну розвіялися, коли я почув голос Пола.
— Погана новина, Девіде, — сказав він. — Том уночі помер.
***
Ти добре це влаштував. Знав, що незабаром агенти БРТ прибудуть до будинку, але не покидав його довго. Так довго, наскільки міг. Зарано — і більша частина впливу буде втрачена. Запізно — і… Ну, це б усе зіпсувало.
Шкода, що тобі бракувало часу. Ти ненавидиш поспіх, навіть якщо його не вдається уникнути. Ти завжди знав, що до цього дійде. Похоронне бюро відслужило своє. Ти все спланував заздалегідь: що потрібно взяти, а що залишити. Це вимагало тонкого судження та неабиякої дисципліни. Але то нормально.
Чимось доведеться пожертвувати.
Ти майже готовий до наступного етапу. Потрібно лишень набратися терпіння. Це буде недовго. Лише одна остання робота — і фрагмент пазла стане на своє місце, тоді очікування завершиться.
Ти визнаєш, що трохи нервуєш, але то добре. Ти не можеш собі дозволити самовдоволення. Коли з’явиться нагода, будеш готовим нею скористатися. Ти не можеш дозволити собі втрачати такі шанси. Ти знаєш це краще за всіх.
Життя занадто коротке.
Розділ 17
Зрештою всі запобіжні заходи щодо Томової безпеки виявилися марними. Лікарів і медичний персонал у відділенні інтенсивної терапії попередили, що потрібно бути особливо пильними, не розголошуючи причину, а агент БРТ чергував у коридорі біля палати. Ніхто не міг потурбувати Тома без його відома, а якби хтось і спробував, Мері постійно була поруч з ним.
Однак ніщо не запобігло зупинці серця о четвертій годині ранку.
Медики намагалися його реанімувати, але серце рішуче відмовлялося запускатися. «Упертий до кінця» — ця думка безцільно пульсувала в моїй голові, ніяк не хотіла покидати.
Мене охопило якесь заціпеніння, наче не міг зрозуміти, що сталося. Після розмови з Полом я зателефонував Мері й проговорив звичайні марні слова. І всівся на ліжко, не знаючи, що робити далі. Усе повторював собі: принаймні Том помер мирно, дружина була поруч, його оминуло останнє випробування, яке випало на долю Ірвінґа. Але то виявилася слабка втіха. Фізично Йорк не вбив його, але все одно Том був жертвою маніяка. Так, він хворів, але мав право спокійно прожити решту свого життя, скільки йому було відведено.
І це життя убивця в нього відібрав.
У пам’яті спливло обличчя Йорка, що сяяло фальшивою поблажливістю, коли він з ентузіазмом тиснув руку Тома того ранку в Стіпл-Гілл. «Докторе Лібермане, для мене це честь, сер… Я багато чув про вашу роботу… І про ваш полігон, звичайно. …це гордість Теннессі». Мабуть, він уже тоді з нас сміявся, знаючи, що задумав, ховаючи більший злочин за дрібними порушеннями, виявленими на кладовищі.
Не пам’ятаю, щоб когось так ненавидів, як Йорка тоді.
Але якщо просто сидіти й горювати в готельному номері, то це не поверне Тома й не допоможе упіймати його вбивцю. Я прийняв душ, одягнувся та попрямував до моргу. Було ще рано, коли приїхав туди. Мої кроки відлунювались у порожньому коридорі. Холодні кахельні поверхні моргу здавалися особливо самотніми. Втішило б знайоме обличчя, але Пол попередив, що має кілька зустрічей і потрапить у морг уже після них. А Саммер навряд чи зможе допомагати як слід, коли почує новини.
Принаймні Кайл був на місці. Коли я вийшов із роздягальні, він штовхав по коридору візок. Хлопець привітався зі звичним ентузіазмом.
— Привіт, докторе Гантере. Я сьогодні вранці допомагаю з розтином, але якщо пізніше вам знадоблюся, то просто дайте мені знати.
— Дякую, так і зроблю.
Він трохи забарився біля мене.
— Саммер прийде пізніше?
— Я не знаю, Кайле.
— Ага, ок. — Він кивнув, намагаючись приховати своє розчарування. — Як там доктор Ліберман?
Мабуть, зарано було поширювати новину, я сподівався, що він не запитає. І не дуже хотів, щоб звістка йшла від мене.
— Він помер уночі.
Обличчя Кайла спохмурніло.
— Помер? Вибачте, я не знав…
— Вам немає чого просити вибачення.
Я бачив, як він думає, що сказати.
— Він був хорошою людиною.
— Так, був, — погодився я. Траплялися й гірші епітафії.
Прямуючи до секційної зали, я намагався прочистити голову, прагнучи зосередитися на роботі. Але там, де все було так пов’язане з Томом, завдання виявилося нездійсненним. Пройшовши повз його залу, я зупинився. І увійшов.
На перший погляд, приміщення нічим не відрізнялося від того, яким було вчора. Скелет Террі Луміса досі лежав на алюмінієвому столі, майже повністю зібраний. Звичайна секційна зала, наче Том не працював тут так довго. Я вже було вийшов, але побачив CD-плеєр, який так і лежав на полиці, поруч з акуратним стосиком джазових альбомів. Ось тут мене й накрило.
Том помер.
Якийсь час я стояв і не рухався, поки невблаганний факт не просочився до свідомості. Потім важкі двері зачинилися за мною, і я пішов коридором до секційної зали з кістками дрібного злодюжки.
Час було закінчити повторне збирання та дослідження скелета Ноя Гарпера. Ніхто не винний у цій затримці, але це завдання — моє, і відповідальність за термін виконання — на мені. Я рішуче налаштувався завершити роботу, навіть якщо для цього доведеться пропрацювати всю ніч.