Бекетт Саймон – Шепіт мертвих. Третє розслідування (страница 40)

Давши останню коротку вказівку агентці в білому, Ґарднер нарешті повернувся до мене. Ми помовчали. Його невдоволення можна було відчути на дотик, але свої думки він тримав при собі. Коротко кивнув мені.

— Це нагорі.

Будинок мав типовий для свого стилю та епохи пере­вернутий дизайн: спальні були внизу, а побутові приміщення — нагорі. Колись білі стіни та стеля вкрилися брудно-жовтим нальотом за десятиліття контакту із сигаретним димом, така ж охриста патина прилипла, як смалець, до дверей та меблів. Повсюдний застарілий сморід тютюну накладався на затхлий запах старих килимів і невипраних простирадл.

Відчуття занедбаності й ветхості посилювалося метушнею обшуку. Судово-медичні експерти копирсалися в ящиках і шафах, витягаючи для дослідження уламки життя Йорка. Я відчув на собі їхні погляди, коли ми піднялися нагору. Вони, певно, чекали на мою реакцію: так буває на місцях злочину, коли виявлено важливу знахідку, — очікування та відверта цікавість.

Звістка про моє відновлення у справі поширювалася.

Ґарднер повів мене запилюженими сходами. Весь верхній поверх мав відкрите планування з зонами кухні, їдальні та вітальні. Вбудовані конструкції залишилися тут від оригінального проєкту: перегородки та шафи з матового скла, немов з реклами американської мрії 1950-х років.

Але звичайні меблі були мішаниною минулих десятиліть. На кухні голосно гудів іржавий холодильник, люстра з лампочками — імітаціями свічок — висіла над потертим обіднім столом і стільцями в зоні їдальні. У центрі вітальні стояло м’яке шкіряне крісло, подушки якого були заклеєні обдертою ізоляційною стрічкою. Перед кріслом стовбичив величезний телевізор із плоским екраном — єдиний новітній предмет обстановки, який я побачив.

Тут було більше агентів-криміналістів. У будинку панував хаос, хоча важко було сказати, де він спричинений через обшук, а де через особисті звички Йорка. Одяг розкиданий, а коробки з мотлохом і старими журналами витягнуті з шаф. Раковина та сніданковий стіл просто зникли під брудним посудом, зашкарублі картонки від замовленої їжі валялися повсюди, де їх кинув Йорк.

Кілька членів пошукової групи припинили свою роботу й витріщалися на нас із Ґарднером. Я впізнав громіздку постать Джеррі, що стояв навкарачки, порпаючись у шухлядах пошарпаної шафи. Він привітався, змахнувши рукою в рукавичці.

— Привіт, докторе, — він енергійно жував жуйку, щелепи рухалися під маскою. — Гарне місце, га? І ви маєте побачити його колекцію фільмів. Порно-рай, усе за алфавітом. Хлопцеві дійсно треба було більше гуляти.

Ґарднер підійшов до ніші біля раковини.

— Сподіваюся, воно все залишиться на місці, коли ти тут закінчиш, — почувся сміх, але я не був упевнений, чи він жартує. — Сюди.

У ніші була встановлена комірчина, її дверцята ­відчинили й зафіксували клинцем. Вміст витягли — усе лежало розкидане: ящики з побитим посудом, пластикове відро з тріщиною на боці, зламаний пилосмок. Агент став навколішки біля картонної коробки зі старим фотообладнанням: потерта дзеркальна фотокамера, яка бачила кращі часи, старомодні спалах і експонометр, старі фотожурнали, сторінки яких вицвіли й поскручувалися.

За один-два ярди, окремо від решти мотлоху, на запорошеному лінолеумі розчистили трохи місця — там стояла пошарпана валіза.

Кришка була опущена, але прочинена, наче завеликий вміст не влазив у пласку валізу. Ґарднер глянув униз, не наближаючись.

— Ми знайшли його в шафі. Коли побачили, що всередині, вирішили не чіпати, доки експерт не огляне.

Валіза здавалася занадто малою, щоб умістити людину. Принаймні не дорослу, але я знав, що це не показник. Багато років тому мене покликали оглянути тіло дорослого чоловіка, яке було запхнуте в кофр, навіть менший за цей. Кінцівки були зігнуті назад, кістки зламані й скручені так, як жоден акробат не повторить.

Я присів біля валізи. Коричнева шкіра потерта й порепана, але без цвілі чи плям, яких варто було б очікувати, якби останки розклалися всередині. Це збіга­лося з тим, що Джейкобсен сказала про те, що вони не свіжі.

— Можна поглянути? — запитав я Ґарднера.

— Ви тут саме для цього.

Байдужий до його кислого зауваження, я потяг­нувся до кришки, усвідомлюючи, що всі стежать за моїми рухами.

Валіза була повна кісток. Вистачило одного погляду, щоб переконатися: вони людські. Було щось схоже на цілу грудну клітку, в яку вклинився череп: нижня щелепа трималася, на ній навіть виднілася характерна усмішка. Я пригадав слова Джейкобсен у ресторані. Вона сказала це навмисно? «Жодних скелетів у його шафі ми не знайшли».

Таки одного знайшли.

Кістки були такого ж тютюнового кольору, як і стіни, хоча я не думав, що це теж через сигаретний дим. Чисті, без слідів м’яких тканин. Я нахилився ближче й понюхав, але через затхлу шкіру валізи запах не відчувався.

Узяв у руки ребро, що лежало зверху. Вигнуте, як мініатюрний лук. В одному чи двох місцях помітив напівпрозорі пластівці, що відшарувалися від поверхні, немов крихітна риб’яча луска.

— Щось чути про Йорка? — запитав я, оглядаючи кістки.

— Ми шукаємо.

— Ви думаєте, він зник за власним бажанням?

— Якщо ви маєте на увазі, чи його викрали, як Ірвінґа, відповідь буде «ні». Ірвінґ не взяв машину й не спакував валізи перед зникненням, — коротко відказав Ґарднер. — Отже, що ви можете про це сказати?

Я поклав ребро назад і вийняв череп. Вдаряючись, кістки дзвеніли майже мелодійно.

— Кістки жіночі, — сказав я, повертаючи череп у руці. — Структура кістки надто тонка для чоловіка. Померла давно.

— Скажіть мені щось, чого я не знаю.

— Добре, — погодився я. — Для початку: її не вбили.

Це було так, ніби я припустив, що Земля плоска.

— Що?

— Це не жертва вбивства, — повторив я. — Погляньте, які пожовклі кістки. Це старе. Щонайменше чо­тири-п’ять десятиліть. Можливо, більше. Ви можете побачити, що скелет покритий якимось стабілізатором, що починає відшаровуватися. Я майже впевнений, що це лак, який не використовувався роками. І гляньте на це…

Я показав йому маленький акуратний отвір, просвердлений у маківці черепа.

— Там було якесь кріплення, щоб його можна було повісити. Найімовірніше, це скелет з якоїсь лабораторії. Або ж він належав студентові-медику. Зараз використовують пластикові моделі, а не справжні скелети, але часом і справжні трапляються.

— Це медичний скелет? — Ґарднер сердито подивився на нього. — Що, в біса, він тут робить?

Я поклав череп у валізу.

— Йорк сказав, що його батько заснував Стіпл-Гілл ще в п’ятдесяті роки. Можливо, це належало батькові. Звичайно, він досить старий.

Ґарднер роздув щоки.

— Я все одно хотів би, щоб Пол Ейвері подивився.

— Як забажаєте.

Я не думаю, що Ґарднер хоч усвідомлював приховану зневагу. Востаннє з огидою подивившись на валізу, він попрямував до сходів. Закривши кришку валізи, я рушив за ним.

— Ну що, докторе, — сказав Джеррі, щелепи якого не спинялися. — Ще одна марна подорож, га?

Проходячи повз буфет, я зупинився, щоб глянути на купу сімейних фотографій у рамках — візуальну історію життя Йорка. Це була суміш позованих портретів і знімків із відпустки. Колись яскраві літні кольори тепер розмиті та вицвілі. На більшості з них красувався Йорк: усміхнений хлопець у шортах на човні, незграбний підліток. Найчастіше поруч з ним стояла старша привітна жінка, мабуть, його мати. Іноді до них приєднувався високий засмаглий чоловік з усмішкою бізнесмена — я вирішив, що це батько Йорка. Його світлин було небагато, тому я подумав, що здебільшого фотографував він.

Але на пізніших знімках була тільки мати Йорка, поступово перетворюючись на згорблену та зморщену копію себе молодшої. На останньому фото вона позувала біля озера разом з молодшою версією сина — слабка й сива, але все одно усміхнена.

Після цієї світлини її більше не було видно.

Я наздогнав Ґарднера біля підніжжя сходів. Він так і не згадав про телефонний дзвінок Томові вчора вночі. Не знаю, чи то просто не вважав це актуальним, чи не хотів визнати, що від мене може бути хоч якась користь. Але я не пішов би, не порушивши цієї теми.

— Джейкобсен розповіла вам про телефонну будку? — запитав я, коли ми йшли коридором.

— Сказала. Ми цим займаємося.

— А як щодо Тома? Якщо дзвінок мав на меті виманити його назовні, він усе ще може бути в небезпеці.

— Вдячний, що ви вказали на це, — він говорив холодно й саркастично, — візьму до уваги.

З мене досить! Час пізній, я й так стомився. Тож зупинився посеред коридору.

— Слухайте, я не знаю, у чому проблема, але ви попросили мене прийти сюди. З вас корона впаде, як будете принаймні ввічливим?

Ґарднер обернувся до мене, його обличчя потемніло.

— Я запросив вас сюди, тому що в мене не було особливого вибору. Том залучив вас до цього розслідування, а не я. І вибачте, якщо мої манери вам не до вподоби, але, якщо ви досі не помітили, я намагаюся зловити серійного вбивцю!

— Ну, так це не я! — спалахнув я у відповідь.

Ми зиркнули один на одного. Стоячи біля вхідних дверей, я бачив, що агенти надворі зупинилися й витріщалися. Через мить Ґарднер глибоко вдихнув і глянув долі. Він з помітним зусиллям давав собі раду.

— До вашого відома, я одразу організував для Тома додаткову охорону, — суворо сказав він стриманим голосом. — Суто як запобіжний захід. Навіть якщо ви маєте рацію щодо телефонного дзвінка, сумніваюся, що той, хто це зробив, спробує щось вдіяти, поки Том в реанімації. Але ризикувати я не збираюся.