Бекетт Саймон – Шепіт мертвих. Третє розслідування (страница 42)

Крім того, я сподівався, що робота допоможе перемкнути увагу.

Череп та більші кістки рук і ніг були розкладені на столі відповідно до їхнього анатомічного положення, але решту відсортували лише приблизно. Я заходився збирати хребет, а це, мабуть, найскладніша частина процесу. По суті, хребет — це шарнірна оболонка, яка захищає нервовий стовбур спинного мозку. Чудовий приклад винахідливості природи, диво біологічної інженерії.

Але настрою оцінити це диво не було. Я почав обережно, від шийних хребців, з’єднувати суглоби неправильної форми.

І невдовзі забуксував.

Хребці, які утворюють шию, менші за грудні та поперекові хребці спини. Усього їх сім, пронумеровані від черепа, кожен точно збігається з попереднім та наступним. Я досить легко зібрав перші п’ять, пошукав шостий — і не зміг його знайти.

Ну ж бо, Гантере, зосередься. Роздратований, я знову перебрав решту хребців. Але єдиний шийний хребець, який я зміг знайти, був не того розміру й форми. Явно сьомий, а не шостий.

Одного не вистачало.

Неможливо. Попри сильне розкладання, тіло Ноя Гарпера було цілим та неушкодженим на момент ексгумації. Якби не вистачало шийного хребця, ми б точно помітили.

То де ж він?

З дивною упевненістю я підійшов до мікроскопа на робочому столі. І не здивувався, коли побачив на предметному столику під об’єктивом маленький білий об’єкт. Мабуть, про це я мав подумати раніше. Цікаво, що саме робив Том до серцевого нападу.

Тепер я знав.

Я заглянув в окуляр, зображення було розмитим. Налаштував фокус, хребець з’явився у полі зору. Витончено рифлений, загострений, немов корал, під збільшенням пориста поверхня наче вкрита ямками.

Тріщини товщиною з волосину здавалися глибокими, як прірва.

Я випростався і вийняв шматок кістки з-під мікро­скопа. Для неозброєного ока переломи були майже непомітними. Їх було два, по одному на кожній пластинці, на тонких кісткових містках, які з’єднують основне тіло хребця з його делікатнішою нервовою дугою.

У голові прояснилося, я відклав хребець і пішов коридором до секційної зали, де працював Том. Підійшовши прямо до скелета Террі Луміса, узяв шостий шийний хребець з оглядового столу й підніс його до світла. Переломи були навіть менш помітні, ніж на пластинках, які я щойно бачив. Але вони там були.

Так і є. Я не відчув задоволення — лише раптовий наплив смутку. Це відкриття зробив Том — не я. Дістав телефон і набрав Пола.

— Я знаю, як їх убили.

— Тож це точно удушення.

Пол безпристрасно подивився на хребець, який тримав. Ми були в секційній залі Тома. Я вже показав колезі переломи шостого шийного хребця Ноя Гарпера, потім привів його сюди, щоб перевірити відповідні тріщини в Террі Луміса.

— Не бачу іншого способу, як можна отримати такі точні розломи, — сказав я.

Удар по потилиці може зламати хребець, але пошкодження буде набагато більшим. І ймовірність того, що тупа травма спричинить майже ідентичні травми двом різним жертвам, надто мала — не варто розглядати. Ні, ці переломи були результатом чогось цілеспрямованого. Контрольованого.

Це слово, мабуть, було дуже важливим для Йорка.

— Принаймні тепер ми знаємо напевно, звідки в Луміса й Гарпера рожеві зуби, — погодився Пол. — І це пояснює, що Том робив в іншій секційній залі. Виявив переломи хребця Луміса і пішов перевірити, що в Гарпера. Ти так це пояснюєш?

— Приблизно.

А потім йому зателефонував Йорк — Том саме розглядав хребець під мікроскопом. Я відчував, що тут криється якась гірка іронія, але не знав, що саме.

Пол обережно відклав кістку.

— Боже, клубок у горлі.

Він був утомлений, говорив через силу. Смерть Тома сильно вразила його, і хибна тривога із Сем минулої ночі додала клопоту. Він скоротив збори викладачів після мого дзвінка, приїхав до моргу. Утома й напруга останніх днів одразу впадали в око. Лінії навколо очей загострилися, а плями синяво-чорної щетини вже затіняли бліде, поспішно поголене підборіддя.

Він спробував стримати позіхання.

— Вибач.

— Може, вип’єш кави? — запитав я його.

— Пізніше, — він спробував опанувати себе. — А що там з шийними хребцями з останків у лісі? Ти їх перевірив?

— Поки чекав на тебе. Два з них зникли, а решта всі цілі. Включно з шостим. — Це не дивно. Вілліс Декстер загинув в автокатастрофі, а не був убитий, як Ной Гарпер чи Террі Луміс.

— Тож ми спостерігаємо постійний тиск, який чиниться на шиї обох жертв, достатньо потужний, щоб зламати пластинки, але не зламати під’язикову кістку. — Пол підніс руки до очей. — Ти пам’ятаєш, які великі руки в Йорка?

Єдине, що я міг пригадати про руки Йорка, — це брудні від нікотину пальці. Але і Луміс, і Гарпер були дорослими людьми; щоб охопити їхні шиї так, аби зламати хребці, потрібні дуже довгі пальці. І такий захвáт, напевно, зламав би під’язикову кістку.

— Швидше за все, якась лігатура чи гарота, а не ручне удушення, — припустив Пол. — Чим би він не користувався, воно, мабуть, закріплювалося на­в­коло шиї в тій самій точці, тому і пошкодження однакові, і хребець той самий. Важко сказати, що саме то було.

— Том це зрозумів.

Він здивовано подивився на мене.

— Серйозно?

— Пам’ятаєш, що він сказав Мері, коли його забрали до лікарні? «Іспанський». Ми тоді не могли второпати, що він має на увазі.

Пол таки дуже втомився, не одразу вловив зв’язок.

— Іспанський брашпиль. Боже, я мав здогадатися.

Я теж мав. Оберніть бинт або шматок тканини на­вколо кінцівки, що кровоточить, потім підкладіть під неї палицю та скрутіть її. Це буде іспанський брашпиль. У своєму найпростішому вигляді це всього лиш імпровізований джгут, який можна затягувати сильніше або послабляти за бажанням, — простий пристрій, що врятував незліченну кількість життів.

Але Йорк скористався ним для іншого.

Я подумав про фотографії, які агенти БРТ знайшли в гаражі Йорка. Вирази агонії його жертв, потемнілі опухлі обличчя. Налиті кров’ю, бо Йорк поступово затягував брашпиль, неухильно видушуючи з них життя.

І фотографував, як це відбувається.

Я витіснив óбрази зі свого розуму.

— Йорк міг навіть не усвідомлювати, що залишає якісь видимі докази. Він не міг знати, що пластини зламані. І навіть якщо помітив рожеві зуби, то міг не знати, що спричинило забарвлення. Він міг не усвідомлювати, що воно означає.

— Це повертає нас до крові в хатині, — сказав Пол. — Луміса задушили, тому ця кров, однозначно, не його. Так чия ж вона, в біса?

— Можливо, ще одна гра Йорка? — запитав я. Аналіз ДНК зрештою нам це скаже, але я думаю, що, можливо, не доведеться чекати так довго.

Пол стомлено знизав плечима.

— Я говорив із Ґарднером. Він не відразу визнав, але вони всерйоз сприйняли твоє припущення стосовно Тома. Річ у тім, що вони не виключають того, що Йорк може спробувати напасти на іншого учасника розслідування, якщо шанс із Томом він втратив.

Я мав передбачити такий розвиток подій, але чомусь його не врахував. Мене надто вразило все те, що сталося з Томом, не вистачило уваги довести цю ідею до її логічного завершення.

— То що Ґарднер збирається робити?

— У нього не так багато можливостей. Хіба що попередити людей, щоб були обережними, — відповів Пол. — Він не може поставити охорону до всіх і кожного — і людей стільки немає, навіть якби й хотів.

— Вважатиму, що мене попередили.

Він усміхнувся, але було зовсім не смішно.

— Справи йдуть усе ліпше, еге ж? Чудовий у тебе дослідницький візит.

Схоже на те, але я все одно був радий, що приїхав. Я б не втратив шансу попрацювати з Томом, як би не склалися подальші події.

— Хвилюєшся? — запитав я.

Пол потер щетинисте підборіддя.

— Не те щоб. Раніше на боці Йорка був фактор несподіванки, тепер він його втратив. Я не кажу, що не буду обережний, але не збираюся жити, озираючись через плече на випадок того, що якийсь псих вирішить ганятися за мною.

— Через певний час до цього звикаєш, — сказав я.

Він кинув на мене здивований погляд, розсміявся.

— Так, мабуть, ти це по собі знаєш, — він посерйознішав. — Слухай, Девіде, якщо ти хочеш відмовитися, ніхто тебе не звинувачуватиме. Це не твоя проблема.