Бекетт Саймон – Шепіт мертвих. Третє розслідування (страница 43)

Я знав, що намір у нього був добрий, але це нагадування пролунало, мов ляпас.

— Можливо, й ні. Але таке враження, що вже моя.

Пол кивнув, глянув на годинник, скривився.

— Вибач, маю йти. Ще одна клята зустріч факультету. Усе має налагодитися за день-два, але зараз мені треба бути у двох місцях одночасно.

Двері за ним зачинилися, навколо запанувала тиша секційної зали. Я подивився на частково зібраний скелет, який чекав на оглядовому столі, і подумав про Тома.

Прочистив голову й повернувся до роботи.

Я працював навіть довше, ніж планував. Частково тому, що хотів надолужити втрачений час, а також тому, що думка про самотній вечір у готелі мало мене вабила. Поки зайнятий, можу хоч трохи не думати про смерть Тома.

Але мене хвилювало не тільки це. Почуття пригніченості, яке я відчув після візиту Пола, уперто не хотіло зникати. Навпаки — дивним чином загострилося. Під хімічним запахом моргу ховався незрозумілий біо­логічний запах, слабкий натяк на крамницю м’ясника. Біла плитка та металеві поверхні холодно блищали в різкому світлі. Але найбільше я чув тишу. Віддалене гудіння генератора сприймалося скоріше шкірою, ніж вухами, десь крапала вода з крана. І все. Зазвичай я навіть не помічав, що таке тиша.

Зараз вона панувала скрізь.

Звичайно, я дуже добре знав, у чому річ. Поки Пол не згадав про це, я навіть не думав, що Йорк може націлитися на когось іще з учасників слідства. Я хвилювався тільки за Тома. І навіть після того, що сталося з Ірвінґом, сліпо припускав, що Том — єдиний, хто під загрозою. Але було наївно думати, що Йорк зупиниться після Томової смерті.

Він просто змінить пріоритети та продовжить.

До цього моменту Пол у розслідуванні участі не брав, але є інші, які можуть задовольнити прагнення Йорка до високопоставлених жертв. Не настільки я зарозумілий, щоб думати, наче я один із них. Попри це, уперше за кілька днів я помітив, що знову торкаюся пальцями живота, відчуваючи рубець під робочим халатом.

Уже було по десятій, коли я закінчив. Кістки Ноя Гарпера не виявили нічого суттєвого, але я цього й не очікував. Перелом шийного хребця сказав достатньо. Я перевдягнувся й рушив головним коридором моргу. Здавалося, крім мене, тут нікого немає. Кайла не ­було й сліду, його зміна, певно, давно закінчилася. Одна з люмінесцентних смужок не працювала, тому коридор слабко освітлювався. Попереду я бачив тонкий промінь світла, що просочувався з-під дверей одного з кабінетів. Я проходив повз, коли зсередини почувся голос.

— Хто там?

Відразу впізнав зле гавкання. Я знав, що слід було йти далі. Жодне моє слово нічого не змінило б. Це не поверне Тома. Облиш. Воно того не варте.

Відчинив двері й зайшов.

Гікс сидів за столом. Завмер, засуваючи шухляду. Це була наша перша зустріч після сцени на цвинтарі. Спершу ми обоє не вимовили ні слова. Низька лампа освітлювала стіл, решта маленького кабінету була занурена в тінь. Патологоанатом похмуро дивився на мене.

— Думав, що то асистент, — пробурмотів він. Я побачив перед ним наполовину наповнений стакан темної рідини й здогадався, що увійшов саме тоді, коли він прибирав пляшку.

Я зайшов сюди з наміром повідомити Гіксові, що про нього думаю. Але, побачивши, як патологоанатом важко опускається за письмовий стіл, втратив бажання конфронтації. Повернувся, щоб піти.

— Почекайте.

Рот патологоанатома скривився, наче він намагався вимовити не знайомі до того слова.

— Мені шкода. Я про Лібермана, — він уперся очима у преспап’є на столі, товстий вказівний палець обводив на ньому абстрактний візерунок. Я помітив, що кремовий костюм Гікса пом’ятий і забруднений, і зрозумів, що тільки в цьому одязі його й бачив. — Він був хорошою людиною. Ми не завжди ладнали, але він був хорошою людиною.

Я нічого не відповів. Якщо він намагався заспокоїти нечисте сумління, я йому не помічник.

Але він, здається, і не чекав від мене нічого такого. Узяв стакан і похмуро втупився в нього.

— Я виконую цю роботу понад тридцять років, і знаєте, що найгірше? Щоразу, коли таке трапляється з кимось із твоїх знайомих, це все одно — наче вперше.

Він скривився, міркуючи над цим. Підніс склянку до рота й перехилив одним махом. Потягнувся донизу, тихо буркнув, відсунув шухляду й дістав майже повну пляшку бурбону. Якусь жахливу мить я думав, що він збирається запропонувати мені випити, промовити якийсь бісів тост за Тома. Але він лише долив склянку й сховав пляшку назад у шухляду.

Я стояв, чекаючи, що він ще скаже, та він дивився в простір, наче або забувся, що я там, або хотів, щоб мене не було. Будь-яке бажання, що спонукало його до розмови, вичерпалося.

Я пішов.

Зустріч мене розтривожила. Зручні чорно-білі кольори, в яких я бачив Гікса, змінилися, набули відтінків. Скільки ж ночей він сидів сам у маленькому кабінеті — самотня людина, у чиєму порожньому житті не було нічого, окрім роботи.

Незатишно від такої думки.

Туга за Томом віддавалася в грудях сильним болем. Я вийшов з моргу й попрямував до своєї машини. Ніч виявилася прохолоднішою, ніж зазвичай, вогкий холод нагадував, що зима — це лише нещодавня історія. Мої кроки віддавалися луною від темних будівель. Лікарні ніколи не залишалися порожніми по-справжньому, але, коли минають години відвідин, це місце здається таким самотнім. А морг завжди розташований якомога далі від випадкових очей.

До автостоянки було недалеко, до того ж я залишив машину на відкритому, добре освітленому місці в центрі майданчика. Але попередження Ґарднера шепотіло в голові, поки я йшов до машини. Те, що здавалося безпечним удень, тепер набуло зовсім іншого вигляду. Двері — наче темні діри, трав’янисті газони, якими я милувався на сонці, перетворилися на суцільні чорні поля.

Я крокував рівно й розмірено, не піддаючись первин­ному бажанню поспішати, проте зрадів, коли дістався машини. Вийняв ключі, відімкнув замки ще за кілька кроків. Почав відчиняти дверцята, аж тут побачив, що на лобовому склі щось є.

Шкіряну рукавичку підсунули під один зі склоочисників, пальці розчепірилися на вітровому склі. Хтось, мабуть, знайшов її на землі й поклав туди, щоб побачив власник, — подумав я, поки йшов знімати. Підсвідомість намагалася попередити мене: хто ж у цю пору року носить рукавички, — але я вже торкнувся її.

Вона була холодною, жирною і надто тонкою для шкіряної рукавички.

Я відсмикнув руку й обернувся. Темна стоянка глузливо мовчала, тиха й порожня. Серце калатало, я повернувся до предмета на лобовому склі. І більше його не торкався. Це була не рукавичка — тепер я це зрозумів. І це була не шкіра тварини.

Це була людська шкіра.

Розділ 18

Ґарднер спостерігав, як агент зі слідчої групи підняв склоочисник і пінцетом обережно зняв клаптик шкіри. Вони з Джейкобсен прибули двадцять хвилин тому в супроводі великого фургона, мобільної лабораторії БРТ, що працює на місці злочину. Навколо машини вста­новили ліхтарі, а всю територію огородили стрічкою.

— Вам не слід було його торкатися, — знову повторив Ґарднер.

— Знав би, що воно таке, то не став би.

Роздратування, мабуть, пролунало в моєму голосі. Стоячи поруч із Ґарднером, Джейкобсен відвела погляд від криміналістів, які посипали машину порош­ком для зняття відбитків. Вона кинула на мене ледь помітний стурбований погляд — між її бровами знову виднілася легка складка, — але нічого не сказала.

Ґарднер теж замовк. Він прийшов із великим конвертом для документів і досі не прохопився про його зміст. Безвиразно дивився, як судово-медичний експерт обережно кладе шкіру в пакет для речових доказів. Це була інша команда, не та, яку я бачив раніше. Я міркував, чи мої знайомі десь на іншій роботі, чи просто не чергують вночі. Не те щоб це було важливо, але легше думати про таке, ніж про нову подію та її значення.

Обережно тримаючи пакет рукою в рукавичці, агент приніс його нам. Підняв, щоб Ґарднер міг краще роздивитися.

— Це людська, точно.

Мені такого підтвердження було не потрібно. Шкіра темно-коричневого кольору, з майже напівпрозорою текстурою. Тепер стало очевидно, що шмат був занадто неправильним як для рукавички, але помилку можна було зрозуміти. Не так часто подібні речі трапляються.

Принаймні на лобовому склі моєї машини.

— Тож це означає, що Йорк знімав шкіру зі своїх жертв? — запитала Джейкобсен. Вона робила все можливе, щоб залишатися спокійною, але навіть її само­владання похитнулось.

— Не думаю, — відповів я. — Дозвольте?

Я потягнувся до пакета з доказом. Судово-медичний експерт зачекав на короткий кивок Ґарднера та передав його мені.

Я підніс знахідку до світла. Шкіра, порізана й розірвана в кількох місцях, головним чином на тильній стороні долоні, все ще зберігала неточну форму руки. Вона залишалася м’якою й еластичною, маслянисті залишки вимазали поліетиленовий пакет ізсередини.

— Її не здерли, — пояснив я. — Якби здерли, шкіра була б пласкою, мов аркуш. Ця місцями розірвана, але все одно більш-менш ціла. Мені здається, шкіра злізла з руки цілим шматком.

Ні Ґарднер, ні агент-криміналіст не здивувалися, але Джейкобсен, як я бачив, ще не зрозуміла про що йдеться.

— Відшарувалася?

— Шкіра сповзає з мертвого тіла сама по собі через кілька днів. Особливо з кінцівок, так само шкіра голови й стоп. І з рук, — я підніс пакетик. — Майже впевнений, що маємо саме такий зразок.