Айрис Мердок – Чорний принц (страница 73)

Ми йшли назад, минаючи верхівки дюн, несучи із собою камінці та шматочки дерева, які викинуло море, — їх уже було забагато, щоб принести з однієї експедиції, — і бачили вглибині непримітний, але вже знайомий кубик нашого дому з червоної цегли, зруйновану ферму позаду нього й далі — рівнину збляклого жовтувато-зеленого кольору під неосяжним небом, помережаним крихітними ріжкáми білих із позолотою хмаринок. Десь далеко, позаду затіненої ділянки, сонце кидало проміння на довгу сіру затильну стіну й високу вежу величної церкви. Ми склали наші трофеї купкою біля підніжжя дюни — Джуліан наполягла на тому, щоб присипати все піском: а що, як хтось захоче їх украсти (це була радше надмірна обачність, бо, крім нас, там не було нікого), — і рушили вздовж велетенського, викладеного пласким, обкоченим морем камінням внутрішнього двору, що відділяв нас від будинку. Тут рясно росли рожево-лілова морська капуста, синій горошок і схожа на подушку рожева покутська армерія, а дикий жовтий деревовидний люпин витягував своє зіркоподібне листя та бліді конуси цвіту над смугастим концентричним камінням природної бруківки. Скляні бабки то зі свистом розтинали повітря, а то ширяли в ньому; ледаче пурхали занесені з моря метелики, вітерець відносив їх геть, і вони одразу губилися в яскравому світлі. Точне місцеперебування раю я не відкрию з багатьох різних причин, але прихильники англійського узбережжя можуть ризикнути й відшукати його.

Сидячи й спостерігаючи, як Джуліан готує нам ланч (вона цілком доречно зауважила, що не вміє куховарити), я зачудовувався тим, як легко вона вхопилася за ситуацію, дивувався її цілковитій присутності тут і зараз та намагався відігнати тривоги — як, вочевидь, учинила сама Джуліан — і не випускати демонів замисленості, адже, саме протестуючи проти них, вона вистрибнула з машини на ходу. По обіді ми поїхали через заквітчане подвір’я, щоб забрати свої трофеї та назбирати нових, і розклали їх на порослій будяками галявині перед будинком. Усі камінці були овальними, злегка опуклими, майже однаковими за формою, але надзвичайно різноманітними за кольором. Деякі були багряними з темно-синіми цяточками, інші — жовтувато-коричневими з кремовими плямками, ще якісь — строкатого лавандово-сірого відтінку; чимало з них мали закручені візерунки навколо центрального ока або дивовижні прикраси зі смуг чистого білого кольору. Як зауважила Джуліан, надзвичайно непросто було вирішити, які з них можна залишити. Здавалося, наче ти опинився у велетенській галереї і тобі дозволили брати все, що заманеться. Найпривілейованіше каміння, дерев’яні трісочки, принесені морем, й овечий череп Джуліан занесла в будинок. Квадратний шматочок дерева з китайським письмом вона встановила вертикально, наче ікону, на камінній полиці нашої невеличкої вітальні; з одного боку від нього опинився овечий череп, з другого — позолочена табакерка, а на підвіконнях, серед шматочків сірого обробленого коріння, Джуліан, мов крихітні сучасні скульптури, розклала камінці. Я бачив, що це завдання цілком поглинуло її. Потім ми пили чай.

Після чаю ми поїхали до величної церкви й потинялися в її кістлявій порожнечі. Кілька стільців на просторій кам’яній підлозі свідчили, що громада тут не така вже й велика. Тут не було вітражів, лише гігантські видовжені вікна, крізь які сонце кидало проміння на бліде, укрите пилюкою каміння підлоги й залишало в затінку потерті, кількасотрічної давнини requiescats[115]. Церква на рівнині наче була зруйнованим кораблем, чи ковчегом, або, можливо, скелетом велетенської тварини, під чиїми гігантськими ребрами рухаються з побожним страхом і жалем. Не кажучи жодного слова, ми тихо ступали глухими кроками й нишпорили, розділені, та все ж поєднані; зупинялися й крізь косі промені світла, у яких кружляла пилюка, глипали одне на одного, обіпершись на колони чи на товсту стіну, і її холодне вологе каміння було схоже на дотик смерті чи істини.

Ми їхали назад під небом, помережаним коричневими хмарами з довгими прошарками зеленого й помаранчевого світла, і я почувався піднесено, порожньо й цнотливо та водночас паленів від бажання й мимовільно розмірковував, що буде далі. Джуліан щебетала, а я прочитав їй коротеньку лекцію з архітектури англійських церков. Потім вона оголосила, що хоче купатися, і ми поїхали до дюн та побігли до моря; виявилося, що вона вбрала під сукню купальник, — тож одразу кинулася в море та вже незабаром плюскалася та дражнила мене. (Я не вмію плавати.) Утім, гадаю, вода була надзвичайно холодною, бо Джуліан досить швидко вилізла на берег.

Тим часом я сидів на гребні візерунчастого каменя над водою, тримав пруг її скинутої сукні та, поки сам не помітив, що роблю, свідомо не розслабився, судомно стискав його в руках. Я не думав, що Джуліан умисно відкладає мить, коли ми кохатимемося, або сумнівається, чи варто віддаватися мені. Я також не думав, що вона хоче, щоб я примусив її. Я сповна віддався її інстинкту і її темпу життя. Мить, про яку я мріяв і якої боявся, настане у свій час, і час цей — сьогодні вночі.

Абсолютне жадання одного людського тіла іншим і байдужість до його замінників — одна з найвеличніших таємниць життя. Я чув, що існують люди, які просто хочуть «жінку» або «чоловіка». Осягнути такі любовні історії я не в змозі, і вони мене не стосуються. Я нечасто безмежно хотів інше людське створіння, а отже, узагалі нечасто хотів інше людське створіння. Триматися за ручки й цілуватися непогано для дружби, але не в моєму стилі. Проте тієї тремкої цілковитої відданості іншій людині, яку я пережив, коли сидів на ліжку-дивані та чекав на Джуліан, я не відчував ніколи раніше; хоча розум мій знав, що колись я був закоханий у Крістіан. І був іще один випадок, про який я тут не розповідатиму.

Це було схоже і не схоже на перший день медового місяця, коли молодята на догоду одне одному вдають зовсім не властиві собі звички. Я не був молодим чоловіком. Я не був молодим і не був її чоловіком. Я не відчував тієї потреби контролювати, яку відчуває наречений, не непокоївся, як він, про майбутнє, не мав його спокійно систематизованих зобов’язань. Я боявся майбутнього й мав обов’язки, але того дня опинився в надзвичайно дивному світі — країні див, де від моєї мужності вимагали одного: рухатися вперед і вперед. Я не відчував потреби контролювати. І Джуліан не контролювала мене. Нас обох контролювало щось інше.

На ланч ми їли яйця, а на вечерю — ковбасу і випили трохи вина. Джуліан ставилася до алкоголю з властивою молоді байдужістю. Я гадав, що надто збуджений, щоб пити, але несподівано виявив, що спустошив два келихи. Джуліан страшенно зраділа, знайшовши гарну скатертину, і обидва рази так майстерно, як лише могла, накрила на стіл. Як і обіцяли в рекламі, у «Патарі» було все, що потрібно для господарства. Щітка й совочок Джуліан виявилися зайвими. (Тут була навіть, як обіцяли в рекламі, власна електрика від генератора на покинутій фермі.) Моя кохана принесла із саду квіти: розхристані дзвіночки побляклого бавовняно-блакитного кольору, жовте вербозілля й дикі люпини, які зірвала за парканом, та одну білу півонію з малиновими прожилками, чудову, наче лотос. Ми офіційно сіли та з полегшенням засміялися. Після вечері вона раптом сказала:

— Не варто непокоїтися.

— Угу.

— Ти розумієш мене?

— Так.

Ми помили посуд. Потім вона пішла до ванної кімнати, а я зайшов у спальню й подивився на себе в дзеркало. Пильно оглянув своє тьмяне пряме волосся й вузьке обличчя з кількома зморшками — я мав на диво молодечий вигляд. Я роздягнувся, а потім прийшла вона, і ми вперше були разом.

Коли дістаєш нарешті те, чого так довго прагнув, мрієш, щоб час зупинився. І часто в такі миті він насправді дивовижним чином сповільнюється. Дивлячись одне одному в очі, ми неспішно пестили одне одного з якимось ніжним еротичним подивом. Зараз я вже не відчував Марвеллівського шаленства. Натомість я відчував, що мені випав привілей прожити за короткий проміжок часу велетенську еру любовного досвіду. Чи знали греки між шестисотим і чотирьохсотим роком до Різдва Христового, які тисячоліття людського досвіду вони проголошують? Мабуть, ні. Але я, обожнюючи свою кохану з голови до п’ят, знав, що виконую наказ, що втілюю в собі історію людського кохання.

Та все ж моє квітчасте почуття приреченості зазнало розплати. Я занадто довго відкладав найважливіше, і, нарешті наставши, воно тривало лише мить. Після цього я ще довгенько стогнав і намагався пестити Джуліан, але вона міцно обійняла мене, пришпиливши мої руки до ліжка.

— Я ні на що не здатен.

— Не кажи дурниць, Бредлі.

— Я застарий.

— Любий, давай поспимо.

— Я вийду на хвилинку.

Не вдягаючись, я вийшов у темний сад, де світло з вікна спальні вихоплювало тьмяний квадрат зубчастої трави й кульбаб. З моря насувався туман, повільно пропливав повз будинок і закручувався, мов цигарковий дим. Я прислýхався, але не почув гуркоту хвиль, лише потяг прогуркав і крикнув, мов сова, десь позаду мене, на рівнині.

Коли я повернувся, Джуліан уже вдягла темно-синю нічну сорочку, розстібнуту до пупка. Я задер її аж до плечей.

Округлі дівочі груди звисали, мов плоди на деревах юності. Волосся висохло й скидалося на м’який золотий пух. Очі Джуліан були величезні. Я вдягнув халат і вкляк перед коханою, не торкаючись її.