Айрис Мердок – Чорний принц (страница 74)

— Любий, не турбуйся.

— Я не турбуюся, — заперечив я. — Просто ні на що, в біса, не здатен.

— Усе буде гаразд.

— Джуліан, я старий.

— Дурниці. Я бачу, який ти старий.

— Ні, але… Скільки в тебе синців! Твої бідолашні ручка й ніжка…

— Мені шкода…

— Це чарівно, наче Бог торкнувся тебе й залишив багряні відмітини.

— Ходи до ліжка, Бредлі.

— Твої коліна пахнуть північним морем. Раніше хтось цілував підошви твоїх ніг?

— Ні.

— Добре. Мені шкода, що я так зганьбився.

— Бредлі, ти ж знаєш, що в цьому немає нічого ганебного. Я кохаю тебе.

— Я твій раб.

— Ми одружимося, еге ж?

— Це неможливо.

— Не лякай мене такими словами. Ти ж так не думаєш, просто кажеш автоматично. Немає нічого, що могло б нас зупинити. Подумай про інших бідолашних людей, які хочуть побратися й не можуть. Ми вільні, ми не одружені з кимось іншим, у нас немає жодного обов’язку. Гаразд, є бідолашна Прісцилла, але вона може жити з нами. Ми доглядатимемо її та зробимо щасливою. Бредлі, не відмовляйся так по-дурному від щастя. Ну, я й так знаю, що не відмовишся, не зможеш. Якби я думала, що це правда, я вже заволала б.

— Немає потреби волати.

— Гаразд, чому ж тоді ти кажеш такі незрозумілі слова, у які й сам не віриш?

— Це лише інстинкт самозахисту.

— Ти так і не відповів як слід. Ти одружишся зі мною?

— Ти справді божевільна, — сказав я, — але, як я вже казав, я твій раб. Хай би чого тобі заманулося, це стане законом мого життя.

— Тоді домовились. Ой, Боженько, я так стомилася.

Ми обоє стомилися. Коли ми вимкнули світло, вона сказала:

— І ще дещо, Бредлі. Сьогодні був найщасливіший з усіх днів мого життя.

За дві секунди я заснув. Ми прокинулися на світанку та знову обійнялися, але з тим самим результатом.

Наступного дня туман не розсіявся, а, навпаки, пощільнішав, насувався з моря якимись невтомними маршовими рухами та пропливав повз будинок із такою непохитною цілеспрямованістю, наче похмуре військо, змушене йти назустріч віддаленій битві. Ми дивилися на нього, сидячи рано-вранці поруч одне з одним на підвіконні невеличкої вітальні.

Після сніданку ми вирішили прогулятися в глиб узбережжя й пошукати крамницю. Повітря було прохолодним, і Джуліан одягнула один із моїх піджаків замість пальта, бо під час своєї купівельної гарячки не здогадалася купити пальто. Ми йшли стежкою вздовж невеличкого джерельця, порослого лікарською настурцією, а коли дісталися до будиночка стрілочника, перейшли залізничну колію, а потім горбату кладку, що віддзеркалювалася в дуже спокійній канальній воді. Сонце щойно пробилося крізь туман і скручувало його у велетенські золоті хмаристі сфери, між якими ми йшли, мов між гігантськими м’ячами, що не торкалися один одного й жодного разу не торкнулися нас. Я надзвичайно непокоївся через те, що сталося чи, точніше, не сталося вночі, але водночас божевільно радів присутності Джуліан. Щоб трішки помучити нас, я сказав:

— Ми не можемо залишатися тут вічно.

— Не розмовляй таким тоном. У ньому твій «відчай». Тільки не це.

— Ні, я лише кажу очевидне.

— Гадаю, нам варто трохи побути тут і повчитися щастя.

— Я в цьому не експерт.

— Я знаю, але навчу тебе. Я хочу тримати тебе тут, поки твоя душа не погодиться з тим, що має статися.

— Ти маєш на увазі наш шлюб?

— Так. А потім я складу іспити, і все буде…

— Припустімо, я значно старший, ніж…

— Ох, припини перейматися, Бредлі. Тобі хочеться всьому знайти якесь виправдання.

— Моє одвічне виправдання — ти. Навіть якщо твоє кохання мине, тепер у мене є виправдання.

— Це цитата?

— Моя власна.

— Гаразд, поки що моє кохання не збирається минати. І перестань набридати мені своїм віком.

— Бо вся краса квітучих днів твоїх — мого лиш серця сяючий убір, що у твоїх грудях, як твоє — в моїх; й не старший я за тебе вже з тих пір[116].

— А це цитата?

— Це до біса гнилий аргумент.

— Бредлі, ти нічого в мені не помітив?

— Гадаю, помітив одну чи дві дрібнички.

— Ти помітив, що за останні два-три дні я подорослішала?

Я помітив це.

— Так.

— Я була дитиною, і, ймовірно, ти досі вважаєш мене дитиною. Але тепер я справжня жінка.

— Ох, люба моя дівчинко, тримайся за мене, тримайся за мене, тримайся за мене, і якщо я колись спробую покинути тебе, не дозволяй мені.

Ми перетнули луку, вийшли до невеличкого села та знайшли свою крамничку, а коли пішли назад, туман геть зник. Тепер дюни й наше подвір’я видавалися величезними та блищали від сонця, а всі камінці, трохи зволожені туманом, сяяли своїми різноманітними барвами. Ми залишили наш кошик біля паркана й побігли до моря. Джуліан порадила назбирати трохи хмизу для каміна, але це виявилося непростим завданням, бо кожен шматочок дерева, який ми знаходили, був занадто гарний, щоб його спалити. Урешті нам пощастило знайти кілька гілок, якими вона погодилася пожертвувати, і я поніс їх назад крізь піщані дюни, до місця, де ми все складали, а її залишив на пляжі. Ураз удалині побачив дещо, від чого кров захолола в моїх жилах. Уздовж труської дороги від нашого бунгало на велосипеді їхав чоловік у формі.

Він приїжджав до «Патари», тут і сумнівів не могло бути. Більше тут немає куди їхати. Я тієї ж миті кинув хмиз, ліг у западину в піску й спостерігав за велосипедистом крізь склепіння мокрої золотої трави, поки він не зник з очей. Поліціянт? Листоноша? Я завжди боявся людей у формі. Чого він міг хотіти від нас? Може, ми потрібні йому? Ніхто не знав, що ми тут. Мороз пішов поза шкурою через відчуття провини й страху, і я подумав: «Я був у раю і не був вдячний». Я дратувався, руйнував усе та поводився по-дурному. А тепер щось має статися, і тоді я дізнаюся, як це — бути по-справжньому наляканим. До цієї миті я вдавав страх, хоча в цьому не було потреби.

Я гукнув Джуліан, що піду додому за машиною, щоб забрати хмиз, а вона хай остається там і назбирає ще. Хотів подивитися, чи велосипедист не залишив нам чогось. Я рушив подвір’ям, але за мить вона крикнула: «Зажди!» — наздогнала мене, вхопила за руку й засміялася. Я відвернув від Джуліан налякане обличчя, тож вона нічого не помітила.

Повернувшись додому, вона вийшла в садок, щоб перевірити якісь камінці, які розклала рядочком. Я, навмисно не поспішаючи, рушив до ганку й зайшов у двері. На килимку лежала телеграма, яку я підхопив одним швидким рухом. Потім увійшов до вбиральні й замкнув двері.

Телеграма була адресована мені. Я взявся незграбно смикати її тремтливими пальцями й урешті-решт розірвав конверт разом із телеграмою, а потім стояв там і притискав одну до одної дві половинки паперу. Там було написано: «Будь ласка подзвоніть негайно Френсіс».

Я витріщився на нещадні слова. Вони могли нести в собі лише щось катастрофічне. І незрозумілість цього повідомлення жахала. Френсіс не знав адреси. Хтось, мабуть, дізнався її. Але як? Найімовірніше, це був Арнольд. Ми десь промахнулися… Як? Де? Що саме сталося?.. Припустилися фатальної помилки. Уже зараз Арнольд наближався сюди, а Френсіс намагався застерегти мене.

— Аго-ов! — покликала Джуліан.

— Іду, — відгукнувся я й вийшов. Потрібно негайно знайти телефон так, щоб Джуліан не дізналася.

— Гадаю, уже час обідати, а ти як думаєш? — поцікавилася вона. — Заберімо хмиз пізніше.

Вона знову постелила на стіл синьо-білу картату скатертину. Глечик із квітами, що його Джуліан поставила в центрі стола, ми щоразу церемонно прибирали, коли сідали їсти. У нас уже з’явилися свої звички.

— Знаєш, що, — заговорив я, — ти приготуєш ланч, а я швиденько відвезу авто до гаража. Мені потрібно змінити масло, і заразом заправлюся. Якщо ми по обіді захочемо кудись поїхати, усе вже буде готово.

— Але ми можемо заїхати туди дорогою, — здивувалася Джуліан.

— Пополудні там може бути зачинено. А може, ми не захочемо їхати в той бік.