Айрис Мердок – Чорний принц (страница 75)

— Я поїду з тобою.

— Ні, ти залишишся тут. Чому б тобі не піти назбирати тієї настурції, що ми бачили? Я радо з’їм трохи на ланч[117].

— Ох, гаразд, добре. Так і вчиню! Візьму із собою кошик. Не затримуйся надовго. — Вона поскакала геть.

Я пішов до машини, але не міг її завести. Нарешті мотор завівся, і я, гуркочучи, поїхав, надзвичайно повільно плентаючись уздовж дороги. Найближче на шляху село — те, що з великою церквою. Там мусить бути телефонна будка. Церква стояла за селом, ближче до моря, і я не міг згадати дорогу, якою ми дісталися сюди вчора. Я проїхав повз гараж і замислився, чи не попросити в його власника дозволу зателефонувати, але там мене могли почути. За церквою повернув за ріг і побачив сільську вулицю й телефонну будку.

Я зупинився біля неї. Там, звісно ж, було зайнято. Дівчина в будці, жестикулюючи й посміхаючись, повернулася до мене спиною. Я чекав. Нарешті двері відчинилися. Виявилося, що в мене немає дрібняків. Потім не відповідав оператор. Кінець-кінцем мені вдалося зателефонувати на свій власний номер за рахунок абонента й почути Френсіса, який одразу ж підняв слухавку та забелькотів щось на тому боці дроту.

— Френсісе, привіт. Як ви дізналися, де я?

— Ох, Бредлі… Бредлі…

— Що сталося? Арнольд нас викрив? Що за безлад ви там улаштували?

— Ох, Бредлі…

— Заради Бога, скажіть, що таке. Що сталося?

У слухавці запала тиша, а потім почулися голосні схлипування. З іншого боку дроту плакав Френсіс, мене занудило від страху.

— Що?..

— Ох, Бредлі… це Прісцилла…

— Що?

— Вона померла.

Я раптом чітко й відсторонено побачив телефонну будку, сонячні промені, когось, хто чекає ззовні, і моє власне обличчя з виряченими очима за склом.

— Як?..

— Вона наклала на себе руки… проковтнула снодійні пігулки… мабуть, заховала їх… я залишив її… не варто було цього робити… ми повезли її до шпиталю… але вже було занадто пізно… ох, Бредлі, Бредлі…

— Вона насправді… померла… — повторив я й відчув, що цього просто не може бути, це неможливо, вона була в шпиталі, де людям кращає, вона просто не могла накласти на себе руки, це чергова хибна тривога. — Насправді… померла… Ви впевнені?..

— Так, так… Ох, мені так… це була моя провина… вона померла, Бредлі… у швидкій вона ще була жива… а потім вони мені сказали, що її вже немає серед живих… Я… ох, Бредлі, пробачте мені…

Прісцилли вже немає серед живих.

— Це не ваша провина, — відповів я автоматично. — Це я винен.

— Ох, я такий нещасний… усе це моя провина… я хочу вбити себе… після цього я не можу жити, як я зможу… — Він знову схлипнув і зайшовся риданнями.

— Френсісе, припиніть скиглити. Послухайте, як ви знайшли мене?

— Я знайшов у вас на столі листа від агента… і подумав, що ви можете бути там… я мусив знайти вас… Ох, Бредлі. Я був у пеклі, у пеклі, ніхто не знав, де ви… як подумаю, що таке сталося, а ви навіть не знаєте… я надіслав телеграму вчора пізно вночі, але вони сказали, що вона надійде тільки сьогодні зранку.

— Я щойно одержав її. Тримайтеся. Просто заспокойтеся й тримайтеся.

Я мовчки стояв у косих променях сонця й дивився на дірчастий бетон телефонної будки. Мені хотілося плакати, вона не могла померти; невже тепер усьому край, геть усьому? Я хотів узяти Прісциллу на руки й воскресити. Розпачливо хотілося втішити її та зробити щасливою. Це було б так просто.

— О Господи, о Господи, о Господи, — тихенько бурмотів Френсіс, повторюючи це знову і знову.

— Послухайте, Френсісе. Ще комусь відомо, що я тут? Арнольд знає?

— Ні. Ніхто не знає. Арнольд і Крістіан приходили вчора пізно вночі. Вони зателефонували, і мені довелося розповісти. Але тоді я ще не знайшов листа й сказав їм, що не знаю, де ви.

— Це добре. Нікому не кажіть, де я.

— Але, Бреде, ви ж одразу повернетеся, чи не так? Ви мусите повернутися.

— Я повернуся, — пообіцяв я, — але не одразу. Вам просто пощастило знайти того листа. Вважайте, що цієї розмови не було.

— Але, Бреде, похорон і… я ще нічого не робив… вона в морзі…

— Ви не казали її чоловікові? Знаєте його, Роджер Сакс?

— Ні, я…

— Ну, тоді повідомте його. Ви знайдете його адресу й телефон у моєму записнику в…

— Так, так…

— Він організує похорон. Якщо відмовиться, організуйте ви… У всякому разі починайте… Робіть те, що робили б, якби насправді не знали, де я… Я приїду, коли зможу.

— Ох, Бреде, я не можу… ви мусите приїхати, мусите… всі весь час питають… вона ж ваша сестра…

— Я найняв вас доглядати за нею. Чому ви залишили її?

— О Господи, о Господи, о Господи…

— Робіть те, що я вам сказав. Ми більше нічого не можемо зробити для… Прісцилли… вона вже… більше не з нами.

— Бреде, прошу, приїжджайте, будь ласка… заради мене… Поки я не побачу вас, я горітиму в пеклі… не можу вам передати, як це… Я мушу побачити вас, я мушу…

— Я не можу приїхати просто зараз, — заперечив я. — Я не можу… приїхати… просто зараз. Владнайте справи… зв’яжіться з Роджером Саксом… Залишаю все це на ваш розсуд. Я приїду, коли зможу. На все добре!

Я швидко поклав слухавку й вийшов із будки на яскраве сонце. Чоловік, що чекав назовні, зачудовано глипнув на мене й зайшов досередини. Я наблизився до машини, зупинився біля неї й торкнувся капота. На сухій дорозі він припав пилом, на ньому залишалися сліди від моїх пальців. Я окинув поглядом тиху гарненьку сільську вуличку з будинками різних розмірів і форм, зведеними у вісімнадцятому столітті, а потім сів у машину, розвернувся й дуже повільно поїхав назад, повз церкву, в напрямку «Патари».

Буває, що, відкидаючи прості й очевидні поривання моральних зобов’язань, опиняєшся в такому заплутаному лабіринті, як ніколи раніше. Часом ми, безсумнівно, чинимо правильно, відкидаючи ці прості поривання, чинимо правильно, даючи життя жахливим деталям, що лежать значно глибше. Правду кажучи, я не переймався через свої моральні зобов’язання. Імовірно, я припускав, що чиню неправильно, але не звернув уваги на це припущення. Звичайно, мене гризло відчуття провини й жаху через мою помилку, якій не було вибачення, через те що я не зміг зберегти життя моїй любій сестрі. Але, їдучи до «Патари», я детально прораховував наше найближче майбутнє. Я повірив у сміховинну ідею, ніби те, що Френсіс дізнався, де мене шукати, було лише випадковістю, простим результатом моєї необачності. А що ця телефонна бесіда була неоднозначною та причина її була такою випадковою, вона видавалася менш реальною, її легше було стерти зі сторінок історії. Поводячись так, наче її й не було, я майже не спотворював справжнього розвитку подій. У тому, що сталося, не було потреби, воно не мало б відбутися й тому видавалося дещо туманним. У такому разі я не мусив іще більше мучитися та страждати від думки, що варто одразу вирушити до Лондона. Хай там що, я вже нічим не міг допомогти Прісциллі.

Їдучи дорогою зі швидкістю близько тридцяти кілометрів на годину, я зрозумів, у якому неоднозначному й підвішеному стані перебував від моменту нашого приїзду — як це було давно! — до «Патари». Я, звісно ж, був готовий опікуватися лише власним щастям і дивом її постійної присутності. У цьому я був упевнений. Ті дні в раю, позбавлені повільного дратівливого пережовування часу, не могли затьмаритися легкодухим страхом майбутнього чи тим розпачем, який Джуліан називала моєю «замисленістю». З іншого боку, як я тепер розумію, у моїй свідомості під ззовні бездумною радістю від присутності Джуліан відбувалися ще якісь глибинні роздуми, які не могли не відбутися. Майже сам того не розуміючи, я мав на меті щось жахливе. Я переймався лише, як назавжди заволодіти Джуліан. І попри те, що я казав собі та їй, що це неможливо, я водночас знав: побувши з нею в цьому сенсі одного разу, я вже не зможу від неї відмовитись. Колись, у незбагненно віддаленому минулому, проблема «як зберегти Джуліан» зводилася до того, що я намовляв себе, попри все, що очевидно цьому суперечило, наче зможу скористатися її щедрістю й усіма можливими перевагами. А тепер ця проблема, маскуючись за плином моїх невтомних цілеспрямованих умовиводів, перетворилася на щось значно чорніше й примітивніше, на щось, що вже не було навіть проблемою чи думкою, а більше скидалося на пухлину мозку.

Може видатися обурливим або навіть звірячим, що після телефонної бесіди я був не менше, а навіть більше одержимим потребою як слід кохатися з Джуліан. Моя невдача, якій кохана надавала так мало значення, здавалася мені уособленням усієї дилеми. Хай там як, це було найближчою перепоною. Після цього я зможу думати, після цього я зрозумію, як жити далі. А до того я можу зачекати, і мене немає в чому звинуватити. І я, напевно, навіть став думати: якщо впораюся із цим, то нарешті опинюся в яскравих променях упевненості; і тоді моїй затьмареній цілеспрямованій свідомості видавалося, що я опинюся за крок від того, щоб відповісти собі, не приховуючи променистих намірів: чому б мені не одружитися з цією дівчинкою? Дивовижно, але ми покохали одне одного. І немає нічого, крім нашої різниці у віці, що могло б завадити нам побратися. А якщо ми просто забудемо про цю складність, вона зникне. Хіба можна знехтувати таким коханням, як у нас? Не можна. Ми можемо одружитися, адже ніщо, крім шлюбу, не задовольнить таке кохання. Я зможу, я вже можу заволодіти Джуліан назавжди. Але я ще не дійшов цієї думки, а моя пуританська свідомість досі давала похмурі поради, бо до телефонної розмови я не вповні розумів, у чому моя нерішучість.