Айрис Мердок – Чорний принц (страница 72)
— Ні… я впевнена… ні… Дивися, я впала просто на ці горбаті подушки з трави, чи моху, чи…
— Я думав, що ти впала на дорогу.
— Ні, я лише… знову подряпала ногу… і вдарилася обличчям… сильно! Проте, гадаю, зі мною все абсолютно гаразд, лише болить… Зачекай хвилинку, дай-но мені спробувати поворушитися… Так, зі мною все абсолютно нормально… Ой, мені так шкода…
Тоді я обійняв її по-справжньому, і ми напівлежали, обійнявшись, серед невеличких мохастих купинок трави, біля канави, порослої розквітлою кропивою. Вершковий місяць став меншим, блідішим і металевішим. І поки ми мовчки обіймалися, у щільному повітрі навколо нас згусли сутінки.
— Бредлі, я змерзла. Я загубила свої сандалі.
Я відпустив її і, обернувшись, узявся цілувати її холодні мокрі ноги, що лежали в западинці подушки з вологого, схожого на губку, моху. На смак вони були схожі на росу, землю й трохи — на маленькі зелені квітчасті гілочки моху, що пахли селерою. Я затис її бліді мокрі ступні в долонях і застогнав від блаженства та палкого бажання.
— Бредлі, будь ласка. Я чую машину, хтось їде.
Я підвівся, охоплений полум’ям, допоміг їй звестися на ноги, і тут повз нас справді проїхала автівка, а світло вихопило з тіні ноги Джуліан, синю сукню, яка так пасувала до очей, і спалах кошлатої золотисто-коричневої гриви. Також фари висвітили сандалі, що лежали купочкою на дорозі.
— У тебе кров на нозі.
— Я лише здерла шкіру.
— Ти кульгаєш.
— Ні, просто нога затерпла.
Ми повернулися до авто, і я ввімкнув фари, вихопивши з темряви заплутану альтанку зеленого листя. Ми сіли в машину й узялися за руки.
— Тобі більше не доведеться знову так робити, Джуліан.
— Мені так шкода…
Ми мовчки поїхали далі, а її рука лежала на моєму коліні. Вона до останнього читала карту, скориставшись електричним ліхтариком. Ми перетнули залізничну колію й виїхали на якусь порожню пласку рівнину. Тепер ніде не було видно світла у вікнах будинків. У променях фар виднілася дорога й тьмяне кам’янисте узбіччя із сірої гальки та жорсткої яскраво-зеленої трави. Ми зупинилися й повернули на безлицьому перехресті, де світло ліхтарика Джуліан упало на дороговказ. Дорога перетворилася на кам’янистий шлях, уздовж якого ми гуркотіли зі швидкістю менше ніж десять кілометрів на годину. Нарешті світло фар вигнулося й висвітило два білих стовпчики воріт із назвою жирним курсивом: «Патара». Машина в’їхала на гравієву доріжку, світло ковзнуло червоними цегляними стінами, і ми зупинилися біля вузького ґанку, захованого за решіткою. Ключ уже був у руках Джуліан — вона стискала його кілька кілометрів. Я кинув погляд на наш притулок: невеличке квадратне бунгало з червоної цегли. Агент, що рекламував його, був занадто романтичний.
— Тут чудово, — озвалася Джуліан і пустила мене всередину.
Усюди ввімкнено світло. Джуліан бігала з кімнати до кімнати. Вона вже стягла простирадла з подвійного ліжка-дивана.
— Не думаю, що його колись провітрювали, він геть вологий. Ох, Бредлі, спустімося одразу до моря, чому б нам так не вчинити? А потім я приготую вечерю.
Я подивився на ліжко.
— Уже пізно, люба. Ти впевнена, що з тобою все гаразд після падіння?
— Звичайно! Думаю, мені варто перевдягнутися, стало трохи прохолодно, а потім ми спустимося до моря. Воно мусить бути десь зовсім поряд, здається, я чую його.
Я вийшов у двері та прислухався. Звук моря, яке шурхало галькою, долинав розміреним різким і скрипливим зітханням з-поза якогось невеличкого горбочка, імовірно, піщаної дюни просто навпроти мене. Місяць трохи захмарився, але кидав не сріблясте, а золоте світло, у якому я роздивився білу загорожу навколо саду, кудлаті чагарники та обриси самотнього дерева. Відчуття порожнечі й рівнини. Повільно ворушилося солоне повітря. Я відчув суміш благословення й чистого страху. За кілька секунд повернувся до будинку. Тиша.
Я зайшов до спальні. Джуліан у рожевій нижній спідниці з білими квіточками й білою каймою лежала на ліжку й міцно спала. Її блискуче каштанове волосся розсипалося подушкою й наполовину затулило обличчя шовковистою сіткою, схожою на краєчок прекрасної шалі. Моя кохана лежала на спині, оголивши горло, наче в очікуванні ножа. Її бліді в денному світлі плечі зараз були такими ж вершковими, як місяць у сутінках. Зведені коліна вона трохи підтягнула, і було видно її брудні голі стопи. Її руки, теж коричневі від глини, знайшли одна одну й улаштували собі гніздечко, мов двійко тварин, між грудьми Джуліан. Її праве стегно нижче від білої кайми почервоніло й було подряпане у двох місцях: одного разу, коли вона перелізала через паркан, а вдруге — коли дівчина вистрибнула з машини. У неї був по-справжньому насичений подіями день.
Як і в мене. Я сидів, нахилившись над нею, і обмірковував сотні різних речей. Мені не хотілося будити Джуліан, хоча й спало на думку, що варто обмити їй стегно. Довгі подряпини здавалися достатньо чистими. Її раптова чарівна втеча в несвідоме була саме тим, про що я сьогодні не раз мріяв: бути з нею та водночас на самоті. Сидячи й зітхаючи поряд із Джуліан, я відчував дивне задоволення від того, що не торкався її. Трохи згодом я обережно накрив дівчину простирадлом, натягнувши його до затишно складених рук, і замислився, що я накоїв, чи, радше, що накоїла вона; адже більше її воля, ніж моя, цілком змінила наші життя. Імовірно, завтра вранці все видаватиметься їй лише жахливим сном. Імовірно, завтра вранці я повезу зарюмсану дівчинку назад до Лондона. До цього я теж мушу бути по-чесному готовим, бо й так уже здобув багатство, на яке анітрохи не заслуговував. Як було чудово й страшно, коли вона вистрибнула з машини. Але що це означало, крім того, що вона молода, а молодь полюбляє крайнощі? Вона була дитиною крайнощів, а я був старим пуританином. Чи кохатимусь я колись із нею? Чи зможу я?
— Дивися, Бредлі, череп якоїсь тварини, обкочений морем. Це чий, овечий?
— Овечий, так.
— Заберімо його із собою.
— Он уже скільки камінців і мушель, які теж треба забрати.
— Ну, ми можемо під’їхати сюди машиною, чи ні?
— Думаю, можемо. Знову цей крик. Як ти казала, хто це?
— Кульон. Він кричить своє ім’я. Ох, Бредлі, подивись на цей чарівний шматочок дерева, що з ним зробило море; тепер він схожий на китайський ієрогліф.
— Його ми теж заберемо?
— Обов’язково!
Я взяв квадратний шматочок деревини — морська вода так розгладила всі його зморшки, що він став скидатися на точну замальовку старечого обличчя, замальовку, яку досить абстрактно зобразив у своєму альбомі якийсь італійський художник, можливо, Леонардо. Я взяв овечий череп. Йому бракувало зубів, усе інше було на місці — мабуть, довгенько пролежав у морі. У ньому не було нічого гострого. Море згладжувало, пестило та шліфувало його, аж поки не перетворило на щось більш схоже на витвір мистецтва чи виріб зі слонової кістки, аніж на природні рештки. Кістка була щільна й гладенька на дотик, нагріта сонцем, кольору густої сметани, кольору плечей Джуліан.
Щоправда, плечі Джуліан уже змінили колір на розпечений і запалений червонясто-коричневий. Було пополудні наступного дня. Мої вчорашні роздуми різко перервалися сном, майже так само несподіваним, як той, що зморив Джуліан. Сон накинувся на мене, мов ягуар, що стрибає з дерева. Я наполовину роздягнувся й задумався, у що вбратися, щоб пасувати до Джуліан, і чи вбиратися взагалі, аж тут настав ранок, у кімнату зазирнуло сонце, а я лежав під ковдрами в сорочці, трусах і шкарпетках. Я одразу зрозумів, де перебуваю. На мене тієї ж миті накотив страх через відсутність Джуліан, але він негайно відступив, щойно я почув, як вона співає в кухні. Потім я відчув роздратування через те, що спав перед нею в такому, позбавленому власної гідності вигляді. Сорочка та шкарпетки — найнепривабливіше deshabillé[114]. Я сам укрився чи вона накрила мене? Мені видалося надзвичайним, обурливим і
— Бредлі, ти вже прокинувся? Чай, кава, молоко, цукор? Як мало мені відомо про тебе.
— Точно. Чай, молоко, цукор. Ти не бачила моїх шкарпеток?
— Я обожнюю твої шкарпетки. Ми просто зараз підемо до моря.
Так ми і вчинили. Улаштували сніданок-пікнік із чаєм з молоком, хлібом, маслом і джемом на пласкому камінні пляжу, неподалік від місця, де море, значно лагідніше, ніж учора вночі, торкалося непорочного краю землі; воно саме створило свою цнотливу дружину й невід’ємну частину, відступаючи, щоб вдихнути, і повертаючись, щоб доторкнутися. Позаду нас простяглися причесані вітром піщані дюни, жовті арки високого очерету й блакитне, кольору очей Джуліан, небо. Перед нами розкинулося спокійне холодне англійське море; воно виблискувало діамантами й залишалося темним навіть під сонцем.
У нас було чимало щасливих митей. Але той перший сніданок біля моря володів простотою та глибиною, з якими ніщо не зрівняється. Навіть сподівання не турбували його. Це був досконалий зв’язок і відпочинок — така радість, яка з’являється, коли твоя власна душа і душа твоєї коханої сплітаються із зовнішнім світом, що наша планета вряди-годи стає